Гаряча тема · “Будь%яка демократична країна на пострадянському просторі — це виклик тоталітарній Росії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ВВооллооддииммиирр О ОГГРРИ ИЗЗККО О:: «Будуймо демократичну державу європейського типу»
Слово Просвіти, №48 за 2012 рік
— Володимире Станіславовичу, ми зустрічаємося в річницю Помаранчевої революції, у День Свободи. Що для Вас означає свобода? — Я провів на Майдані дуже багато часу, для мене це не формальна дата, а частина життя, адже для кожної нормальної людини найважливішим є відчуття свободи. На превеликий жаль, свобода нині загрожена й знехтувана. Але я оптиміст і вважаю, що свобода для людей — не порожнє слово, а частина їхнього єства. І тому в нас є українська перспектива. — Ваша оцінка підсумків парламентських виборів? — Суспільство, попри тиск, наступ на свободу ЗМІ, права людини, прокидається від летаргічного сну збайдужіння і песимізму. Партія влади за списками зазнала нищівного удару, і якби не маніпулятивні зміни до закону про вибори, вона була б у “блискучій ізоляції”. Тут, на жаль, треба згадати, що і опозиція доклалася до схвалення цього закону і взяла на себе частину відповідальності за те, що ми отримали, — оці порушення, фальсифікації. А нас переконували, що цей закон унеможливить такі речі. Але суспільство не терпітиме наруги над собою і невдовзі ситуація почне кардинально змінюватися. — Поразка на виборах національно-демократичних сил, проявом чого стало фіаско партії “Наша Україна” спільно з УНП і КУН. Як це пояснити і головне — що далі? — Неправильно говорити, що національна ідея зазнала поразки. Її зазнали ті політичні сили, які не запропонували суспільству реального виходу з ситуації. Чому так сталося? Ці партії й нині залишаються пострадянськими, партіями лідерськими, де насправді немає або дуже мало внутрішньопартійної демократії, де все визначає не партійна громадськість, а лідери та їхні наближені. Сьогодні в Україні це стосується й інших опозиційних і не опозиційних партій. Як жартував колись відомий російський політик, “хоч би що ми будували, а виходить КПРС”. Тому не дивно, що ці національно-демократичні партії, особливо після розчарувань останніх років, і дали очікуваний результат, а люди, які хочуть бачити реалізацію своїх національних мрій, віддали голоси “Свободі”. І її доволі показовий результат свідчить, що цей сегмент у нашому суспільстві існує. Якби на вибори по-новому сформували і бодай трохи “розкрутили” національно-патріотичну силу, створену за європейськими принципами, переконаний, вона б не лише пройшла до парламенту, а й отримала б 10 %. На превеликий жаль, такої партії на момент виборів не було. Спробу створити її на основі партії Українська платформа “Собор” зробили, але вже не було часу для її реалізації. Та це не означає, що національно-патріотичні сили припинили свою роботу, навпаки, вона набирає обертів. Зараз працює кілька груп у Києві та областях із метою будувати нову політичну силу за європейськими стандартами, де б ішлося про повну прозорість фінансування, зовсім інші принципи формування керівних органів, партійних списків, відкритих, на основі змагальності. Сподіваюся, найближчим часом підготовчий етап буде завершено і ми вийдемо на всеукраїнський загал із пропозиціями. Створюватимемо нові структури: це буде і громадськополітичний рух, і нова політична сила, які взаємодоповнюватимуться та об’єднають людей, що хочуть жити в цивілізованій, демократичній Україні. Бо те, що ми сьогодні маємо, — це підміна понять. Ми хочемо згуртувати людей за іншими принципами. Ця сила відстоюватиме національні інтереси українців. Але мусимо сказати відверто: це процес не одного року. — Ви говорите про роботу, яку проводить партія Українська платформа “Собор”, з якою йшли на вибори, будучи в лідерах її партійного списку? Чим закінчиться ця робота — створенням нової партії, об’єднанням довкола існуючої? — Зараз я не належу до жодної з політичних сил. Був у громадському списку кандидатів від згаданої партії, які не були її членами. Керівництво партії запропонувало громадським діячам, і це, вважаю, унікальна ситуація в політикумі, взяти участь у перегонах, щоб створити можливість оцього соціального “ліфту” для людей, які хочуть змінити ситуацію. Бо в інших партіях прагнуть використати громадських діячів із партійною метою. Тут був інший підхід: громадськість, яка краще