Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“А мова всюдисуща: все у ній, і вона у всьому”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЗНИЩЕННЯ, ПОШУК, ВІДНОВА

Слово Просвіти, №48 за 2008 рік

Дрездена, я попросила англійською горнятко чаю, на що мені понімецькому коректно із розумінням-нерозумінням відповіли: “Nicht tea [ti:] — tee [te:]”. Лише один звук робить це слово англійським або німецьким. І саме за цим коротким звуком (фізики сказали б мінімальним порухом повітря, а фізіологи — роботою мовленнєвого апарату) криється відчуття своєї Батьківщини, духовим домом якої є мова, відмінна найперше від іншої за звуковим складом. Передусім це стосується споріднених мов, адже тільки звукове оформлення спільних за значенням слів робить їх окремими сутностями. Білоруський філолог В. Рагойша спостеріг, що Р. Лубківський, перекладаючи вірш білоруського поета Цьоткі “Небувалі часи”, змінив лише вимову, але не лексику, синтаксис і рими (див. табл. на с. 9 — Ред.) Якщо головна відмінність між усіма слов’янськими мовами у звуковому оформленні слів, то ми зовсім не застраховані від лінгвокумедностей: нaзву програми української поп-групи “Океан Ельзи” — “Сосни” у Росії прочитали як “Соснi”, а назву львівської крамниці “Едем” якийсь зайшлий росіянин інакше, як “єдєм” прочитати не зумів... Натомість малорос Мина Мазало з однойменної п’єси М. Куліша ніяк не міг позбутися одного з фонетичних визначників нашої мови — звука [г]: І песні заціхлі, і смеху не відна, І дзеці старэнькімі сталі. І ноты весёлы музикам брать стыдно, Радосны струны парвалі. І фарбы артыстаў смутна рысуюць, І цені ясны вміраюць. І вершы паэты з жалем рыфмуюць, І сэрцы кроўю сплываюць. Плакат Оксани Васьків “Оце саме “ге” і є моє лихо ві! ковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнава! тимуть навіть тоді, коли я возгово! рю не те що чистою руською, а не! бесною, ангельською мовою”. Показовою щодо різночитання була церковнослов’янська мова, що постала з моравського діялекту болгарської, але, ставши мовою священних текстів, у різних куточках слов’янського світу озвучувалася відповідно до фонетичних норм корінних мов: української, російської, білоруської, сербської. Для прикладу: “Господи, помилуй!” і “Госпаді памілуй” чи “Вірую во єдиного Бога Ісуса Христа” і “Вєрую во єдинава Бога Иисуса Христа” тощо. Однак 1686 року заборонено церковні відправи українською мовою і запроваджено російську вимову церковнослов’янських текстів та обов’язковість “чистого российского языка” в Київській академії. Власне на цей час припадає вислів М. Ломоносова (1746 р.) про фонетичну своєрідність нашої мови: “Сей діалектъ съ нашим очень сходенъ, однак его удареніе, произношеніе и окончанія реченій отъ соседства съ Поляками и отъ долговременной бытности подъ ихъ властію много отменились или прямо сказать попортились” [18, с. 62]. Не коментуватимемо, “прямо сказать”, безглуздости другої частини Ломоносового твердження, лише зазначимо, що українська вимова від най- І пісня затихла, і втіхи не видно, І діти старенькими стали. І ноту веселу музикам брать стидно, Радісні струни порвали. І фарби художників смуток малюють, І тіні ясні вмирають. І вірші поети з жалем римують, І кров’ю серця спливають. давніших руських часів разом із поширенням християнства та церковними книгами, писаними церковнослов’янською мовою у фонетичній українській адаптації, пішла углиб Росії й міцно затрималася там, усупереч зазначеній забороні, не тільки у мові церкви, а й інтелігенції. Про це свідчать церковнослов’янські тексти російської літературної мови старообрядців XVII—XVIII ст. До основних рис цієї системи, порівняно з сучасною російською, за спостереженням професора О. Ткаченка, належать такі [39, с. 14]: 1. Твердість приголосних пеN ред е: не, Христе (кличний відміN нок); 2. Збереження редукованих (коротких) ъ, ь: грехъ, днесь; 3. Брак переходу е fiо у наголошеній позиції: идетъ, идети; 4. Брак переходу о fiа або його скороченої вимови (редукції) в неN наголошеній позиції: воставъ, своN ихъ; 5. Фрикативна вимова ґ у всіх випадках: долгъ, Господь, Бог; 6. Відносна твердість щ, ч переда, е: сущая, пачє. Отож, київська говірка з її провідними фонетичними рисами посіла на довгий час (аж до половини ХІХ ст.) [11, с. 128] провідне місце у високому стилі (літургійному) російської мови, хоч, зрозуміло, що в народнорозмовній російській мові здавна виступали питомі фонетичні риси: пом’якшеність приголосних перед е, ґ (g) проривне, акання тощо. “Поряд з цим російська мова, формуючись як окрема мова, мусила на цьому шляху долати давньокиївський, за своєю суттю, український вплив”, що був відображений у сакральних текстах, “де до збереження традиційної вимови зобов’язує сама повага, шанованість текстів як духовної спадщини, заповіданої від предків” [39, с. 14]. Очевидно, що саме звукове тло творило з цієї духової спадщини надбання суто національне, позаяк фонеми (звукові типи) у звуковій реалізації виконують функцію національного визначника. І хоч, до прикладу, англійською мовою розмовляють не лише в Англії, а в Ірландії, у Канаді, в США, в Південній Африці, в Австралії, в Новій Зеландії, саме у фонетиці мовців усіх цих країн спостережено найпомітніші розбіжності. Кожна мова “прив’язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметно обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу”, через те, переселяючись на інший терен, мова “міняється, пристосовуючись до нових природних умов”. Так, по-острівному скулене “іn”, знакове для Старої Англії (у фортецю, у сховок), на американських просторах перетворюється в “оn” (на долоні). Образно кажучи, “так котиться площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці, ...американський космос владно диктував мові!емігрантці свої правила поведінки” [7, с. 107]. І хоч історичну основу американського варіянта англійської мови складає мова півдня Англії ХVII—XVIII ст., сучасний її варіянт — це вислід наступного самостійного розвитку мови вже на американських теренах. Натомість українська фонетика навіть сільських і міських мешканців своєрідна, а діялектне розшарування нашої мови — це цілий оркестр фонем (звукотипів), найнесподіваніше озвучений місцевим мовленням, що, безперечно, зумовлено давніми фонетико-історичними процесами у діялектних групах протоукраїнських племен. На основі фонетичних діялек-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин