“Велику Україну може створити лише велика й актуальна культура”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
МИ І НАШЕ ГОРЕ, або СВОЇ, АЛЕ ЧУЖІ
Слово Просвіти, №48 за 2008 рік
вона: “Ах, милый, бросим эти выдумки!” А Микола впертий, визволився з обіймів — і пішов. Маруся не дурною була панночкою, склала руки на колінах, голову схилила, як сирітка, та вже по-українськи: “То це ти покинув мене, бідну?” Як той дзвіночок срібний задзвенів у саду… Побралися. Він працює на українській ниві, вона йому допоможе-то сим, то тим у рідній праці. І спливло сорок літ… “Божа воля, — каже лікар Миколі Сергійовичу, — ваша дружина помирає”. Увіходить той до хворої, а вона дивиться — не впізнає. А тоді: “Ах, вот это кто! Это ты, что всю жизнь отравил своей глупой мовою, хамскою, проклятой. Уходи! Дай хоть умереть культурным человеком”. А тоді нерівним старечим голосом почала заводити “Гляжу я безмолвно на черную шаль…” І вмерла, сердешна. А була ж таки українського роду… Через п’ятдесят років після Васильченкового оповідання побачив світ роман Ірини Вільде (Дарини Полотнюк) “Сестри Річинські”. Дивовижний твір, за який на початку 50-х років авторка втрапила б у ГУЛАГ, а на початку 60-х отримала Державну премію; епопея про життя українців під австрійським, польським і румунським гнітом. Зупинимося на невеличкому фраґменті, за сюжетом схожому до того, про який ідеться у Васильченка. Отже, шлюб красеня Сидорка Ілаковича, теолога, з негарною світською панною (навчалася в якомусь швейцарському пансіонаті) був сенсацією. Знайомі та родина дивувалися, як це він, такий вродливий, не угледів собі пари серед попівських дочок. Її родина і знайомі теж не могли з дива вийти, що така світська… така урбаністична… така європейська Натален закрутила собі голову галицьким попиком. Тепер вона лежить на смертній постелі й не згадує, а відчуває кожний рік життя, змарнованого в сільському закутті. Отець Сидір скаржиться на парафіян, які відмовляються від ремонту пастирського будинку… Вислухала з єхидною усмішечкою на губах: “Я рада, що так вийшло. Я мала рацію, коли все життя ненавиділа їх. Ох, Боже милий, як я їх ненавиділа! — Де ділися її кволість і байдужість. — Я перш за все ненавиділа їх за те, що вони причисляються до того самого народу, що і я. То був мій народ. Моя нація, моя національність, якої я все життя соромилася перед чужинцями. Я ненавиділа ту цілу вашу Україну, через яку приходилося стільки разів червоніти!” Пані Наталена соромилася признатися, що вона українка, бо мало не завжди її перепитували: а що це за нація? Вас іст дас? Кес ке се? А де лежить ваша держава? Щоки палали з сорому: нас майже тридцять мільйонів (тепер — майже п’ятдесят), ами то під цісарем, то під царем… Служимо комусь у власній хаті. І лишіть мене, кричить хвора, з вашими геніальними Шевченком, Франком і Лесею Українкою! Хто їх за кордоном знає? Хто знає ваших художників? Де ваші Бетховени, Шопени? Римські-Корсакови? Гоголя батько був українцем, а син не захотів ним бути, і я його розумію! Далі: “Геній вашого народу розтрачується на те, щоб подобатися чужинцям, щоб десь хтось похвалив вас… Блазні — от ви хто! Співами й танцями робите політику, бо не маєте чим іншим… Для пропаганди української справи будете гопака витинати, а для себе маєте Україну з терновим вінком і кайданами на руках. Вашої відваги вистачає якраз для того, щоб повісити на стінах рушники з революційним вишиваним гаслом: “Борітеся — поборете!” І як вам це, шановні читачі? Додавши до гопака півтори перемоги на конкурсі Євробачення, Сердючку, Поплавського, новітню архітектуру Києва, а ще двох насправді прекрасних боксерів — утремося? Дозволимо доспівувати “арію Наталени” якомусь Комусь, котрий патякає про українську культуру лише тому, що носить інтелігентські окуляри? Поміж своїх — українців не лише за паспортом — скрушно зітхатимемо (радуючи чужих): що ми за люди такі? Прикро, що не маємо свого, визнаного модерним світом, місця на цивілізаційному глобусі. Проте не викликає шани кожний, хто, закопиливши губу, розглядається увсебіч і цідить: “А чому це ніхто не зробив мені п’яте й десяте? Хочу державу, хочу культуру. Зробите — полюблю”. І це ще не найгірші, бо найгірші тим менше любитимуть нас, чим більше насправді зробимо. “Борітеся — поборете!” — і ніяк інакше, але боротися мусимо не з “ними”, а з собою.
ВЕЛИКИЙ, ВЕЛИКИЙ, ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ
Важливою рисою творів Шевченка стало почуття злої долі, справжнього прокляття, що нависли над Україною. На відміну від об’єктивіста-історика, Кобзар має поетичну, тобто емоційну візію минулого. “Чигрине, Чигрине” (1844) — перший вірш рукописної збірки “Три літа” — з’ясовує це прокляття. Епіграф взято з 5-ої пісні Книги пророка Єремії; маскуючись в образі Єремії, Шевченко, можливо, натякає на щось іманентне, сумірне з первородним гріхом (Гр. Грабович, 1991). У містерії “Великий льох” наше лихо трактує і як наслідок власної природи України та українців, їхньої довірливості та пасивності, як наслідок зусиль внутрішніх та зовнішніх лиходіїв. “Сон” трактує Україну як жертву російського деспотизму, який уособлюють Петро і Катерина. З посиланням на Петра ця думка звучить ув “Іржавці”, з посиланням на поляків у віршах “Ще як були ми козаками…”, “Буває, в неволі іноді згадаю…”, в поемі “Гайдамаки”. Крім зовнішніх окупантів, поет проклинає і фальшивих синів своєї країни. Звинувачення на їхню адресу в “Розритій могилі” проголошує сама Україна-мати. Осуд концентрується на постаті Богдана Хмельницького, бо його політика, на думку поета, спричинила закабалення нашої землі (“Великий льох”, “За що ми любимо Богдана”, “Стоїть в селі Суботові”, “Якби-то ти, Богдане п’яний…”). В образи деяких козацьких героїв (Полуботка — “Сон”, Дорошенка — “Заступила чорна хмара”, Палія — “Чернець”) Шевченко вкладає начебто власні риси, наголошуючи на стражданнях і спокутуванні провини за трагедію, яка спіткала народ. У творі “І мертвим, і живим…” Кобзар фокусує увагу саме на тому, що корінь зла — у втраті національної пам’яті, а відтак і національної гідності. Водночас налаштованість поета на майбутнє дає йому змогу зберігати почуття гіркого, але органічного оптимізму. Шевченко вірить у ліпшу долю для сестер і братів — вірить, зціпивши зуби. Ситуація “свої та чужі” психологічно простіша, ніж ситуація “свої, але чужі”. На цьому ґрунті виникає багато людських трагедій. Перебіг однієї з таких можемо усвідомити, вивчаючи творчу біографію Івана Франка. Наприкінці 70-х — початку 80-х років XIX ст. у Галичині вийшла на політичну арену перша хвиля селянської інтелігенції. Тривалий час галицький інтелігент формувався здебільшого в середовищі духовенства. Провідні публіцисти обох галицьких партій — народовців і москвофілів — були священиками. Для частини з них це спричиняло підкреслений клерикалізм, концентрацію на проблемах особистої моральності, а ще (не в останню чергу) акцентовану “рутенську” вірнопідданість. “Українство народовців, як і московство москвофілів, — писав Франко, — було чисто теоретичне. […] Коли траплялося кому з русинів виступити перед народом, то кардинальні точки були: ми всі русини і повинні держатися купи — і ми повинні дякувати цісарю за його безмірні добродійства і просити в нього ще того й того”. Нове покоління активістів виступило з соціалістичною критикою суспільства, з проектами економічної допомоги селянству, з гаслами політичної волі. В одному з листів, датованих 1880 р., Франко писав про “прекрасних бесідників”, що “поривали маси до ентузіазму”. Коли йому закидали занепадницькі настрої, відповідав: “Який я декадент? Я син народа, // Що вгору йде, хоч був запертий в льох”. Минає кілька років, і несподівано чуємо сумні слова: “Я не скінчу тебе, моя убога пісне!” У цій життєвій смузі біографи письменника вирізняють три драматичні епізоди. Перший — справа з кафедрою української літератури у Львівському університеті. Варто нагадати, що схожої (зрештою, будь-якої) української кафедри не було ні в Києві, ні в Харкові, ні в Москві. Проте… Франкові дозволили пробну лекцію — і все. Намісник “ліберала” Франца-Йосифа за командою з Відня, за підказкою деяких львівських діячів, кандидатури Франка не затвердив. Серед тих, кому наукова кар’єра Каменяра наперед здалася недоречною, був і соратник/суперник М. Павлик… Другою драматичною колізією в житті Франка стало його цькування “широкою громадкістю” за виступи проти “рутенства” (акцентованої відданості “австро-угорському братству народів”). Писали навіть, що Іван Якович “запродався ляхам, щоб помститися за кафедру”. “Була то хвиля, — пізніше розповідав він, — коли я, бачачи довкола себе глупі докори та цинічні насміхи, думав було покаятися або емігрувати на кубанські степи. Я зовсім не є ніякий політик, бо політика се циганство і крутарство…” У стані пригнічення і роздратування було написано передмову до польського видання Франкових оповідань. У ній письменник докоряв галицькій інтелігенції за брак “правдивих характерів”, за “дрібничковість, дволичність і пиху”. Закінчив свою інвективу якнайгіршими для власної репутації словами:
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