знає, що турбує суспільство, стала основою громадського списку. Згадана робота зараз ведеться не тільки на базі Української платформи “Собор”, діє кілька громадських майданчиків, які працюють над тим, як нам змінити країну. І коли пропозиції обговорять, проведемо щось на кшталт зборів громадськості, запропонуємо утворення і громадського руху, і нової політичної сили. — Ідеться про створення партії? — Так, бо саме через партію як інструмент політичної боротьби сьогодні в Україні можна реалізовувати різні ідеї. Звичайно, якщо підготовлені пропозиції громадськості і партії “Українська платформа “Собор” співпадуть, то питання вирішиться саме собою. У статуті партії вже зафіксовані дуже важливі, принципово нові підходи до партійного будівництва нового зразка. Тому, сподіваюся, ми матимемо спільну позицію. — Ви пропонуєте ці ідеї тим партіям, про які ми згадували і які нині на узбіччі політичного життя? “Нашій Україні”, УНП, КУН, залишкам інших партій? А якщо кожна партія почне формувати щось навколо себе? — Дискусія щодо цих ідей точилася, починаючи з січня 2012 року до початку виборчої кампанії. Цих ідей не сприйняли, зокрема й “Наша Україна”, тому я вийшов із її лав, бо не бачив перспектив (і вибори це підтвердили) у тих формах роботи, які склалися в партіях, що пішли на вибори під брендом “Нашої України”. — Там бракує демократії? — Там бракує демократії і практичних дій для досягнення мети, необхідно дослухатися до думки рядових партійців. Це й стало причиною таких результатів під час виборів. — Багато членів тих партій на виборах голосували за інші партії. Це ж абсурдна ситуація. — Більше того, сотні членів тих партій працювали в штабах інших партій. Це не нормально. А чому так робили? Бо не вірять у те, що у цих самих партіях відбувається. Тому й хочемо робити партію з людей, які не йдуть потримати прапор за гроші, а готові вкласти свої кошти, час, сили для суспільної справи. І протягом якогось періоду ми вийдемо з цими ідеями до всеукраїнської громадськості. — Україна і Росія: відносини двох держав після наших виборів. — Нічого у цих відносинах не змінюється: вони залишаться такими, якими їх хоче бачити Росія. За принципом: керівник — виконавець, Росія — Україна. Погоджуюся з думкою І. Лосєва, який про сьогоднішню Росію говорить як про імперську та безнадійно деспотичну. То чи варто чекати на зміни? Щодо побудови енергетичної незалежності щонайменше є ознаки того, що ця наша влада робить більше, ніж попередній уряд. Зменшується — майже удвічі — закупівля російського газу. Починається будівництво нового терміналу скрапленого газу на Одещині. Планується на цей період будівництва орендувати американський плавучий завод скрапленого газу. Збільшується видобуток власного газу, шукають нові джерела його постачання — укладають контракти навіть із Німеччиною. Тобто, використовуючи різні можливості, можна зменшити енергетичну залежність від Росії щонайменше вдвічі. На це попереднє керівництво уряду уваги не звертало, а сприяло енергетичній залежності від Росії. Із точки зору об’єктивних інтересів нашої держави, зменшення енергетичної залежності від Росії, доведення її до 25—30 %, як це є в країнах Євросоюзу, абсолютно виправдане. І ось реакція Москви — вона страшенно розгнівана, адже послаблюється один із основних важелів впливу на Україну. Водночас ми не можемо забувати ні про Харківські угоди, коли, всупереч нашій Конституції, на 25 років продовжили перебування в Україні російського флоту, ні про мовний закон, спрямований на знищення української ідентичності, ні на спроби фальсифікації української історії. Усе це після зміни влади повернеться “на круги своя”: Україна захищатиме свої національні інтереси. — Енергетика — важливий, але не єдиний важіль впливу Росії на Україну. Є ще сфера економіки, втягування України в митні й інші союзи. — Нещодавно нас вчергове заманювали у Митний союз під час переговорів прем’єрів двох країн у Москві. Правда, ми обмежилися лише заявами: “Це добре, але ми подумаємо”. Тобто безпосереднього бажання вступати до Митного союзу в Києва немає. Не випадково застосували формулу “3 плюс 1”, що означає: ви втрьох об’єднуйтеся, а ми в Україні подивимося, що з цього вийде. Це абсолютно нормальний підхід. А в Уряді є ті, хто теоретично думає про ті союзи, і ті, хто практично прагне розвивати відносини з Євросоюзом на основі Угоди про асоціацію.
Щодо ЄС, мене дуже засмутила заява представників опозиції, що вони радитимуть Євросоюзу не укладати Угоду з Україною, поки вона не виконає певних попередніх вимог. — Ідеться про встановлення чесних результатів виборів, звільнення політв’язнів? — Це безвідповідальна позиція опозиційних сил, адже таким чином під сумнів ставлять стратегічні інтереси. Маю надію, що лідери опозиції розуміють, що означає укладання цієї Угоди. Якщо не розуміють, поясню: це означає, що Україна переходить цивілізаційний Рубікон і заявляє: ми остаточно обираємо європейський шлях розвитку. Затягування з підписанням — гра на руку тим силам, які не хочуть такого кроку України. І хоч би як це обґрунтовували, то чужа гра. — Тобто, Асоціація — це вище того списку вимог опозиції до влади? — Асоціація — стратегія, а вимоги — тактика. Так-от, якщо думати про Україну стратегічно, то це укладання Угоди про асоціацію. А якщо думати про те, як кому сподобатися у цій ситуації, то тоді ми говоримо про вимоги. Тим більше, що вони ніколи не закінчаться. Важливо, що і лідер опозиції Юлія Тимошенко, яка зараз в ув’язненні, теж публічно заявила, звернувшись до європейських лідерів, щоб вони не пов’язували питання її звільнення з асоціацією України з ЄС. — Що означають підсумки недавніх парламентських виборів у Грузії, коли програла партія президента Саакашвілі? Чи це поразка кольорових революцій на пострадянському просторі? Чи прорахунки тамтешньої влади? Чи “рука Москви”? — Внутрішній чинник подій у Грузії — це рудименти пострадянської психології населення. Люди стомилися від змін, які проводила влада. Безумовно, влада справді допустила деякі речі, яких не повинно бути в демократичному суспільстві: це випадки “кумівства”, авторитаризму, “пресування” не свого бізнесу, що впливало на загальні настрої і зменшило певну кількість прихильників попередньої влади на користь опозиції, яка й виграла вибори. Але спрацював і зовнішній чинник. Росія бачить у кольорових революціях загрозу собі. Будь-яка демократична країна на пострадянському просторі — це виклик тоталітарній Росії. І той ексцес у грузинських тюрмах, що використали за кілька днів до виборів, хоч ішлося про події річної давнини, не був випадковим. Так працюють гарно підготовлені спецслужби. Тому це була запланована акція, мета якої полягала у тому, аби подати владу у негативному світлі. — Країни колишнього соцтабору і Прибалтика вже відійшли від Росії. Їй залишається пильнувати на інших теренах колишнього СРСР? — Ми ж пам’ятаємо, що це кредо президента Росії Путіна — відновити колишній СРСР, нехай уже без Прибалтики. Ідеї “руського міра”, Євразійського союзу — це мета російської зовнішньої політики. Особливо непокоять Росію Україна, Грузія, Молдова, адже тут прагнуть до інших систем державотворення, ніж у Росії, хоча б намагаються відійти від того “совка”, який і досі домінує там. А це загроза для їхніх планів створення нової “общності”. Це триватиме. А ота обмовка Путіна, що план агресії проти Грузії розробили ще 2006 року, свідчить, що наші підозри не безпідставні.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Володимир Огризко, міністр закордонних справ України за президентства В. Ющенка, як дипломат, уважно слідкує за міжнародною ситуацією. Нині активніше долучається до українського суспільно-політичного життя. Його спробу реформувати “Нашу Україну” згідно з вимогами часу не підтримали в партії і закінчилася вона виходом політика з її лав. Нині він проводить активну громадську діяльність із метою оновлення національно-демократичних сил, їх об’єднання після тяжкої поразки на парламентських виборах. Отже, до уваги читачів “СП” інтерв’ю з Володимиром ОГРИЗКОМ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
