“Побачила своє знищене село й односельців, кожен з яких у руках тримав по житньому колоску”. З блокнота письменника · с. 10сторінка оригіналу ↗
Колоски
Слово Просвіти, №48 за 2017 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
Закінчення. Початок у ч. 47 за 2017 рік
Похмурий будинок педагогічного інституту, що на початку вулиці Зеленої, в якому колись містилася польська військова частина, лякав її. Її дивували високі стелі, широкі коридори, але, пам’ятаючи настанови парторга, вона цього не показувала і вдавала, ніби це для неї все звичне і нема чим її здивувати. Вона пригадала, як один чоловік, щоправда, трохи напідпитку, розповідав іншому в купе, коли у Львів увійшла радянська армія і цікаві люди обступили танкіста й почали розпитувати, як там, у них, чи всього вистачає. І той танкіст, напевно, наінструктований, як і вона, парторгом, відповідав, що у них всього є багато і навіть з ізлішком. Тоді якийсь мудрагель запитав, чи є у них цитрини, й солдат відповів, що є дуже багато. Їх виробляє одна фабрика в Ростові, звідки він родом, а друга в Москві та ще кілька фабрик по етому проізводству строятся. Той чоловік, який оповідав про цей випадок, обурювався, як погано інструктують людей, які їдуть на Западную. Марія довго не могла знайти собі товаришок. На курсі місцевих дівчат не було, а ті, хто був на інших факультетах, з якими бачилась у бібліотеці та в гуртожитку, її сторонилися й уникали розмов на будь-яку тему. Вона відчувала, що була для них чужою. Було й таке, що кілька разів поривалась покинути все і поїхати додому, але думка про колгосп стримувала її. Не могла собі уявити, як вона — з Шевченкових країв, після закінчення інституту викладатиме російську мову й літературу. Її товаришки по навчанню навіть тішилися, що будуть викладати російську. Вони розповідали, що вчителям російської в першу чергу дають квартири, доплачують певну суму грошей, вони мають привілеї перед іншими викладачами. Казали, що студентки російського відділення інституту є своєрідними аристократками, бо набирають якнайкращих з тих, що вступають. А на українське відділення набирають гірших, а тому в школі вчителі російської мови на кілька голів вищі від учителів української мови. Їй це боліло… На курсі всі предмети читали лише російською і від них вимагали, щоб вони не тільки в інституті, а й у гуртожитку та в побуті розмовляли російською. Переважна більшість її співкурсниць була, як самі про себе казали, з рускіх губерній, а також єврейки, які, зрештою, не признавалися в цьому. Вони явно виділялись між студентами в усьому: найперше краще і зі смаком одягались, були у всьому більш продвинутиє, були начи-
Чи вірна наша, чи хибна дорога? Чи праця наша підійме, двигне Наш люд, чи, мов каліка та безнога, Він в тім каліцтві житиме й усхне? І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне? Чом рідний стяг не тягне їх до свого? Чом працювать на рідній ниві — стид? Але не стид у наймах у чужого? І чом один на рідній ниві вид: Безладдя, зависть, і пиха пустая, І служба ворогу, що з нас ще й кпить? Закінчувався зошит віршем також Івана Франка: І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасення дбати, там, де гине міліон? Це з поеми “Іван Вишенський”. Потім, коли згадувала, то їй здавалося, що уподібнювалася до Нелі Річинської — героїні роману Ірини Вільде “Сестри Річинські”, коли та читала щоденник засудженого на смерть націоналіста Маркіяна Івашкова. Державні іспити Марія склала на відмінно. Тепер залишилося дочекатися видачі диплома та скерування на роботу. За попереднім розподілом її залишали на кафедрі російської мови в інституті. Рекомендувала і наполягала на цьому Мирослава Гурладі, партійний куратор її групи. Перед тим отримала листа від Андрія, сина Ганни Миколаївни, який повернувся з таборів додому. Він повідомляв, що обов’язково разом з мамою приїде на урочистість, коли вручатимуть диплом. Ходила, як у тумані. Ще кілька днів, і вона стане однією з тих, схожих до Мирослави Гурладі, — брехатиме собі і вчитиме брехати інших. Вона, яка завжди пам’ятала про Варку, про колоски жита, підібрані на польовій дорозі. Вона, яка з Шевченкового краю! Їй давали червоний диплом і зобов’язали перед випускниками сказати вдячне слово “нашій партії і нашому уряду” за те, що вона, дівчина з Шевченкового краю, де люди, які чорніше чорної землі колись блукали, ішли на панщину з дітьми, де було пекло, під зорею радянської влади дочекалася щасливого життя. Їй навіть сказали, що з тієї нагоди вона може одягнути вишиванку і що з газети “Вільна Україна” (Господи, прости тому, хто придумав таку глумливу назву!) прийде фотограф, який обов’язково сфотографує той момент, коли їй вручатимуть диплом, а її виступ (текст якого був узгоджений з партбюро факультету) потім передадуть по обласному радіо. У той день вона одягнула вишивану сорочку Софії. Коли їй вручали диплом, оркестр грав туш, хтось із першокурсників подарував квіти, вона раптом побачила, як із залу до неї ішла Ганна Миколаївна із сином Андрієм (упізнала його з фотографії) і несла букет з іще недозрілого жита. Під Марією захиталася земля. Побачила батька, який загинув на війні, свою товаришку Варку, яка стояла в оточенні своїх рідних, що повмирали з голоду, побачила ті колоски жита, які підібрала на польовій дорозі в Моринцях. Побачила своє знищене село й односельців, кожен з яких у руках тримав по житньому колоску.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
