Погляд · “Національна мова і національна церква — це той духовний підмурівок, який допоміг уціліти вірменам як народу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
««ЦЦААВВЕЕДД ТТААННЕЕММ»» — — ССККААЗЗААЛЛИИ ННАААММ ВВІІРРММЕЕННИИ ІІ ВВИИДДААЛЛИИ ППРРААВВДДИИВВУУ ІІССТТООРРІІЮЮ УУККРРААЇЇННИИ
Слово Просвіти, №48 за 2010 рік
Марія КУЧЕРЕНКО
Нещодавно в культурному житті Укра% їни та Вірменії сталася значна подія: у еч% міадзинському видавництві “Вагаршапат” побачила світ “Україна. Історія” Ореста Субтельного вірменською мовою. Подія приємна, я сказала б, зворушлива, адже нелегка, більш як трирічна праця україн% ських і вірменських істориків, переклада% чів, видавців увінчалася справді%таки не% ординарним виданням. Однак ностальгій% но%натхненний стиль повідомлення здав% ся мені не зовсім доречним, бо за радян% ських часів така книжка не могла бути ви% дана, а в нинішній Україні, знищеній мо% рально, зав’язлій в економічному хаосі й корупції, ця подія культурного життя за% лишилася непоміченою. Натомість, коли у Вірменії вже друкували наклад “України. Історії” Ореста Субтельного у вірменсько% му перекладі, у Криму натхненні новою політикою уряду вітренківці та члени ор% ганізації “Прорив” палили підручники з історії України, а коли вже їм забракло підручників із історії, віддирали обкла% динки з хімії та біології. Книжки привози% ли “символічно” тачкою і скидали до під% ніжжя пам’ятника Катерині ІІ. У незалежній Україні палили історію України! Однак форма осуду новітніх ге% ростратів української історії Ганною Гер% ман просто%таки зашкалила за своїм ци% нізмом. “Давайте дискутувати, разом ви% робляти концепцію гуманітарної політи% ки, разом писати нашу історію…”, — за% кликала вона. Правда може бути різною, а істина одна: нинішня влада в Україні з префіксом “анти” — антидержавна, анти% українська, антинародна, і якщо, як ска% зав поет В. Слапчук, “воля для українця, це коли руки вишиваним рукавом зв’яза% ні”, — то слід, нарешті, щось робити з ти% ми вузлами… Хоч би там як, а зневірена українська душа, попри всі кризи, ще не втратила лю% бові до життя, як і похідного від неї — по% чуття глибокої людської вдячності. Тож, тримаючи сьогодні в руках “Україну. Істо% рію” Ореста Субтельного вірменською мовою, не можна не висловити щирих слів вдячності Вірменії за таку увагу до до% лі колишньої посестри по радянському простору. Вірменія. Маленька держава на істо% ричній мапі. Вірмени, які разом із греками вважаються найдавнішими етносами сві% ту, зуміли за більш як три тисячоліття го% нінь зберегти свою самобутність, виро% бивши імунітет від засилля чужих культур. Їхнє бережне ставлення до своєї історії, мови, культурних традицій, що передаєть% ся з покоління в покоління генетично, по%
ширилося і на інші культури. І вихід у світ вірменською “України. Історії” Ореста Суб% тельного — яскраве то% му свідчення. Розповідає Олек/ сандр Божко, Надзви/ чайний і Повноважний Посол України, вірме/ нознавець і перекладач, відповідальний редактор цього видання: “Працю% ючи у Вірменії, я пере% конався, що там замало знають про Україну, про нашу історію, особ% ливо про ті сторінки, які в радянські часи за% мовчувалися або спот% ворювалися. До того ж укорінені за комуністів негативні стереотипи постійно підживлюва% лися через російсько% мовне телебачення і пресу. Тому й виник% ла думка перекласти вірменською мовою книжку з історії українського народу. Ви% бір випав на працю Ореста Субтельного, яка здобула визнання в Україні та за її ме% жами. Цю ідею також підтримав знаний львівський історик Ярослав Дашкевич — автор численних досліджень з історії дав% ніх українсько%вірменських зв’язків, лю% дина надзвичайно шанована у Вірменії…” Праця над книжкою тривала понад три роки. Перекладачі Зара Туманян, Да% вит Багдасарян і відповідальний редактор видання Олександр Божко мали над% складне завдання. З подібними перекла% дами вірменським тлумачам ще не доводилося мати справу. Та й опо% відь у книжці закінчувалася 1991 роком, тож її було доповнено хро% нологією політичних подій в Укра% їні до 2010 року, включно з прези% дентськими виборами, а також пе% ребігом вірменсько%українських міждержавних зв’язків після здо% буття незалежності. Звичайно, книжка не побачила б світ, якби не Самвел Шагназарян — вірменсько%український підпри% ємець, пов’язаний з Україною не тільки бізнесом, а й родинними зв’язками. Двоє його синів — Гайк та Армен одружені з українками, обидва однаковою мірою добре во% лодіють вірменською і українською мовами. Олександр Божко охоче розпо% відає про Вірменію, завжди з вели% ким пієтетом і пошаною. Він уни% кає аналогій — просто констатує, однак вони самі собою приходять на думку, і то надто болісні. Скільки разів здавалося, що вірменський етнос знище% но, стерто з лиця землі, перетворено на прах, аж ні — народ знову і знову поставав із забуття, вражаючи феноменальною здатністю зберігати етнічну ідентичність. Ще й відроджував свою державність. Якщо колись на землі був Рай, то він був на вірменській землі, бо, за Біблією, саме на Вірменському нагір’ї райська річ% ка розгалужувалася на Фісон, Гіон, Тигр і Єфрат. Звідси, із цього “забутого раю”, почався пекельний шлях непокірного на% роду, про що так художньо переконливо розповіла Ліна Костенко у своєму вірші “Цавед танем”: Згоріли їхні селища, пропа% ли їхні мули, // Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,// Щоб мову свою рідну їх діти не забули, // Їм літери виводять вір% менки на піску. “Цавед танем” — “заберу твій біль” — так кажуть вірмени, коли хочуть підтрима% ти один одного. Народжений у муках втраті злигоднів вислів, ставав формулою об’єд% навчої сили, сенсом людської і національ% ної спільності — немає чужого горя, твоє горе є моїм горем, і ми живі, допоки ми ра% зом. Нині у Ечміадзині — духовній столиці Вірменії — зберігається, як найдорожча святиня, викувана із золота й інкрустована діамантами вірменська абетка. Її вірмен% ська діаспора подарувала своїй батьківщи% ні в ті часи, коли кремлівські ідеологи роз% пиналися на весь світ про “нову історичну спільноту — радянський народ”. І був той дарунок промовистіший за всі слова. Вірмени — чи не найрозпорошеніша нація світу. Вірменська діаспора в кілька разів перевищує кількість населення самої Республіки Вірменія. Однак навіть далеко за межами своєї батьківщини вона не втрачає духовного зв’язку з батьківщи% ною. Слід зазначити, що значною мірою об’єднавчим чинником вірменів, недолею розпорошених світами, є Вірменська апостольська церква, якій вони залиша% ються вірні упродовж усієї історії. Тепер і в нас, в Україні, чи не в кожному обласному центрі є храм, у якому відправа здійсню% ється вірменською мовою. Адже націо% нальна мова і національна церква — це той духовний підмурівок, який допоміг уціліти вірменам як народу. Звісно, сьогодні Вірменія переживає непрості часи, як і всі пострадянські краї% ни. Попри складні соціальні проблеми, вона і нині ревно плекає вітчизняну куль% туру. І коли умовно українське телебачен% ня сприймає глядача як щось примітивне, недоладне, готове перетравити все, що йо% му пропонують — ток%шоу “Окна” з не% нормативною лексикою чи гламурне “Ко% зирне життя” з його хамським гаслом
“Красиво жити не заборониш” на тлі ма% сового зубожіння народу, — програми вір% менського телебачення акцентують увагу на вітчизняних культурно%пізнавальних передачах, намагаються “пересіювати” крізь сито елементарної людської моралі російський телевізійний простір, купують у Західної Європи високорейтингові цик% ли передач з театрального і кіномистецтва. Нещодавно колишній радянський простір приголомшила новина — ЮНЕС% КО оголосив столицю Вірменії Єреван Книжковою столицею світу, свого часу відмовивши у цьому званні Санкт%Петер% бургу. А тепер звернімося до статистики: у маленькій Вірменії 133 видавництва; ле% вова частка книг виходить вірменською мовою — 1370 назв, російською — 165 назв. Це вражаючі цифри для такої ма% ленької держави. Вражають цифри й щодо преси — на 138 газет вірменською річним накладом 25,9 млн прим. припадає лише 12 газет російською, які виходять у кіль%
