“Серце розкривається для любові та добра”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ДОЛЯ
Слово Просвіти, №48 за 2007 рік
Лідія ЛУЦЕНКО, журналістка
Боже, як сяє багряно Осені ніжне чоло! Всім віддаю полум’яно Пісню, любов і тепло.
І справді, віддає любов і тепло своєї душі людям наш прекрасний молодий поет Юрій Тітов. Людина сильної вдачі та чистої, як вранішня роса, душі. Сила духу цього 27-річного юнака, інваліда дитинства, вражає кожного, хто хоч раз побачив його та прочитав щирі й мудрі поезії, сповнені філософських роздумів та любові до своєї землі. У нього болить душа за долю України, за її мову, культуру, історію, за рідний Київ, який він так любить і оспівує у своїх поезіях: Україно, не бійся! Україно, вставай! Не лиши серед нас ворожнечі. Розділи між усіх доброти коровай, Чути дай вільний голос лелечий. Юрій не зазнав справжніх радощів життя, бо сидячи в інвалідному візку, жодного разу не ступив на цю грішну землю, не відчув її тепла, не промовив жодного слова, але не обізлився на цей світ, на людей, а навпаки, знайшов велику силу духу і мужність почуватися повноцінною людиною. Якщо заглянути в його очі, то можна побачити, скільки тепла, світла, ніжності й любові до життя випромінюють вони. Його вірші говорять самі за себе.
Поет в колясці Сиджу в колясці, так собі сиджу. Проходять люди, поглядають косо. А що я їм у відповідь скажу? Для них мій голос зовсім безголосий. Усі здорові, ну а я — такий. Інакше жити між людей не можу. Але мій дух незламний і палкий — У ньому сила невичерпна, Божа. Ніхто не знає, що в моїй душі. Ідуть, минають, поглядають косо. Не доброту від вас я залишив, А біль, який зневірою голосить. Хтось кине гривню, щоби я не вмер. А хтось копійку тицьне мені в зуби. Такий народець “добрий” є тепер: Не дасть померти, але словом згубить. Та я із тих, що гніву не несуть Навіть тоді, коли життя не вдасться. І попри всю зухвалу мою суть Пишу відверто: “Я — поет в колясці!” Вірші Юрко почав писати з п’яти років. Це були перші несміливі поетичні фрази, які хлопчик ледве промовляв мамі, а вже з 12 років з’явилася справжня поезія, яку мама та його ровесники читали на імпровізованих літературних вечорах у них удома. Саме мама записувала його перші віршовані фрази, бо лише вона могла їх зрозуміти. Лідія Петрівна взяла на себе весь тягар турбот, залишивши роботу: старшому синові теж потрібна любов та увага. А батькові доводилось працювати за трьох, щоб сім’я не відчувала матеріальної скрути. Але, звичайно, Юркові більше потрібна була турбота та підтримка мами, бо його треба погодувати, одягти і вмити, і винести візок на вулицю з третього
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
