Від першої особи · “Сковорода акумулював справжній національний характер, зокрема козацький”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ББоорриисс О Оллііййнниикк:: «Нам треба провести сковородинізацію всієї України»
Слово Просвіти, №48 за 2012 рік
— Борисе Іллічу, ось у нас кажуть: “Сковорода, геній, світоч…”. Заіконізували його як Шевченка. А яке живе значення має Сковорода для України? — Його значення набирає сили особливо сьогодні, у цей період цинізму, коли всі криво усміхаються на те, що чоловік, скажімо, власним коштом збудував пам’ятник. Він дурень, мовляв, не знайшов, куди вкласти гроші. То цей чоловік, який витратився на пам’ятник великому співвітчизникові, пам’ятає, що був Сковорода. І слава Богу, що такі люди є, що в нас є Сковорода і Шевченко, бо ми вже давно повернулися б у неоліт чи вискочили б на дерева. Прямий дотик моральних наставлянь Сковороди із теперішнім часом знаходимо в усіх творах Григорія Савича — трактатах, діалогах, поезіях. І завжди через матеріальне пересичення окремих регіонів планети Сковорода кидає людству колюче, безкомпромісне запитання: “Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя?” Насамперед це стосується “золотого мільярда” людства, осипаного благами цивілізації в морі бідності, злигоднів. Наша планета вже не витримує шаленого виробничого навантаження для задоволення матеріальних потреб без думки про прийдешні покоління. Де ж вихід? У впровадженні сталого розвитку суспільства, у проголошеному Сковородою “повстримному житію”. Його заповідь прямо вписується в програму сучасного сталого розвитку, у його економічну й моральну сутність: “Позбавлення всього непотрібного, для того, щоб набути найпотрібніше”. Нам треба провести культурну, духовну, моральну сковородинізацію всієї України, а через сталий розвиток внести народне вчення Сковороди в економіку та соціальну сферу. — Біограф Сковороди Ковалинський пише про Вчителя: “Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав”. Якою мірою ці риси притаманні Вам? — Було б великою некоректністю порівнювати себе, сирого, з цим святим чоловіком. Григорій Савич Сковорода — явище неземне, фігура містична. Він знав щось таке, чого ми й досі не можемо второпати, це людина грядущого. До речі, як кращий учень у семінарії він був допущений, кажучи сучасною мовою, до “спецхрану”, отже, читав і заборонені книжки на кшталт Кампанелли, Галілея, Коперніка. Це була глибоко інтелектуальна людина, що набагато випередила свій час. Сковорода, можна сказати, наш сучасник. За визначенням професора Володимира Ерна (монографія про Сковороду за 1912 рік) у ряду геніїв — Аристотель, Сократ, Платон і ще кілька, потім — лакуна, після якої Григорій Сковорода продовжує ряд безсмертних. Тож це всесвітня величина, і ми горді й щасливі з того, що він — наш, українець. А мені тим паче приємно, бо Сковорода ще й полтавець. Він був, так би мовити, барометром і сейсмометром. Якось у Харкові губернатор запропонував йому очолити парафію. Сковорода відповів: “Високодостойний пане, якби я відчув, що зараз іде російсько-турецька війна і там потрібна моя шпага, я б уже був не тут, а там. Отож дякую Тобі, Боже, що все корисне зробив нам легким, а все важке непотрібним”. Сковорода був ходячим університетом, і завдяки йому ми не опустилися нижче ватерлінії, бо в нас тоді розпочалося кріпосництво, насунулася темрява невігластва. Хоча Україна до Катерини ІІ була освіченою, француз Боплан писав: “Там усі грамотні й усі характерники”. Ось із такого козацького роду і сам Григорій Савич Сковорода, який дійшов до Риму і, певно, з деякими філософами мав дискусію. Слава Богу, що він у нас був. Адже ми, з одного боку, за всієї своєї вайлуватості й загумінковості, любимо любити Україну, з другого — плачемо у погрібниках (щоб ніхто не почув): “Ой, пропала Україна…”. А великий Предтеча йшов красиво, на видноті усього світу, і нікого не боявся. Для мене світить його висока мудрість: “Краще бути віслюком із лев’ячою психологією, ніж левом з ослиною психологією”. — Наприкінці 70-х років XVIIIст., після конфліктів із владою, Григорій Сковорода обрав новий і незнаний до того стиль життя — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин, хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди. Знову проводжу паралель. Відомо, що Ви за своє життя наподорожували за кількох. Мандри у Вашій натурі, чи це була робота, необхідність? — Необхідність. Я не любитель бігати по країнах. Але доводилося, бо це була робота. До того ж вважав обов’язком допомагати, де можна. Дещо вдалося, особливо коли розвалювався Союз. Я пройшов усі гарячі точки. Інколи навіть зупиняв бойню, визволяв заручників. Граничні ситуації траплялися. — Під прицілами були? — Всяке бувало. Ставали перекурити, а довкола обступали солдати, захищаючи нас собою. Бачив трупи, відрізані голови, складені гіркою… Комусь треба було гасити конфлікти. — Радянська система скрізь горіла? — Вона, може, вижила б, та її зовні і зсередини валили (і досі на неї валять). Вона сама мала відродитися, переродитися, відкрити більше демократії. А от нинішня демократія — смертовбивча. У радянській системі були непростимі речі, ми це не забуваємо, але там було більше людяності, ми були ближчі один до одного, більше вірили ближнім, не були такими циніками. Для нас гроші, як нині долар, не закривали все, бо ще була нормальна дружба. Подивіться, що відбувається нині. Вас можуть закласти найближчі друзі, меркантильний інтерес затуляє небо. Я сповідую ліву ідею, сповідую соціалізм, закладений у десяти заповідях Господніх. Ідея не винна, що її деформували, винні ті, хто деформував.