кості 3,3 млн прим. “У той час, коли ми питимемо пиво і споглядатимемо голи, вірмени насолоджуватимуться книжка% ми”, — підбив підсумок “Друг читача”. Вірменія має й відповідне законодавс% тво у галузі освіти. Так кожен, хто по%вер% тається додому з далеких країв, зобов’яза% ний віддати дітей саме до вірменської школи, хоча є й школи з російськими кла% сами — пропорційно кількості відповідної групи населення. І нікому з батьків не спадає вчинити інакше. Кожен має знати материнську, чи то державну, мову. І сте% жить за виконанням мовного законодавс% тва відповідна урядова установа. Та й під мовною Хартією вірмени не підписалися, як, до речі, й деякі європейські країни. Адже кожна держава знає, про яку мову їй треба подбати у першу чергу… Хочеш того чи ні, а все сказане — на% віть у такий стисло%калейдоскопічний спосіб — спонукає до запитань, риторич% но звернених до самих себе: чому ж у нас не так? чому самі себе так зневажили? чо% му стільки часу колінкуємо, приречені на животіння? Зрозуміло одне: життя без по% чуття власної і національної гідності несу% місне з життям. Саме через це своє життє% ве кредо вірменська цивілізація викликає повагу всього світу. “Жертовність — непо% рушна частина вірменської історії, — ска% зав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. — Че% каю того дня, коли поцілую вірменську землю, обагрену кров’ю стількох жертв… Геноцид вірменів став прелюдією до нас% тупних жахів: двох світових війн, незлі% ченних регіональних конфліктів і навмис% но організованих кампаній із винищуван% ня людей, у результаті яких втратили жит% тя мільйони віруючих…” А тепер щодо геноциду в Україні — чи знаєте ви, що “насправді” його тут ніколи не було (не будемо заглиблюватися, чому за переписами 1926%го та 1937 років укра% їнців поменшало на 15 %, тоді як кількість інших народів збільшилася на 20 %)? А ще (перепрошую за таку хронологічну непос% лідовність) не забудьте, що саме імпера% торська родина брала безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва (який невдячний Тарас Григорович! — чи не так?). Чи ви ще сумніваєтеся, що якби не далекоглядна політика Сталіна, не ба% чити б нам перемоги у Другій світовій вій% ні (щоправда, німців загинуло 8 млн, а ра% дянських людей — 40 млн, з них — 20 млн українців, хоча точних втрат ніхто не знає, бо радянська людина — все одно що пі% щинка в пустелі)? Як і те, що УПА — чис% тої води колабораціоністи, які заслугову% ють на всенародну анафему? Це я — як ви вже, мабуть, здогадалися — про зміни, яких зазнали підручники з історії України з вказівки Дмитра Табачника. Не буде те% пер в історії України ані безвусих Героїв Крут (бо як пояснити, виходячи з “кон% цепції спільної історії”, за що вони покла% ли свої молоді голови?), ані слави Січових стрільців, які омили своєю кров’ю підніж% жя гори Маківки, і зовсім недавньої істо% рії — Майдану… Як вирівнюється україн% ська історія, як дивно%обтічно влягається вона у спільний історичний простір!.. Усе набагато простіше, ніж здавалося, якщо по%прокрустовому! “Це наша спільна істо% рія, — проголошує депутат Російської Держдуми Сергій Марков, — мови не мо% же бути, що це внутрішня справа Украї% ни”. І це не просто нахабна сентенція ок% ремого російського депутата — це вияв послідовної імперської політики стосовно України. Тож слід пам’ятати: якщо зараз нам забракне духу протистояти цьому ша% леному тиску, якщо пустимо ситуацію на гальма, матимемо правдиву історію Украї% ни тільки у варіанті щойно виданої книж% ки — “Україна. Історія” Ореста Субтель% ного вірменською мовою…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
