“Повірити у власні сили, у власне національне “я”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
МИ ПІШЛИ ДАЛІ
Слово Просвіти, №48 за 2008 рік
ДЕНЬ СВОБОДИ
Андрій ІЛЛЄНКО, Всеукраїнське об’єднання “Свобода”
Коли йдеться про події листопада—грудня 2004 року, ті, чия ідейна й політична еволюція не пішла далі майданних днів чотири роки тому, повторюють, як заклинання, кілька банальностей, які видаються їм вершиною політичної й соціальної філософії: “Ми стояли на Майдані не за Ющенка чи Тимошенко, аза свободу (демократію, європейські цінності тощо)”, “дискредитували себе політики, а не ідеї революції”, “якщо треба буде знов відстояти ці ідеали, то ми вийдемо на Майдан ще потрібну кількість разів” і т. ін. Усі ці заклинання зводяться до одного: в основі помаранчевої революції лежали якісь “вічні” ідеали, що й виводили людей на вулиці, їх не можна девальвувати через недолугість політичних лідерів. Але які ці ідеали? Майданні події унікальні своєю просто-таки неймовірною ідеологічною еклектичністю. Ідеологічна база революції зводилась до примітивних і розмитих гасел на кшталт “проти фальсифікацій”, “за свободу”, “банду геть”, які кожен міг тлумачити довільно й мати на увазі все що завгодно. Глибинна сутність майданних подій така. По-перше, це був вихлюп акумульованої роками народної енергії, яка потребувала чіткого спрямування у правильне русло, чого йне відбулося. По-друге, частині політико-економічної псевдоеліти вдалося опанувати цю народну стихію й використати її для власного закріплення при владі заради задоволення власних економічних інтересів. По-третє, для ідеологів помаранчевої революції вона була проектом ліберальної “модернізації” й інтеграції України у постмодерну псевдоцивілізацію. Наслідком Майдану став перехід України у фазу перманентного політичного безладу, парламентської республіки й анархії. Сьогодні переживаємо занепад цієї фази та стоїмо на порозі нової — на Україну чекає період сильної влади. Питання в тому, чи буде ця влада національно-авторитарним режимом, чи буде космополітична олігархічна кліка, зорієнтована на зовнішньополітичний центр. Єдиним правильним шляхом 2004 року було б фактичне переформатування держави, повна зміна еліт, витворення національно-авторитарного режиму, здатного на максимальне напруження сил та самомобілізацію заради здійснення колосального цивілізаційного стрибка — побудови першої національної держави в Європі в ХХІ столітті. Держави, яка має стати прикладом для Європи і першим кроком для загальноєвропейської національної й консервативної революції, що покінчить зі смертоносною епохою модерну й лібералізму та буде здатна зберегти європейську цивілізацію і повернути їй велич. Натомість “помаранчевізм” пропонував нам лише копіювати ліберальну модель, тобто ставати черговою, позбавленою суверенітету республікою, заснованою на космополітизмі, атеїзмі, експлуатації, декадансі та перспективі вимирання корінної нації протягом кількох десятків років. Попри деякий мовно-культурний національний антураж, ідеологічним базисом помаранчевої революції був лібералізм. Отже, “ідеали Майдану”, про які так часто чуємо зараз, для мене (як і для багатьох інших учасників тих подій) — не ідеали. Майдан був першим серйозним політичним досвідом і першим приводом для переоцінки багатьох речей. Саме так сприймаю ті події — без жодної солоденької ностальгії чи захоплення. Осінь—зима 2004 року показала, як не треба робити і що треба робити, аби здійснити програму-максимум — національну революцію в Україні. Ми працюємо на те, щоб чергову революційну ситуацію не змарнувати так, як це відбулося чотири роки тому. Дехто застряг у снігах листопада— грудня 2004 року, ми ж пішли далі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
