По-сусідськи · “Необхідно добре знати свою історію такою, якою вона була, а не такою, яку нам нав’язував тоталітарний режим”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
У ТЕНЕТАХ БЕЗДЕРЖАВНОСТІ Діалог до 90-річчя закінчення українських визвольних змагань
Слово Просвіти, №48 за 2010 рік
— Пане Станіславе, дозвольте привітати Вас із ювілеєм: створеному й очолюваному Вами Інституту виповнилося 20 років. Ця громадська установа стала чи не головним у Польщі науковим центром дослідження українсько-польських взаємин, багато робить для порозуміння, співпраці між нашими державами й народами. — Дякую за привітання і запрошую всіх охочих з України — істориків, викла% дачів, студентів, журналістів до співпраці з Інститутом. Я був би щасливим, якби в Ук% раїні також діяли схожі інститути для дос% ліджень українсько%польських взаємин. Електронна адреса нашого Інституту: pwin@c%net.pl. Телефон: 004816—6787333. — Перейдімо до теми нашого діалогу, нашого екскурсу в історію. Відправна точка — Варшавський договір між Республікою Польщею та Українською Народною Республікою, підписаний 22 квітня 1920 року, “договір Пілсудського—Петлюри”, як його ще називають за іменами лідерів держав, що його підписали. Оцінка його й нині викликає гарячі дискусії, причому з обох боків. — Щодо Варшавського договору: Польща першою вже 1920 року офіційно визнала Українську незалежну державу. На жаль, про це мало хто знає в Україні. Всі пам’ятають, що Польща визнала незалеж% ність України 1991 року, але це було вже вдруге. Про це варто пам’ятати, і необхід% но добре знати свою історію такою, якою вона була, а не такою, яку нам нав’язав то% талітарний режим. Польща ще 90 років то% му хотіла, щоб Україна, наш найближчий сусід, стала незалежною державою. — Можливо, до цього спонукало те, що й Польща, після її переділу європейськими імперіями наприкінці ХVІІІ століття, більше ніж на 120 років втратила державність. І характерно, що саме Пілсудський, видатний політик, що стояв на чолі відродження незалежної Польщі, прагнув якнайшвидше підписати українсько-польський договір. Він був переконаний, що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що буде вільною, незалежною Україна. Говорити про цю мотивацію потрібно, адже йдеться про дві країни, два народи, століттями пов’язані дуже складними, трагічними взаєминами. Надзвичайно тяжкою проблемою взаємин народів, держав було питання приналежності Східної Галичини. Нині це територія України, те, що ми називаємо Західною Україною. Але за ці землі століттями точилися битви, до речі, не лише польсько-українські. Але власне Велика Україна, вважав Пілсудський, обов’язково мала бути незалежною державою. Тому він відкинув пропозицію більшовицького уряду Росії, який наполягав на ліквідації УНР, а за це обіцяв Польщі віддати набагато більше українських земель, а також частину Білорусі та Литви. Пілсудський натомість підтримав УНР та її лідера Симона Петлюру. В критичні місяці осені 1919 року Пілсудський своїм військом фактично врятував уряд і армію УНР від остаточного розгрому більшовиками. — Але на початок 1920%го становище УНР стало критичним: уряд Петлюри вже майже втратив контроль над українською територією, яку поступово займали біль% шовики. — І саме це спонукало Симона Петлюру піти на підписання Варшавського договору. Польща стала єдиним реальним союзником УНР у боротьбі за незалежність проти московської агресії. Але цей договір, який складався з політичної конвенції, підписаної 22 квітня 1920 року, і військової, підписаної через два дні, й нині оцінюється дуже неоднозначно. З одного боку, Польща визнавала УНР як суверенну державу й зобов’язувалася надавати їй військову допомогу проти агресії. Практично це означало вступ Польщі у війну з більшовицькою Росією на боці України. З іншого, договір закріплював землі Східної Галичини за Польщею. У війні з Росією українська армія переходила в оперативне підпорядкування польській. Усе це деякі історики трактували як зраду Петлюрою національних інтересів, як диктат Польщі урядові УНР, правда, урядові майже без держави. Що Ви на це скажете?
Петро Антоненко
— Сильнішою при укладанні договору була позиція Пілсудського. І враховуючи його статус “Начальника держави”, і вихо% дячи з реального стану польської армії на той час. Не забуваймо, що польська дер% жава вже мала тоді чітко визначену терито% рію та структури — на відміну від УНР. І ось тут постає важливе питання: яку мету переслідувала політика Пілсудського, яким він бачив майбутнє Польщі й Украї% ни? Пілсудський як політик, на мою дум% ку, зосереджувався на просуванні Польщі в Європу — не в ту, що реально тоді існува% ла, а в Європу майбутнього. Він хотів збу% дувати в Європі “новий лад”. Проте пе% решкодою на цьому шляху була і велико% державна Росія, і Росія більшовицька, яка заступила Росію царську. Пілсудський прагнув стати партнером (і то якомога більш рівноправним) у переговорах із Францією та Великою Британією. Проте зрозуміло, що ніхто із західних держав не вів би рівноправних перемовин чи то з Польщею, чи з Україною, коли б на схід% ноєвропейських теренах домінувала Росія. І це Пілсудський прекрасно розумів і вра% ховував у своїй політиці. Отож він постій% но шукав нову концепцію для Польщі, а також України й інших відроджених дер% жав у Центрально%Східній Європі. Це була б така Європа, де відновить свою держав% ність (після 120%ти років боротьби) Поль% ща, а також Україна, народи Кавказу та Балтії. Особливо приязним Пілсудський був до Литви, Білорусі й України, і прагнув узгодити їхнє майбутнє з новою концепці% єю Європи. А в цій Європі, де жоден народ не диктував би свою волю іншому народо% ві, послаблена Росія давала б новий вели% кий шанс раніше уярмленим українцям, і навпаки: сильна Росія — позбавляла. — Але ще є особистісний, суб’єктивний момент у ставленні Пілсудського до польсько-українських взаємин. — Пілсудський любив і знав Україну. Україна була для нього істотною і значу% щою, як і для кожного поляка, бо для всіх нас Україна — це не тільки держава%сусід, а й спільна історія: козаччина, боротьба з російським царатом, спільний історичний простір, взаємні впливи в культурі, мові та літературі. — Повернімося до дискусії про рівноправність чи нерівноправність Варшавського договору. — А чи бувають у політиці, історії аб% солютно рівноправні союзи? Адже Піл% судський мав дбати про безпеку своєї дер% жави, мусив передбачати дії й наміри сво% їх партнерів. Варто зазначити, що Пілсуд% ський був главою демократичної держави, а не диктатором, він мав у парламенті сильну опозицію, а саме в парламенті була зосереджена влада. Можна навіть сказати, що, укладаючи союз із Петлюрою, Піл% судський ризикував значно більше: парла% мент у будь%який момент міг усунути його з посади глави держави. Відразу після під% писання угоди в парламенті почалися роз% мови, що через союз із Петлюрою Пілсуд% ський “втягнув Польщу в авантюрну полі% тику на Сході”, яка не лише несе загрозу незалежності Польщі, а й призводить до погіршення відносин із Францією та Ве% ликою Британією, які вірили, що більшо% вицька Росія незабаром упаде, й тому не варто надто територіально послаблювати землі нещодавнього союзника — Росії. Тепер щодо ризиків Петлюри. Союз із Польщею додав йому чимало ворогів, але в разі успіху Петлюра міг виграти значно більше. Його виграшем могла стати неза% лежність України, хоча й трохи “усіченої” на заході, але, окрім цього, дуже великої територіально держави зі столицею в Киє% ві й майже усіма історичними містами та
Станіслав Стемпєнь регіонами. Інших союзників, окрім Поль% щі, Петлюра не мав. Важливий момент: якщо Петлюра вважав, що Польща загро% жує інтегральній, територіальній ціліс% ності України, то він розумів, що Росія, і “біла”, і “червона”, загрожує самому існу% ванню України як держави. — Отже, Варшавський договір було укладено. Далі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Негайно об’єднана польсько-українська армія почала наступ на більшовиків. А вже 8 травня визволила від них столицю України Київ. Та переважна більшість українців без ейфорії зустріли цей наступ. Кияни розцінили це як чергову зміну влади у стародавній столиці, здається, шосту чи сьому за останні кілька років. До того ж, це визволення прийшло за допомогою чужої армії. І самого Петлюру вже не сприймали за загальнонаціонального лідера. Вся Україна бачила цей розбрат у стані української демократії, між її очільниками — Грушевським, Винниченком і Петлюрою. Для порівняння. Коли Пілсудський проголосив 11 листопада 1918 року незалежність відродженої Польщі, в краї існувало одразу кілька центрів влади, так би мовити, протоурядів: у Варшаві, Кракові, Любліні. Але залізна воля Пілсудського, патріотизм польських політичних лідерів згуртували націю і відродили державу. Не так сталося в Україні. — Один із відомих в еміграції україн% ських публіцистів Іван Кедрин%Рудниць% кий написав цікаву статтю “Пілсудський і Петлюра”, де зокрема зазначив, що на 1918 рік Пілсудський уже був символом боротьби за незалежність держави, твор% цем польського підпільного визвольного руху, колишнім в’язнем німецької тюрми в Магдебурзі, творцем Польських легіонів і Польської військової організації. А що в той час робив Петлюра? Був публіцистом, писав статті. А ось що писав Володимир Винниченко, недоброзичливець Петлю% ри: коли Петлюра став Головним отама% ном, то “ходив із попами, з процесіями” і хотів, щоб на Хрещатику йому падали в ноги і цілували руки. Може, це дещо бук% вально, але в цьому є зерно правди. Мало хто з українців вважав Петлюру за національного лідера. Хоча насправді
1920 рік став останнім роком українських визвольних змагань. Вони завершилися поразкою в цій “громадянській війні”, за штампованим радянським визначенням, а насправді — у визвольній війні Української Народної Республіки проти агресії Росії, цієї комуно-радянської імперії, відновленої на руїнах царської. У той останній рік тяжкої і нерівної боротьби України за незалежність доля УНР виявилася тісно пов’язаною з недавно відновленою після більш як 120-ти років бездержавності незалежною Польщею. Про ці вкрай складні, неоднозначні історичні перипетії ведуть діалог відомий польський історик, директор Південно-Східного Наукового Інституту в Перемишлі доктор Станіслав СТЕМПЄНЬ і заступник головного редактора нашої газети Петро АНТОНЕНКО.
Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра (в центрі) серед польських і українських офіцерів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
