“Хроніки епохи пише теж влада, карбуючи своїх героїв і своїх ворогів на тлі сірого людського натовпу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЖИТІЄ ЛЮДИНИ, ЗМЕРЗЛОЇ ДО ЖИТТЯ
Слово Просвіти, №48 за 2008 рік
іноді промовляє, як медіум) і методом укрупнення, до найменшої зморщечки, відтворити жіноче лице у всій його неповторності. Щоб прочитати лице, слід прочитати долю, визбирати характер, винизати дні з історичних пластів, і тоді, завдяки письменниці, в безликому натовпі раптом проступить жіночий лик, мічений стражданнями і спокутою, любов’ю і зрадою. Бо хто вони — Даруся, Петрина, Маринька, Северина — як не лики із давніх гуцульських кахлів, які не втрачають неповторності, дивлячись на нас крізь тріщини й колятини старих і нових часів? У повісті “Москалиця” є присвята: “кожній жінці зокрема”… Не впевнена, що кожна жінка знає ціну тої посвяти, яку здійснила головна героїня Северина, мовчазно і навіть згорда несучи тавро відлученості, яке впало на неї від народження, довіку замкнувши її за своєрідні ґрати “недоторканих”. І якщо через жалісливі індійські фільми знаємо, що дива трапляються і шалена любов здатна здолати межі касти недоторканних, то повість Марії Матіос безжально позбавляє будь-яких сентиментальних ілюзій. Зачату поґвалтом і вчинену на світ байстрям від русацького сімені Северину село часів першої війни 1914 року одразу визнало чужою: “Назвисько “москалиця” прилипло до дитини не згірш, ніж би його навмисно смолили віхтям чи припечатували тавром до самої шкіри” (тут і далі цитую за виданням “Москалиця”, “Піраміда”, Львів, 2008). Отже, дива любові сподіватися марно, бо єдину людину, матір, яка могла б явити зцілющу любов, забрала повінь: “так, ніби йне жила людина ніколи… не раділа й не плакала, а лиш була для того, щоб здобрити землю своїм тліном”. А коли Северину від навколишнього полюддя відділено кров’ю, то хіба не судилося їй теж стати тліном ще за життя, умертвляючи свою плоть і кров, як умертвляли її ті, на чиї житія спирається церква? Марія Матіос не приховує свого задуму: писати “Москалицю” як житіє. І притчевий плин оповіді, й розлогі, речитативного тембру речення, і пряме посилання на Бога, для якого її Северина “має свою цінність… Бо інакше б навіщо Господь давав їй такі випробування, коли б не хотів її визнати своєю улюбленою?” Отож, покликаючи Владу Верховну, Марія Матіос заповнює Панську Долину тими часами, які вимірюються владою земною, а саме приходом і відходом чужого війська і так — вісім разів, від Австро-Угорщини, через Румунщину, й “русацькі” приходи аж до совєтчини. Після війни й чергового переділу держав (М. М.), втретє “русацьке військо” приходить “твердо й надовго”. І Панверина все більше віддаляється, хоч і не відмовляє у знахарській допомозі. Як відомо, карпатські мольфари шукають самотності, живучи в стихії природи і зберігаючи впевненість, що люди самі прийдуть, коли їх спіткає біда. Северина, що чужа односельцям і “чужим нашим”, не чекає отих приходів-благань про допомогу. Єдиний, кого вона радо стрічає, — це час, який іде до неї й крізь неї. Час — посланець природи, її гонець і звісник, став супутником і свідком на життєвій дорозі. Та ще самотність — настільки обжита, що вже й невідомо, хто чия тінь — Северина у самотності, чи самотність у Северини. Притча вимагає уроку і подвигу. Ні до дидактики, ні на героїчний катарсис не веде свою Москалицю авторка, бо обирає інше служіння для Северини. Стара діва умертвляє свою плоть і кров не задля покори, а для Знання. І її самотність — чи не найкращий шлях до самопізнання. Це на розсуд Панської Долини жорстока влада єдинокровна Москалиці. Насправді ж Северина не відчуває ні рідності, ні ворожості до будь-якої влади, бо вона живе поза людьми, отже, й поза владою. Її час, її чин у колі природи, для якої й людина, і гадина —
— на пострах людям мертва гадина здіймає голову, начебто готуючись до нападу. Поєднавши кінечний час людини і гадючий вирій, героїня повісті-притчі поволі зживає усі свої імена: “Байстриця. Москалиця. Северина. Мольфарка”. Жінка-самота має розуму більше, ніж серця. Не шукає Бога у церкві, бо не може молитися разом із людьми, що дорікали їй чужою кров’ю (начебто потроюючи первородний гріх) і все ж шукали в неї захисту перед новітніми часами, окупованими владою. “Ні перед ким серце й раз не відкривши” і доживаючи віку, Северина, либонь, почувається істотою, з якої осереддя чуттів вийнято людьми не менш старанно, ніж нею з гадюки. Власне, про це й говорить Марія Матіос: “Ніби Северина й не мала в собі крові, а лише її червону холодну подобу”. “Людина, змерзла до життя” — такою означує головну героїню “Москалиці” Северину Марія Матіос. До життя, у якому не збагнеш, хто свій, а хто чужий; де панує “щоденне велике лукавство світових лукавців”, порівняно з яким її обман — дитяча вигадка; до життя, якому, врешті, не потрібні Северинині знання та її чин самотності. То що наслухає стара Северина — хід Великого годинника Природи чи вовтузіння й хекання “переслідувачів і здоганяльників втомленої і спрацьованої за довгий вік душі”? Опирання ненависті знищує здатність любити. Розум, сильніший за серце, стає злопам’ятним. Вирій, навіть якщо двері до нього відкриваються гарячими ударами серця, що врешті забилося, не приносить ні звільнення, ні заспокоєння, ні забуття. Житіє Москалиці-Северини не стане наріжним каменем буття нинішньої Панської Долини, яка жваво обговорює політичні події в столиці: цей земний рай, чиї вигнанці розкидали свої кісточки по північних (северинських по крові?) краях, стає прихистком для мертвої гадини (Змія?), якій уже нікого не вжалити і не спокусити. І сама повелителька Змія мертва, бо немає ні бажань, ні пристрастей. Коли із Жінки виривають, виймають, виґвалтовують її сутність, життєвий метроном б’є від приходу однієї влади чи відходу іншої. “Людина, змерзла до життя”, губиться в роках і століттях. Тож Марія Матіос цілком має право відкрити наступне видання “Москалиці” присвятою “кожній владі зокрема”. Хроніки епохи пише теж влада, карбуючи своїх героїв і своїх ворогів на тлі сірого людського натовпу, і їй байдуже існування людини без любові, без самого життя. Притчу-житіє про “чергову маленьку людину” Марія Матіос вписала до своєї Гуцульської саги гарячими слізьми милосердного серця… І тільки люди, змерзлі до життя, не вибачать мені цього сентиментального вислову.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