У нас не було такої жорстокості й ірраціональної ненависті, непояснимої словами, як нині у деяких регіонах. Та чесні, доброзичливі люди є і будуть. Національні риси відбивав Сковорода. Це був світлий і з почуттям гумору цікавий філософ, його понятійно-категоріальний апарат охоплював біблійну і просту селянську мову, він однаково легко спілкувався з ученими і селюками. Сковорода акумулював справжній національний характер, зокрема козацький. Бо почуття гумору, мужність, ґречність і лицарство найбільше зосереджувалися в козаках. Козаки, коли брали в полон, не мучили так, як катували їх: на дибах, на палях, на вогні тощо. Не було такої практики. А в бою знімали голови, питань нема. І в полоні трималися гідно! Я не дуже люблю своїх теперішніх земляків, які лише плачуть. Ідіть у свої далі — до пращурів, щоб поєднатися з глибиною філософії і стійкості-світлості Сковороди. — Сковорода не розлучався з Біблією, сопілкою і писаннями. З чим Ви ніколи не розлучаєтеся? — Я за професією журналіст, тож не розлучаюся з блокнотом і ручкою. Ще раз повторю: я не ставлю себе в паралель із людиною святою. — Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалася і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на узбіччі дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а неподалік паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись тому в очі, заявив: “Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця”. У Вас була можливість тепленько влаштуватися у Москві. Чому Ви цього не зробили? — Така пропозиція надійшла від нашого тоді найвищого міченого. Я відповів: “Ні, я вже вмру на своїй рідній радіаційній землі”. Мені пропонували очолити якийсь новостворюваний журнал, натякали на квартиру у Москві. Відповів: “Це — не моя стихія. Де народився, там і працюватиму”. Я не гордий, рідна земля — це все. Безприв’язним, космополітичної вдачі людям однаково де жити: ubi bene, іbi pat- ria — де добре, там батьківщина. Цей принцип не для мене. — Як Ви розумієте сковородинське “Світ ловив мене, та не впіймав…”? — Щодень жити, ходити по світу для Сковороди означало бути вільним. Бути вільним — творити, говорити з Богом. Бути щасливим — означало для Сковороди найперше бути вільним у виборі шляху, життєвого діла, свого майбутнього. Він твердо, а часом і різко відмовлявся від пропозицій і наполегливих запрошень єпископів, губернаторів, лаврських священиків посісти місце, гідне його талантів і вченості, — прихилитися до “відомого стану”, одержати “достаток і щасливе життя”, стати “стовпом церкви”. Його не заманили до панів. Так само, як і Шевченка, який, до речі, був одним із найосвіченіших українців в імперії і тримався свого коріння. По суті, Шевченко — сковородинець, він, звісно, був соціально напруженіший, гостріший, бо кріпацтво за Сковороди ще так не гнобило. Для них обох найвище — свобода. — Борисе Іллічу, Ви тривалий час були у владі, перебуваючи з нею у конфлікті. Які конфлікти, які спротиви були найбільш доленосні? — Я не сприймав себе владою, яка мене висувала. Для мене головне — чесно виконувати свою роботу, навіть ту, що нав’язали. Влада це щось перехідне, сьогодні — одні, завтра — інші. Я кілька разів летів сторч головою вниз. Але був спокійний, бо коли повертався до своїх, вони вигукували: “О, нарешті блудний син повернувся в лоно церкви”. Зловтішань зазвичай не було, хоч не обходилося без заздрісників, це одвічна категорія. Проте не було жодних трагедій, що все полетіло шкереберть. Наш час буремний, іноді потрапляєш майже на той світ. Але є пристойні люди, не всі сахаються від тебе під стіл, а за змогою рятують, допомагають виборсатися з павутиння підступів.
Наш гість — поет-академік, лауреат Шевченківської премії, Герой України, голова Українського фонду культури Борис Олійник. Оскільки розмова відбулася напередодні святкування 290-річчя від дня народження великого українця Григорія Сковороди, а Борис Олійник голова Громадського комітету великого проекту “Григорій Сковорода—300”, це зумовило характер запитань, сформульованих, так би мовити, при світлі постаті геніального філософа-мандрівника.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
