“Велику Україну може створити лише велика й актуальна культура”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
СУСПІЛЬСТВО
Слово Просвіти, №48 за 2008 рік
Володимир ВОЙТЕНКО, професор
Під час телепрограми на одному з українських каналів міський голова Києва заявив: “Я из принципа говорю по-русски, может, в Москве услышат и назначат меньшую цену за газ”. Мер столиці (він же голова Київської держадміністрації) плює на Закон про державну мову. Човен хитається… А що пан Президент? А Президент нагородив його орденом. Дорікати українцям, що вони лише такі, якими (одного насправді прекрасного дня) проголосили незалежність, — все’дно, що дивуватися ескімосам: чому не садите картоплі? Але оцінка нашої минувшини, самої по собі та за її впливом на сьогодення не є чимось однозначним. “Якби ми гідно реагували на вияви дикості у власному середовищі, мали б моральне право висувати претензії щодо чужої дикості”, — так сказав вельмишановний Іван Дзюба (“День”, 2008, №58). Вважають, що великі країни створюють великі культури. Але частіше буває навпаки: культури, які мають глибокий зміст і широкий обрій, створюють передумови для побудови сильних держав. У нашому випадку актуальна друга модель; велику Україну може створити лише велика й актуальна культура. Без розробки універсальних питань та тем, без усвідомлення власної місії наша культура буде нецікава іншим народам, втратить привабливість навіть для українців. Саме це відбувається на наших очах: молодіжно-епатажний характер і застарілий постмодерністський антураж частки українських віршів, повістей та романів створює поживне середовище переважно для українських критиків. Не можемо лишатися реґіональним придатком імперської (російської) культури, але не мусимо всупереч останній судомно європеїзуватися (а вдома найбільше пишатися тим, що три-чотири наших письменники видають “на Заході”). Наскільки корисною для збереження української ідентичності може стати консервація “східно-християнської цивілізаційної матриці”, про яку радо співають у концерні “Третій Рим енд Газпром”? Свого часу й українське бароко, й український романтизм, й український авангард (20-х років минулого століття) несли ознаки “великого нового стилю”, маючи вельми неоднакову причетність до візантійських джерел.
Не зайвою буде констатація того, що сучасна Росія, попри гімни візантійсько-ординським “началам” (і тупу, але послідовну їхню реалізацію на різних рівнях державної політики) починає усвідомлювати глухий кут “исконного-посконного” традиціоналізму. Пан Глєб Павловський (колишній одесит, теперішній імперський придворний) омиває слізьми бруківку Красної площі: “Крушение СССР, утянув в Лету “советское”, не вернуло русскому его прежних прав. В этом имени сегодня звучит не столько идентичность, сколько забота об идентичности. […] Мы не столько русский народ, сколько вид, потерявший имя. […] Безъязыкое и безымянное государство ведет в своих пределах войну. […] То последний оставшийся, темный путь в безграничьи, в скудных землях, не смеет соотнестись на собственном языке с собственным прошлым. В жалком человеке, избегающем солидарности даже на речевом уровне — русскоязычном уроде в массе нерусскоязычных россиян, можем потерять свою страну” (2006). Коментуючи цей пасаж, О. Пахльовська наголошує на формулі “русскоязычный урод”: якщо борці за російську мову в Україні досі не знали, хто вони, то тепер можуть довідатися, ким здаються кремлівським менеджерам. Криза російської ідентичності може стати детонатором трагедій не лише для Росії — про це свідчать російськочеченський та російсько-грузинський конфлікти (2008).
ЗА ЩО НАМ ДОРІКАЮТЬ
Двоє людей, які розмовляють однією мовою, можуть відрізнятися за світоглядом, навіть бути ворогами. Проте, коли йдеться про постколоніальне суспільство, рідна мова є вагомою ознакою (формальною і сутнісною) історичної та культурної самоідентифікації; не все на ній закінчується, але все починається з мови. Для нас почалося дуже давно. Микола Сергійович, відомий український діяч (і герой оповідання Степана Васильченка “Московський гедзь”, 1919), парубком набачив свою Марусю — співала на вечірці українські пісні. Сидять вони на ґаночку, цілуються… шу-шу-шу… та-та-та… Прислухався, а вона аж захлинається, по-московському січе: “Милый мой, желанный, счастье мое!” Він їй, мовляв, опам’ятайся, чом’ це ти по-чужому заговорила, а
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
Фото Оксани Цеацури
“таким”, конче потрібна державність (2); якою може і мусить стати майбутня Українська держава (3)? На думку Рудницького, українську бездержавність спричиняла дія двох чинників — історичного й географічного. Спроба С. Рудницького дослідити вплив геочинника на етносоціальні процеси і, зокрема, на державотворчий процес, була свого роду етапною в розвитку, визріванні політичного мислення українців. “Адже свого часу українські інтелектуали зверталися передовсім до лінгвістичних, етнографічних, історичних знань, щоб довести мовну, етнічну іт.п. окремішність українців. С. Рудницький спробував залучити нове знання — із галузі географії, щоб вже через його призму осмислити та пояснити історичні, політичні процеси на українських теренах” (М. Карамзіна). Україна лежить на межі Європи й Азії, на межі європейської смуги складкових гір і Східноєвропейського плато, на геоморфологічній та кліматичній межі. Протягом усього етногенезу українці займали землі, які розмежовували цивілізований світ і нецивілізовані народи на півночі Європи. З XV до XVIII ст. Україна стояла на рубежі трьох світів: західноєвропейського, орієнтально-мусульманського та кочового азійського. Саме це страшне пограниччя в той чи інший спосіб зумовлювало долю українців. “Тут стикаються, — писав С. Рудницький, — раси, культурні кола, народи. Україна — це не тільки гранична країна, це також країна границь. Україна була межею елліністичного світу, а з початком Середньовіччя стала кордоном, який розмежував середземноморський й переднєазійський світ від півночі, а ще — окраїнною землею осілих хліборобських народів супроти кочівників-азійців”. Історичним віддзеркаленням географічних чинників стала експансія на українські терени сусідів, насамперед Польщі та Росії. Тема занадто відома, щоб обговорювати її в цьому місці. Проте варто торкнутися деяких аспектів психологічного звучання. “Бездержав! ність українців”, писав Рудницький, ніколи не була тією питомою ментальною ознакою, яка спричинилася до їхнього колоніального статусу: вогнем, мечем, кров’ю та спланованим нищенням культури ворожі нам імперії вирощували потрібного їм васала — “бездержавника”. Українська інтелігенція не зрадила свого народу, а була від нього відчужена — поступово (але надовго) і примусово (але не лише батогом). Така зміна термінів (банальна на перший погляд) суттєва, якщо розглядати її разом з іншою тезою Рудницького: відчуження інтелігенції — плата за ту особливість українців, яка дозволила їм жити, множитися і вижити в умовах “страшного пограниччя”; ні готи, ні гуни, ні інші зайди не втрималися на наших теренах, бо вони не доросли до тих засад самоорганізації, що стали підмурком нашого біологічного виживання і — попри все — збереження мови й етнографічних основ культури в умовах постійного гноблення. Наприкінці XX ст. аналогічні ідеї пропагували Л. Гумільов та Ю. Бородай. Обстоюючи думку про зв’язок народу й території, Гумільов наголошував на конечності виникнення своєрідного “химерного етносу” в умовах зовнішньої експансії. На думку Бородая, в таких умовах починав виявлятися вандалізм, який деформував і окупантів, і окупованих. В Україні таким “химерним етносом” спочатку стали “малороси” (хохли, ренегати-яничари), а пізніше — “совки”, ментально скалічені ідеями комуністичної утопії.
ІНДІАНЦІ ВІД ПУТИВЛЯ ДО КАРПАТ?
Навіщо українцям держава? Для гарантії самозбереження. Якою Українська держава мусить бути? Етнографічні межі майбутньої України, вивчивши численні історичні та географічні джерела, Рудницький визначив як землі на Закарпатті, в Галичині, Буковині, Холмщині, на Підляшші, а також в Бессарабії, Курщині, Вороніжчині, Дощині, Підкавказзі та над Каспієм: після кількасотлітньої пустки там наново оселилися саме українці. Не маємо в своїх кордонах всього, зазначеного в цьому переліку (бо, зрештою, географія — наслідок історії так само, як історію зумовлюють географічні чинники). Україні та українцям вистачить того, що маємо. Але чи почуваємося українцями на своїх землях? Чи подолали, чи долаємо збоченість “химерного етносу”? Чи насправді відчуження інтелігенції від питомих цінностей — не її зрада, бездержавна психологія народу свідчить про його активну пластичність заради виживання в “страшному пограниччі”, а не про пасивне пристосуванство, історичний самоплив? Хто виріс у селі й знає тамтешній люд (який буває водночас брутальним, ніжним і неймовірно терплячим), відчуває ту комбінацію народної слабкості й сили, яку мав на увазі Рудницький. Сакраментальне питання: чи є достатньо здатності до “аварійного виживання” для прогресу в нових умовах, які потребують проривів, принаймні в царині державного менеджменту і нових технологій? Осип Мороз, вісімдесятирічний професор з Нью-Йорка, доктор економіки, багато років працювавши радником в апараті Кабміну та Верховної Ради, вельми скептично поціновує наші реалії (2007). Ось так: 1. “Управління в Україні — вкрай болюче питання. Почнімо з того, що Україна має касу, а не бюджет. А президент зовсім не використовує можливостей своєї по-
Запрошуємо до розмови Постколоніальний, постгеноцидний і посттоталітарний спадок українців: що з ним робити? Чи почуваємося українцями на своїх землях? Чому найкращим із нас, українців, завжди було так важко навіть у своєму питомому середовищі? Чи потрібно заборонити партії, які мають за мету знищення демократії у своїх країнах? Якою може і мусить стати українська держава?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
