Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Думаймо про сільських дітей, берімо на себе відповідальність за їхнє виховання, даруймо їм радість пісенної творчості!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

З РОДУ КОЗАЦЬКОГО! ПІСНІ БАБУСІ СЕКЛЕТИ

Слово Просвіти, №48 за 2011 рік

Анатолій МОКРЕНКО, народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії Є у мене спогади, які повертаються знову й знову і які я називаю парадоксальними. Перші роки після окупації та війни. Розруха. Голод. Підрахунки ран і втрат. Мені 12—13 років. Не віриться, що вирвалися живими з того кривавого пекла. Та хай літо чи зима, а було, надходить вечір, засівається небо зірками і починається чарівне дійство — перекличка кутків села пісенними гуртами хлопців та дівчат у нічній тиші… Згадуєш, як казку… То був неначе чарівний пісенний зорепад, що своїми спалахами бентежив юну душу. Підростали і самі співали. Якось ті народні пісні без наших зусиль входили у сільське життя — старші передавали молодшим… Потрапив мені днями до рук скромний збірничок “Народні пісні у записах Павла Бровченка”. Хоча й не дуже близько, але знаю цього чоловіка, з яким зазнайомив мене його рідний брат — відомий український поет і громадський діяч Володимир Якович Бровченко. Павло Якович — людина мого покоління з Малої Виски Таврійського степу, кохається в народній пісні, хоровому співі, створює та керує хоровими колективами, навчає дітей у місцевій музичній школі. “Із уст своєї бабусі Секлети я пізнавав історію свого народу. Вона співала про Кармелюка і Лимерівну, про Морозенка і Марусю Чурай… — пише він у передмові до збірки. — А у сусіда Сашка була бабуся Оксана, через берег на городі виспівувала бабуся Марина. Було кого слухати, було у кого вчитися… Неначе сьогодні чую, як із віддаленого кутка нашого селища розливається берегами над хвосою “Поза лугом зелененьким”. Підхоплюють її парубки і дівчата інших кутків. Теплий зоряний вечір пив цілющу народну пісню. І було це… півстоліття тому. Згадаймо: “Там Василько сіно косить…” Може, онуки наші хоч на хвилину відірвуться від телевізійного і магнітофонного завивання “із'за бугра” та причащаться пісенними краплинами свого народу”. Протягом трьох-чотирьох останніх років Павло Якович опублікував десятки народних шедеврів у Маловисківській районній газеті під рубрикою “Пісні моєї бабусі”, і врешті завдяки фінансовій допомозі небайдужих людей — В. П. Сороки, В. А. Діотдіці, М. В. Стегару — видав збірочкою. Близький мені за духом цей залюблений у рідну пісню чоловік, що і в поважних літах, як скарб, леліє в душі первинну яскравість дитячих вражень від народної творчості та думає про сьогоднішніх дітей, переважно позбавлених тієї простої, але на все життя надихаючої радості. Ті ж міркування та спогади подвигли колись і мене започаткувати в рідному слобожанському селі Терни акцію, яка знайшла прихильників та спонсорів і ось уже дев’ять років тішить моє серце. Йдеться про обласний конкурс і фестиваль “Співаймо разом!” учнівських хорових колективів сільських шкіл Сумської області. Щорічно травневої квітучої пори десятки дитячих хорів (а на початку було… аж 4!) з’їжджаються до мого рідного села змагатися в… радості творчості. Через цю радість уже пройшли тисячі дітей, і українська пісня, зокрема народна, вже ніколи не покине їхніх чутливих душ. Знаходяться й послідовники з “Просвіти”. Загорівся очільник запорізької “Просвіти” Олег Ткаченко — і нинішньої весни стартував у одному з наддніпрянських сіл фестиваль “Співучий степ”. А десь уже готується до такого кроку Дніпропетровщина, адже справа шляхетна й вельми потрібна. Хотілося б звернутися і до інших осередків “Просвіти” із закликом: думаймо про сільських дітей, берімо на себе відповідальність за їхнє виховання, даруймо їм радість пісенної творчості! Запевняю вас, друзі, це не так складно, як здається. Співпрацюймо з районними та обласними адміністраціями — і в керівництва є діти, і серед керівництва є зацікавлені, небайдужі люди, а гарне діло прикрашає всіх. Почав добрим словом про Павла Яковича Бровченка, а бачте, як ота логіка розвитку ідеї водить пером. Виховуймо справжніх українців, справжніх патріотів. Будуймо Україну, не чекаючи ініціатив “зверху”, — це наші діти і наша земля, і ми за них відповідальні. А не хтось. Леонід БЕЗУГЛИЙ, хорунжий на святі, м. Дніпропетровськ Грала бандура. За тином куняли соняхи, гуртувалася молодь у національному вбранні. І присутні ніби опинилися на майдані справжньої козацької слободи Ка- З РОСИ Й ВОДИ! Василь КЛІЧАК Коли вона заходить на кафедру — все навколо оживає, наповнюється свіжою енергією, новим змістом. Це про Катерину Степанівну Серажим, доктора філологічних наук, професора кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона — провідний фахівець у галузі дискурсознавства, текстознавства та літературного редагування. Академік АН ВШ України, відмінник освіти України. Сотні випускників тепло відгукуються про Катерину Степанівну, згадують її незабутні лекції, практичні заняття. Перед тим, як навчати майбутніх видавців і журналістів, їй довелося пройти чимало цікавих шляхів. Народилася Катерина Степанівна 4 грудня 1951 року в селі Василів, що в Білоцерківському районі на Київщині. Дідусь, Назар Іванович Гончаренко, мав математичні здібності. Таке ж обдаровання було і в батька. А вона мріяла про фах учителя-словесника. 1974 року Катерина Гончаренко закінчила філологічний факультет Київського університету. За розподілом свого чоловіка, Серажима Віталія Івановича, того ж року поїхала працювати до Львова учителем української мови та літератури у школу №9 (1974—1982). З 1982 до 1985 року працювала вчителем російської мови та літератури в Республіці Куба. Після закордонного відрядження, дізнавшись із львівської газети про конкурс на посаду асистента кафедри видавничої справи та редагування в Україн-пункт, який обслуговували 10 кам’янців із кіньми. Неподалік берега сплели з лози та обмазали глиною будівлю, де перетримували коней і де могли сховатися від вітру, дощу та снігу поштарі. Від назви цієї будівлі — РАДУТА — отримала назву і найближча затока Дніпра. Назва передажурналіста, редактора, видавця і формує відповідальність у майбутніх журналістів і редакторів перед читачем за кожне написане слово. Підручник виховує не ретранслятора готової інформаційної продукції, а громадянина, для якого текст — це спосіб реалізації своєї життєвої позиції. Катерина Степанівна — голова профспілкового бюро Інституту журналістики КНУ. Її робота на цій посаді відзначається чуйністю, увагою, людяністю, безкорисливою турботою, гуманністю. Величезна заслуга Катерини Степанівни Серажим в ініціативі й підтримці благодійної роботи протягом 8 років (дитбудинок “Оберіг” в м. Богуславі Київської області). Завдяки праці Катерини Степанівни чималою турботою й увагою оточені ветерани Інституту журналістики. Особливого слова заслуговує просвітницька робота Катерини Степанівни. З 1995 року вона керує студентським етнографічним вокальним ансамблем “Катруся”. У репертуарі — колядки, щедрівки, веснянки, гаївки. Інститут журналістики і весь університет у передноворічні та різдвяні дні наповнюються колядками цього гурту. Катерина Степанівна нагороджена Подякою Київського міського голови за розвиток наукових досліджень у галузі журналістики та з нагоди 10-річчя Інституту журналістики (2003), нагрудним знаком МОН України “Відмінник освіти України” (2007), орденом княгині Ольги ІІІ ст. (2009), премією КНУ імені Тараса Шевченка за підручник “Текстознавство” (2010), Почесною грамотою за особливі видатні заслуги перед Київським національним університетом імені Тараса Шевченка (2011). Щиро й сердечно вітаємо славного вченого і патріота Катерину Степанівну Серажим із буйноквітним ювілеєм!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин