Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
3 Пам’ять “Чи вчимося на своїх помилках? Чи враховуємо уроки історії? Чи пам’ятаємо?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Горить свіча…

Слово Просвіти, №48 за 2017 рік

Святий Миколай врятував Наталія МУЗИЧЕНКО, село Літки, Броварський район, Київська обл. Напередодні четвертої суботи листопада — Дня пам’яті жертв голодомору, який цього року випав на 25-те, — душу огортають спогади… Спогади про тих, хто недожив віку, недолюбив, недопрацював на рідній землі, недотворив… Згадую розповіді своєї бабусі Наталки, на честь якої й мене назвали. Напевно, щось глибокосимволічне є в цьому… Бабі Наталці судилося пережити всі три страшні зими — 1922-го, 1933- го і 1947-го. Судилося пережити і вижити! Ще дев’ятикласницею я долучилася до збору інформації про родини тих, хто загинув 1933-го в моєму рідному селі Літки Броварського району на Київщині. Саме розповіді моєї бабусі були тими живими свідченнями, які допомогли відкрити страшну правду. Вона пам’ятала імена й прізвища тих, хто загинув від голоду, їхніх родичів й адреси проживання. Ця інформація ввійшла до “Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні” в 19 томах. Моєї рідної вже немає на цьому світі, але ті страшні розповіді живуть у моїй свідомості… Згадую нашу далеку родичку бабу Килю (Килину). Я боялася цієї старезної жінки (а їй тоді було за 90!), вона здавалася мені страшною, адже ніколи й нікому не дивилася в очі. Люди цуралися її. Так і померла самотньою. Вже після її смерті баба Наталка розповіла, що в голодну зиму 1933-го Килина зварила в чавуні і з’їла свою новонароджену дитину! Боже, до якого відчаю мала дійти жінка, щоб їсти своє немовля!? Пригадую розповідь про людину, яка навесні 1933-го, коли найбільше помирало наших односельців, врятувала мій рід від голодної смерті. Це була жінка, яка кілька місяців потай носила молоко моїй бабусі, у якої тоді було двоє малих дітей. У тієї жінки-єврейки була єдина корова на всю околицю, і вона вночі приносила молоко тим сусідам, хто ще був живий. Це тому, що її син працював “на совєтов” і разом із іншими “червоними служителями” витрушував у людей останнє зерно. Моя баба Наталка уранці знаходила біля порога горнятко з коров’ячим молоком. Так моя родина і вижила в той страшний час. До речі, син тої жінки таки довідався про нічні походи матерій вигнав її з дому, при цьому погрожував смертю всім, хто буде їй допомагати чи схоче запросити у хату. Нещасна кілька днів лежала під ворітьми на соломі, а моя баба носила їх гарячу воду, щоб хоч якось підтримати. Та жінка так і померла біля воріт свого дому… Прикро, що зараз я навіть не знаю імені тої, яка, ризикуючи, рятувала чужих дітей від голодної смерті! Не знаю навіть, де її поховано… Пригадую розповіді про “труповозку” — кобилу, запряжену в сани, на які клали померлих і вивозили до Покровської церкви на цвинтар. Там була велика яма, куди скидали тіла односельців. Троє чоловіків із червоними пов’язками на рукавах ходили від хати до хати й збирали тих, хто помер. І так щодня. Забирали навіть тих, хто ще ледь дихав, мотивуючи це тим, що їм буде менше роботи завтра, тобто не доведеться знову йти в ту ж саму хату. Часто не несли, а просто тягли за ноги по мерзлій землі… 2008-го наша громада встановила на тому місці поховання пам’ятний знак. Спогади переплітаються з сучасністю… Часто, їдучи з Броварів до Києва, минаю міську водонапірну башту. Саме там, за свідченням очевидців, які збирала мій учитель і друг Марія Овдієнко, було місце, де закопували трупи померлих, підібраних на вулицях Броварів. У 60-х роках минулого століття, коли закладали основу водонапірної башти, рили яму, й екскалаторний ківш щоразу наповнювався кістками. Про це збереглися спогади очевидців. Чи багато місцевих мешканців про це знає? Ще на одному місці, де в минулому столітті була могила померлих від голоду у Броварах, — тепер кафе й автомийка… Люди танцюють і співають на місці поховань броварців… Мої спогади наводять на думку, що ми не вчимося на своїх помилках… Не враховуємо уроків історії… Не пам’ятаємо… Подивімося в небо! Там не тільки зоряна краса, а й душі тих, хто помер у муках заради нашого щасливого майбутнього… Людмила КОСТРЮКОВА, м. Дніпро — Онучко, попитай своїх професорів, чому та страшна голодівка у 32-му році сталася? — звернулася до мене моя бабуся, коли я 1975 року вступила до університету. — Вчені ж люди! Знають і тобі розкажуть. Бо ми, колгоспники, не можемо зрозуміти і пояснити, чому той мор стався у тридцять другому? Це я тобі, як свідок, говорю. Стільки людей повмирало... Але врожай… Такий щедрий, якого ніхто з дідів-прадідів і не пам’ятав. І весь залишився стояти на полях, покритих снігом. Почорнів. Пропав. А нам не дозволили його збирати. Охороняли ті поля люди зі зброєю, а відчайдухів із нашого села, що вночі пробиралися за колосками, розстрілювали. Оце й досі не розумію: чому люди мали або з голоду помирати, або під кулю йти. І йшли ж, бо спасу нема! А пшениця і жито такі ж гарні у полі стояли, — повторювала бабуся. — А потім почорніло все і пропало. І людей багато пропало... Через отих, оскаженілих... нелюдів... Я виконала прохання бабусі, іна лекції з обов’язкової тоді дисципліни “Історія КПРС”, коли викладали тему про “успіхи колективізації 30-х років”, запитала про це у викладача, кандидата історичних наук, доцента Гусака. Я добре запам’ятала прізвище цього “історика”, оскільки запитання від бабусі-свідка “успіхів” обернулося мені негайним викликом на співбесіду в комітет комсомолу факультету, де кілька комсомольських активістів на чолі з Гусаком втовкмачували мені “правильну лінію політики партії і уряду“: не було голодомору в Україні — “була революційна доцільність”! А ще запитували, чи не пов’язана з дисидентами? Тоді, першокурсниця університету, слово “дисидент” я почула вперше. Влітку на канікулах знову поїхала до бабусі в село Красне (тепер Садове) Софіївського району Дніпропетровської області. І вже детальніше розпитувала її про голодомор (як таврована “дисидентка” у ще не таврованої “дисидентки”). Бабуся винесла з хати ікону Святого Миколая Чудотворця, сіла поруч зі мною і почала розповідати, чому Святий Миколай шанований у нашій родині, і чому йому вона молиться. ...Була пізня осінь 1932 року. Знесилена від голоду, вона лежала на ліжку в холодній хаті в очікуванні смерті. Знала, що десь там, у запічку, лежить, загорнутий у вишитий нею рушник, шматок хліба. На чорний день. Але попри те, що цей чорний день уже настав, сил дістати його в неї зовсім не було. І раптом у віконце хтось постукав. Вона повернула голову й побачила чоловічий силует, а потім обличчя людини, що заглядала в темну хату. “Божечки, так це ж Миколай! Миколай Чудотворець!” — впізнала, бо старовинна ікона на покуті батьківської хати саме його лик відображувала. Бабуся, — а в ті страшні роки ще зовсім молодюсінька дівчина на ім’я Марія — махнула Миколаю знесиленою рукою, запрошуючи зайти. Він одразу ж з’явився у хаті й зупинився на порозі, простягнувши руку в очікуванні милостині і слабким голосом попросив її: “Дівчино, дай мені водички і хліба, бо вмираю. А мені ще багато людей рятувати від смерті треба... Така біда навкруги...” Моя майбутня бабуся тільки й змогла вимовити: “Там...” Богоподібний чоловік — так бабуся Марія у своїй розповіді описувала прибульця — дістав із запічка хліб, зачерпнув кухлем води із відра і, розламавши черствий шматок останнього в домі хліба, половину подав разом із водою їй, а половину з’їв сам, запиваючи водою. — Будеш жити! — запевнив Чудотворець. — Мати вже з міста повертається — виміняла хліба. Вийдеш заміж і діточок багато народиш... А протягом тижня багатство отримаєш. І розчинився. Як наче і не було його. Через кілька годин справді повернулася з міста Маріїна мати і принесла висівок із пшениці, з яких напекла коржів. Ще й розповіла щойно почуте: в колгоспі забили хворого коня і переправили у лісосмугу за ставком. Моя майбутня бабуся вночі вирушила з мішком і ножем за кінським м’ясом. Коли нарешті доповзла до мертвого коня, то виявила, що хтось уже понадрізав конину і, мабуть, не подужавши все забрати, покинув залишки. Марія забрала їх у свій мішок і, повернувшись додому, разом із матір’ю засолила те кінське м’ясо. Це у той жахливий рік було справжнім багатством! Нічний здобуток допоміг родині вижити. — Це ж так святий Миколай Чудотворець мені віддячив за хліб і воду, — пояснювала бабуся. — Ось чому ця ікона Святого Миколая для нашого роду є покровителькою. Через два роки Марія вийшла заміж і народила синочка, а згодом і трьох доньок, а ті подарували їй семеро онуків. Діждалася й правнуків, попри те, що на життєвому шляху українського села трапився ще один страшний голодомор 1947 року, який вона вже називала не штучним, як 1933-го, а повоєнним. Але і про цей голодомор на лекціях з історії України в університеті вчені-теоретики, “будівники комунізму” воліли теж не розповідати: заборонено! Та я вже й не питала: репресії і в 70- ті роки в СРСР тривали. Тільки в іншій — більш завуальованій формі. Втім, не тільки через них я не ставила запитань. Як очевидець, як свідок, як учасник тих трагічних подій — тоді, ще НА Україні, — моя бабуся Марія розповіла мені більше, ніж могли б повідомити ідеологічно заангажовані комуністичні “вчені-історики“, що про геноцид українців покірно мовчали, підлаштувавшись під існуючий тоталітарний режим. P. S. Після смерті маминих батьків мені у спадок дісталася ікона Святого Миколая Чудотворця. Як сімейна реліквія, як святиня, що захищає і допомагає. Як пам’ять про те, що добрі справи і вчинки мають властивість повертатися до людини, яка їх вчиняє. Так учила мене бабуся, яка пережила і голодомор, і війну, ізнову післявоєнний голодомор... І пішла в інший світ на початку 90-х спокійно і мирно, благословивши іконою Святого Миколая Чудотворця своїх чотирьох дітей і правнучку, мою доньку — також Марію.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин