Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Від першої особи · “На референдумі 1991 року люди думали: ось ми про' голосували за незалежність і почнеться нове життя, все буде дуже добре і поліпшуватиметься з кожним днем”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ППЕЕТТРРОО ООССААДДЧЧУУКК:: «СПИТАЙ СЕБЕ, ЯК ЖИВ ДЛЯ УКРАЇНИ»

Слово Просвіти, №48 за 2011 рік

Як можна стисло охарактеризувати відомого українського письменника і громадського діяча Петра Осадчука? Він патріотичний лірик, політичний сатирик, публіцист, афорист-філософ, його твори наповнені українським гумором. На чому ґрунтується своєрідний морально-етичний кодекс Петра Осадчука? Можливо, ось ключ: “Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальцями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зцілющий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійним перевдяганням та заміною декорацій і масок” (Із книжки “Віддзеркалення безодні”, 2006 р.). До розмови з Петром Осадчуком спонукала його напрочуд активна життєва позиція, яка ось-ось має заповнити береги нової сатиричної книжки “Пень-клуб”. — Петре Іллічу, Ви маєте той вік, дос/ від і статус, які спонукають відтинати другорядне і зосереджуватися на голов/ ному, суттєвому. Розкажіть про ваші прі/ оритети. — Я маю своєрідний девіз: “Мій кожен день — останній день. Мій кожен подих — перший подих”. Щодня щось читаю, пишу… У мене є грубезний зошит (двадцять п’ятий за ліком; перший розпочав двадцять років тому), куди занотовую свої враження від почутого, прочитаного, побаченого (зокрема й на телевізії). Часто ці нотатки сумні, критичні. За роки незалежності сталося дуже багато подій, уряд змінювався понад десять разів. Маємо четвертого президента, але таке враження, нібито ми дистанціюємося від того відліку часу, який здавався початком нової історії. Згадую, як усе починалося, коли був депутатом першого і другого скликань Верховної Ради України. Ми були великими політичними романтиками, думали: якщо проголосили незалежність України, то почнеться новий відлік історії. Проголосити теж було важко, але в кількасот разів легше, ніж створити незалежну Україну. Пам’ятаю моїх патріотично налаштованих виборців. Я щомісяця приїздив на роботу вокруг, спілкувався з людьми, відповідав на запитання. Мені говорили: “Ми проголосували за незалежність України, а ви там, у Верховній Раді, вже так зробіть, щоб усе було гаразд”. Один чоловік навіть казав: “Чого ви там багато балакаєте і приймаєте без ліку різні закони? Треба ухвалити один закон, за яким все має бути добре”. Я, як міг, роз’яснював, залежно від рівня освіти, культури, інтелекту співрозмовників. Але передовсім акцентував, що державу не будують зверху. Держава — складний комплекс, її треба будувати одночасно і зверху, і знизу. Якщо будувати тільки зверху, можна зробити прекрасний дах, але все завалиться без міцного фундаменту і стін. Тож, будь ласка, підключайтеся. Причин інертності багато, насамперед вони коріняться в пострадянській свідомості совків, якими ми є досі. На референдумі 1991 року люди думали: ось ми проголосували за незалежність і почнеться нове життя, все буде дуже добре і поліпшуватиметься з кожним днем. А виявилося: “Совок живе, як гном // з уявою багатою, // мріє землю копати совком, // а гроші гребти лопатою”. А ще нас гнітить рабська самонеповага. Пригадую, як ще в середині дев’яностих років, згадуючи скасування кріпосного права 1861 року, я написав статтю про те, що було багато кріпаків, котрі плакали-шкодували за своїми панами, хотіли з ними бути, на них працювати, їм служити. От і серед нас багато сучасних радянських кріпаків, які не знають, що робити в цьому житті, тому озираються назад і звинувачують тих, що нагорі. Коли ми часто посилаємося на Конституцію України і на тезу “Народ є джерело влади”, слухаємо, що народ каже про владу (а на деяких мітингах можна почути великих бунтарів й прокляття), я запитую: “А хто її обирав?” Якщо народ — джерело влади, А при владі наруга і зло, Значить, має серйозні вади Замулене джерело. Зміна формацій повинна йти паралельно зі зміною свідомості. А зміна свідомості — надзвичайно повільний процес, особливо коли людина стикається з такими проблемами, як у нас (безробіття, корупція, малі зарплати і пенсії). Тоді лунають звинувачення на адресу влади. Вона завжди погана, коли немає нормального прожиткового мінімуму. Якщо ми запізнилися на понад 350 років із державотворенням, то як за мить історії прогаяне здобути? Це неможливо. Державотворення дуже складний процес: економічний, соціальний, психологічний, філософський. У нас низький рівень свідомості. Лідери різних партій висловлюються дуже різко, претензії загалом справедливі, і говорять начебто однаково про сучасні проблеми: безробіття, низькі зарплати і високі ціни, невдалі реформи… Але дорікають ніби з різних боків барикади, нетерпимо і категорично. — Чому вони представляють різні партії, чому цих партій так багато? Чому вони не об’єднаються в одну силу? — А тому, що кожен, відчувши запах владних дивідендів, почувається вождем чи вождиком, прагне фігурувати, очолювати йне хоче підкорятися. Мені здається, що свобода найбільше втрачає тоді, коли її забагато. Зрозумійте мене правильно. Мають бути якісь гальма, регулятор, особливо в морально-етичному плані. Я не хочу, скажімо, дивитися на голих дівок, які представляють якусь феміністичну асоціацію, роздягаються біля парламенту, Кабміну чи прокуратури на знак протесту. Що це таке? Демонстрація цицьок, вибачте на слові? Форма боротьби? Епатаж? Мені цей “голякізм” не подобається. Звичайно, молоді люди, які виросли за двадцять років незалежності, можуть мені висунути претензії, що я мислю старими категоріями. Але що значить — старими категоріями? Є вічні цінності. Є морально-етичні вартості нашого народу. Ми повинні їх пам’ятати і сповідувати. А маємо цілковитий аморальний бедлам, який ні до чого конструктивного не доведе. Недавно був у рідному селі. Вразила бур’ян-трава там, де ніколи її не було. Заходжу у вулицю, ніби в ліс. Де дорога, де хатки, де двори? Усе заросло, люди спиваються. Там, де раніше були ферми, все зруйноване, розкрадене. — Мені це нагадує ситуацію у книговидавничій сфері. — Авжеж. Видавництва ледь жевріють, українські книжки заростають бур’яном російщини, а якщо виходять, то мізерними накладами. Чому так? Через так званий ринок — прирівняли книжку до ковбаси й капусти. — І навіть до горілки. — Нижче горілки поставили. Мовляв, ринок усе відрегулює. Нічого він не відрегулює в гуманітарній сфері. Мають бути корпоративні державні регулятори. Але гонитва за прибутком, за грошима надурняк породжує хаос. У нас левова частка привозних книжок, гадаю, відсотків вісімдесят везуть із Росії. Я за те, щоб ми інтегрувалися, взаємозбагачувались. Однак не можна ж так захоплювати книжковий ринок! Завозять без мита, контрабандно. Оце така дружба народів? Яка ж це дружба? Книжкова агресія. Державна й громадська інертність вбивча. Ось до прикладу. На моїх очах видавництво “Радянський письменник” перейменували на “Український письменник”. Я (Петро Осадчук 18 років працював у Спілці письменників України відповідальним секретарем Київської письменницької організації, потім заступником голови НСПУ. — В. К.) був проти такої назви: “Назвіть видавництво скромніше, скажімо, “Кобзар” чи “Відкритий простір”, не треба так прямолінійно називати”. До чого веду? У видавництві “Радянський письменник” виходили українські книжки великими накладами. Я знаю, які там були обмеження, особливо у поетичних збірках вимагали реверанси в бік “партійної церкви”, тобто перші три-чотири сторінки мали бути на тему партії і Леніна, а далі були нормальні філософські, навіть патріотичні вірші. Отже, виходила українська література під псевдонімом “радянська”. А тепер при НСПУ є “Український письменник”, де зрідка виходять українські книжки, — треба знайти спонсора, заплатити гроші й отримати невеличкий наклад. Вибачте, за що ми боролися? Робимо не так і не те. Сукупність причин і чинників дають негативні наслідки. Все це у моїх чотирирядкових віршах. Нині збираю книжку, можливо, на три тисячі таких віршів — сатиричних, гумористичних, філософських. На початку дев’яностих років я написав: Наша воля сягнула безмежності, Призабувши реальні спроможності, Ой, боюсь, що Майдан Незалежності Перезвуть на Майдан Незаможності. Нині ці прояви набувають гротескності. Тож треба офіційно переназвати Майдан Незалежності на Майдан Незалежності від України? — Знаючи здавна Вашу творчість, я сприймав Вас як патріотично налаштованого лірика. З роками сарказм, сатира, політизованість заповнили Ваше поетичне річище. — Бо таке життя. Мене дуже турбує те, що відбувається в суспільстві. Я вже обмовився, що готую книжку чотирирядкових мініатюр, яка називатиметься “Пень-клуб”. Вона починатиметься так: Малі сини великого народу Ведуть в майбутнє через пень'колоду, Змагаючись затято день у день, Хто з них найкращий і найбільший пень. Політика мене затягує, суспільні коливання переймають. — Тож поет міркує як державотворець. — Напевно. І те не так, і се не так, І дні не дні — ночей одміни. Не гоноруйсь, що ти козак, Скажи, як жив для України. Звичайно, винні нагорі — Від можновладців лиш напасті. А ти прокинувсь на зорі Й пішов на спільне поле красти. Стріляють там, стріляють сям, А в нас — не бомбові руїни. Спитай себе, зборовши страм: Ти що зробив для України? Йшли вгору, вийшли під укіс, Над прірвою тріщить попруга. Щось мало тих, що тягнуть віз, Охочих мало перти плуга. Не вміє той, не хоче та, А той і та чекають тужно. Ще трохи — і століть мета Впаде під ноги безоружно. Клястись на вірність у піснях — Немає нам в світах заміни. А хто всерйоз обрав свій шлях, Готуйся вмерти для Вкраїни! Ось про що ключове писав і пишу. І лірика вихлюпується, бо душа ще жива. П’ять років тому вийшла книжка “Відкрите море душі” у видавництві Вадима Карпенка. — Що тішить і засмучує, коли Ви дивитеся на нову літературну поросль? — Тішить те, що з’явилося багато молодих талановитих людей. Засмучує, що чимало молодих, уміючи тримати перо в руках, навчилися комбінувати, маніпулювати словами, компілювати. Якось я написав нігілістичний вірш щодо деяких псевдоталантів. Він закінчується так: Метафори, як пси з трущоб, Вигавкують щось агресивне. Писати вірші ні про що — Заняття вельми продуктивне. — Нашу бесіду ми почали з означення важливих для Вас пріоритетів. Отже, і закінчимо ними. — Хотілося б, щоб Бог чи якийсь пророк нашептав лідерам офіційної Росії, що не можна так поводитися у політиці. Вони розсварюють народи, прагнучи бути зверху як за царизму. Навіть у радянський період, особливо за часів лібералізації суспільства після Хрущова, не було таких цинічних, нахабних політичних ходів, які спостерігаємо тепер. Офіційно Росія повертає нас у XIX століття і навіть далі. Вона творить ідолів, які не вартують того. Пам’ятники Катерині II, поставлені у Криму і в Одесі, — це ганьба для сучасних політиків. Хто хоч трошки щось читав, знає, хто вона така. А в Одесі зняли пам’ятник повстанцям броненосця “Потьомкін” і на тому місці поставили пам’ятник душительниці. Що це таке? Блюзнірське рабське повзання перед офіційною Росією. Треба, щоб російські керівники усвідомили: ми живемо у зовсім інший час, а вони вибудовують вертикаль влади за кагебістським методом. Став Путін прем’єр-міністром, тепер хоче знову повернутися у президентське крісло. Але ж треба будувати нову Росію в нових умовах, щоб вона поважала інших, щоб її поважали. Не можна на неповазі до сусідів і будь-кого у світі будувати свій авторитет. У Росії вже був Распутін, а цього разу Путін, його осяває більшовицька зоря за півкроку до трону царя. Це погано скінчиться, він може зруйнувати Росію, а я хочу, щоб вона була. Якось я вів передачу “Вогонь в одежі слова” на каналі “Культура” все ще Українського радіо. Телефонує слухач: “Ви говорітє с антірусскіх позіцій”. Кажу: “Бог з вами. Я живу під девізом: “Хай живе велика Росія за межами незалежної України, бо коли, не дай Господь, загине Росія, то під вікнами України говоритимуть китайською мовою”. Я нічого не маю проти китайців, але хай вони живуть у себе, а ми житимемо у себе. Я — українець. І все пихате Розіб’ється о кротість мою. Я — вишневий садок біля хати, Що підсвічує людству в маю.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин