Доля на тлі історії · “Ні зерна, ні борошна, ні картоплі не залишилося — забрали все”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
ДИТИНСТВО МОЄ ПОЛИНОВЕ
Слово Просвіти, №48 за 2010 рік
Тетяна КИРИЛЬЧУК, с. Тучин Гощанського р-ну Рівненської обл.
Шановна редакціє! Посилаю на Ваш суд твір — спогад учительки української мови та літератури з нашого села Кирильчук Тетяни Михайлівни, якій у січні 2011 р. виповниться 80 років. Вона приїхала в наше село з Житомирщини після закінчення ВНЗ і залишилася тут працювати аж до виходу на пенсію. Працювала і директором школи, користується в селі великим авторитетом. Нині вона хворіє. Відвідала Тетяну Михайлівну і побачила на столі її спогад — “Моє дитинство полинове” і надсилаю його в нашу просвітянську газету. З пошаною Тетяна Мазур, с. Тучин на Рівненщині
Народилася я на Житомирщині, в селі Рудня Шляхова Володарськ-Волинського району. Село маленьке, темне, забите, всього на 75 дворів. На все село — два грамотні дядьки, але вони згинули невідомо де в безмежних сталінських таборах. Як тяжко згадувати мені той 1933 рік: в селі то тут, то там валялися трупи… Я тоді була зовсім маленькою (мені ще не виповнилося три роки), та назавжди в серці моєму закарбувався той нестерпний, панічний жах голоду та смерті. А розповіді батьків та односельців я пронесла через все своє життя. У дні страшного розпалу голоду люди були ніби не в собі: кудись йшли, не йшли — лізли, вишукуючи що-небудь їстівне. Їли тоді все: коріння, кропиву, листя липи, щавель, лободу, кору дуба, жолуді, викопували гнилу мерзлу торішню картоплю. Кров холоне в жилах, коли згадую розповіді про те, що в сусідніх селах були випадки людоїдства. Голод викликав страшну байдужість до світу, до життя, до самої смерті. Померлих не було кому ховати. В нас у селі були випадки, коли близькі привозили на кладовище покійника, а яма, яка була викопана з величезними зусиллями, вже заповнена іншими покійниками. У рік Голодомору в нашій родині було п’ятеро: батько, мати, старші брат (17 років) та сестра (14 років) і я. У перші роки радянської влади під час епідемії віспи померли немовлятами ще два мої брати. Батько з братом наймалися на таку-сяку роботу: їздили в ліс на вирубку й заготівлю дров, копали канави, наймитували в заможних родинах. Сестра Марія днювала на межах і луках, збираючи кропиву та щавель. Батько і брат із заробітків приносили трохи пліснявої макухи з льону, грису, інколи чорного, як земля, борошна. Мати варила каламутну бовтанку з грису, затираючи її макухою, борщі з щавлю та кропиви. Як зараз бачу перед собою той обдертий хлів, де конала з голоду наша стара корівка Мушка, підв’язана до бантини під передні та задні ноги. Інколи матері вдавалося видавити з неї склянку-другу молока, яке, мабуть, і врятувало мені життя. Хотілося вірити, що з Голодомором відійде назавжди у вічність усе лихе й недобре, та попереду нас чекало нове лихо — на селі примусово стали створювати колгоспи. Скільки зруйнованих родин і знівечених доль залишила по собі насильницька колективізація! Для прискорення колективізації більшовицька партія кинула на село робітників, так званих уповноважених. Годі говорити про який-небудь сільськогосподарський досвід у цих уповноважених. Зате, щоб підняти сільське господарство і відстояти лінію партії, вони готові були зі зброєю в руках розправлятися із “сільською контрою” — так називали всіх, навіть найбідніших селян, які відмовлялися вступати в колгоспи. Усе почалося з того, що в людей забрали абсолютно все: землю, реманент, заготовлені сіно та солому, худобу, яку зігнали в одне місце, побудувавши низьку довжелезну конюшню. Реманент та сіно з соломою склали просто неба. Зігнана худоба ревла, а кожен господар зі сльозами на очах біг і тягнув те сіно-солому, підкладаю-
Фото Олеся Дмитренка чи своїй корівчині під ніс. Усе було розкидане, розтягнуте, реманент іржавів під дощем і снігом. Село було повною глухоманню: не було ні світла, ні радіо, ні годинників. Натомість біля конюшні була підвішена на стовпі металева рейка, у яку той уповноважений чотири рази на день калатав, відмічаючи початок і закінчення роботи, а також обід… Боже сохрани, щоб запізнитися хоча б на п’ять хвилин! Із сталінськими законами “шутки були плохі”. За запізнення бодай на п’ять хвилин давали місяць примусових робіт, а за жменю зібраних на колгоспному полі колосків — 3-5 років тюрми. Примушуючи йти в колгосп, людей катували по ночах, погрожуючи зброєю, зганяли в сільський клуб і примушували писати заяви. А оскільки серед моїх односельців грамотних не було, самі писали заяви і силою примушували замість підпису під ними ставити три хрестики. Мій батько, який усе життя наймитував, був пуповиною прив’язаний до свого маленького клаптика землі, не міг без болю дивитися на нові порядки, заведені в селі. Люди збайдужіли до своєї роботи: коли дзвонили в рейку на обід, вони кидали все на тому місці, де працювали, могли навіть покинути не розпряжених коней у борозні, і розходилися по домівках, адже потрібно було вчасно повернутися з обіду. Батько не хотів йти до такого колгоспу, де все було нічиє і нікому не потрібне. Таких як він називали одноосібниками і вважали мало не ворогами народу. Величезні податки, якими обкладали одноосібників, неможливо було сплатити. Тоді в них забирали все господарство, а їх вивозили до таборів. Моя родина двічі була обібрана до нитки. Забрали все: стару корівчину, коня, весь реманент, усе збіжжя, навіть відро та кухоль винесли з хати. А яка та хата була? У пам’яті моїй постає вона з маленькими віконцями, з глиняною підлогою. Батько двічі був засуджений за борги, кожен раз на шість років. Росла я без батьківської ласки, майже не пам’ятаю його. Під час відбування другого строку почалася Велика Вітчизняна війна. Усі, хто був засуджений не по кримінальних і політичних статтях, мали можливість повернутися додому. Батько додому не повернувся. Попри хворобу, він добровольцем пішов на фронт. Родина наша в цей час жила дуже скрутно. Брат, коли забрали батька, п’ять років служив у Червоній армії на Далекому Сході, брав участь у бойових діях на озері Хасан. Сестра вийшла заміж, ами з матір’ю залишилися удвох. Не можу без сліз згадувати ті страшні часи. У хаті був той же голодомор: ні зерна, ні борошна, ні картоплі не залишилося — забрали все. На пам’ять приходить спогад: удома закінчилися останні злиденні запаси, а бідолашна моя мати цілий вечір просиділа мовчки, спати ми полягали голодними. Вранці мати пішла до бригадира додому. Дорідна бригадирша саме витягла з печі свіжий хліб, ароматом якого була наповнена вся хата. Мама моя привіталася, а потім витягла з-під поли чистий рушник, взяла крайню хлібину, яка лежала на лавці, загорнула її в рушник і пішла з хати. Остовпіла бригадирша не зразу кинулася за нею з криком: “Тітко Михайлихо, ви що робите?” , а у відповідь почула: “А що я маю робити, коли у мене вдома пухне з голоду дитина, бо твій чоловік із такими як сам, забрав у мене все? Сьогодні в тебе була, а завтра до головихи піду”. Правда, другого дня нам привезли мішок жита, можливо, забраного перед тим у нас же. Разом із матір’ю ми у жорнах мололи, вірніше дерли, те жито і пекли чорні перепічки, які їли зі сльозами впереміжку. Вижили тільки тому, що нам трохи допомагали батькові брати, їх усіх у родині було шестеро. Інколи вони ділилися з нами продуктами, допомагали і кіньми, щоб виорати нашу невелику нещасну нивку. Якось восени мама орала дядьковими кіньми поле, щоб посіяти озимину. До неї на поле прийшов фінінспектор і став вимагати у матері, щоб вона негайно сплатила борги по податках. Мати стала просити його зачекати до наступного врожаю, бо платити було абсолютно нічим, батько продовжував сидіти в таборах, а брат служити в Червоній армії. Фінінспектор почервонів від гніву, став кричати на матір і відбирати коні для сплати боргу. Мати тримала їх силою: “Не мої коні, чужі!” В запалі боротьби фінінспектор ненароком обдер собі руку і зло прошипів: “Будеш ти мене пам’ятати довіку, сільська контро!” А незабаром мою маму схопили і віддали під суд за те, що вона напала на посадову особу і скалічила її при виконанні обов’язків. Скоро відбувся і суд. І моїй нещасній матері присудили дев’ять років, як тоді казали, “дальніх таборів”. Батько в таборах, брат в армії, мати під вартою. Я залишалася круглою сиротою при живих батьках! Змушена була повернутися додому від свекрухи старша сестра, чоловік якої в той час воював на фінському фронті. Потяглися сумні, чорні, страшні від невідомості дні. Випадково матері вдалося втекти з-під варти, коли вони чекали відправки до таборів. Нещасна, вона переховувалася скрізь — по чужих хлівах і горищах, на болотах, у копицях скошеного сіна, боячись навідатися додому. Одного разу її материнське серце не витримало розлуки з дитиною, і вона вночі таємно прийшла провідати мене та перевдягнутися. Зросивши всю мене сльозами, мати хотіла одразу ж піти з дому, та старша сестра вмовила її не йти, бо була ж глибока ніч. На світанку сестра приготувала їй поїсти, зібрала вузлик із собою. У цей час хтось почав сильно грюкати у двері, до хати увірвався міліціонер. То сусідський хлопець випадково побачив матір у вікні, доніс голові колгоспу, а той негідник викликав міліцію. Нещасну, знесилену матір міліціонер повів у райцентр. По дорозі вона впала і втратила свідомість. Її напівживу привезли на випадковій підводі додому, де вона в нервовій гарячці пролежала більше ніж півроку. Час від часу з’являлася міліція, але, бачачи в якому вона стані, міліціонери йшли собі геть. Хтось підказав сестрі, що потрібно написати касаційну скаргу і подати до суду на перегляд. Незабаром матір викликали в сільську раду на виїзний суд. Перед очима у мене й досі стоїть та давня і тяжка картина. Батькові брати Давид та Савка спрягли своїх коней, на руках занесли на воза матір і відвезли разом зі мною та старшою сестрою на суд. Суддя, побачивши матір, яку дядьки вели попід руки, злісно закричав: “Ви навіщо мені мерця сюди приволокли?” Мене залишили в коридорі, але коли я почула той крик, то вирвалася і побігла до матері, міцно вчепилася в її спідницю. Суддя розгнівався ще більше: “А дитину навіщо привели?” Тоді сестра сказала, що дитина ця при живих батьках сирота — батько в таборах, брат в армії і її просто немає з ким покинути. Мати моя вже знала, як до них звертатися і сказала: “Товаришу красний суддя, це я попросила, щоб мене привезли на пересуд. Якщо я буду знати, що на мене чекає, то, може, я виживу і швидше одужаю. Прошу пересудити мене”. Не знаю, що вплинуло на суддю, але дев’ять років таборів замінили на рік примусової праці на кар’єрі, де видобували граніти, з яких був побудований і мавзолей Леніна. Робота була каторжна. Матері потрібно було йти пішки сім кілометрів у сусіднє село Теренці, щоб на дев’яту годину ранку втрапити на роботу. Там на околицях цього села копали шурфи завдовжки три та глибиною півтора метри. Мама моя була підсобною робітницею: всю землю з відвалу, яку викидав копач, потрібно було відгребти та скласти по боках рову. Інколи серед граніту траплялися топаз і кварц. Щасливчиків, які знаходили дорогоцінне каміння, заохочували — могли дати зайву пайку хліба або відріз тканини. Від важкої, виснажливої роботи мати підірвалася і з страшною кровотечею потрапила до лікарні, де вона мало не вмерла… Я, не дивлячись на малий вік, змушена була залишатися вдома сама та ще й виконувати всю хатню роботу. Голодну, обідрану, худу, як тріска, застав мене брат, який 1939 року повернувся з армії додому. До кінця життя не забуду цієї зустрічі. Зайшовши до хати, він підійшов до мене, привітався і запитав, чи я його впізнаю. Я відповіла, що не впізнаю, адже я була зовсім крихітною, коли він пішов в армію, в якій відслужив п’ять років. Він мене запитав: “Де батько?” Я відповіла: “В тюрмі”. “А де мати?” Я відповіла: “На примусовці”. Тоді він впав на руки на столі і заплакав. На другий день він пішов за матір відбувати примусову працю. З поверненням брата нам стало жити трохи легше. Та тривало це недовго. Страшним лихом на нас упала війна.
“Життя прожити — не поле перейти” — каже народна мудрість. Кожне покоління має своє життєве поле. Звичайно, щасливе те покоління, у якого життєве поле розкинулося блакитним небом, неозорими ланами золотої дозріваючої пшениці, нескінченними зеленими рядами картоплі, буряків, голубим морем льону, золо% тистими литаврами соняшників, блакитноокими озерами й пов% новодними ріками, багатими містами та селами. Моє покоління, поко% ління 1930—1950%х років, пережило гірке полинове дитинство, жах тоталі% тарного сталінського ре% жиму, який приніс страш% ний голодомор, криваву війну, незчисленні страж% дання.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
