Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Григір Тютюнник рідко коли помилявся в оцінці письменників та критиків”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Наш незабутній Григір Тютюнник Олесь Гончар про майстра слова з Полтавщини

Слово Просвіти, №48 за 2021 рік

5 грудня виповнюється 90 років від дня народження Григора Тютюнника (1931–1980), уродженця села Шилівка (нині Зіньківська територіальна громада Полтавського району), письменника, перекладача, педагога. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з постановою Верховної Ради “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році” ця пам’ятна дата відзначається на державному рівні. Микола СТЕПАНЕНКО, академік Національної Академії наук вищої освіти України, професор Полтавського національного педагогічного університету, член НСПУ “Вічність – вона велика” Велику цінність у щоденниковій мозаїці Олеся Гончара становлять сторінки, присвячені шістдесятникові Григору Тютюнникові. Олесь Терентійович вважає його своїм духовним сином, найталановитішим і найнещаснішим українським митцем слова. У сприйманні автора “Щоденників” прозаїк Тютюнник, перу якого належить чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, есе, низка рецензій, кіносценарій за романом “Вир” Григорія Тютюнника, спогади “Коріння”, – рідний брат прозаїкам Григорієві Косинці (Стрільцеві) та Іванові Нечуєві- Левицькому, а всі вони троє – скромні плугатарі, сівачі, після яких рясно вродило на нашому духовному полі. До солідного послужного реєстру жанрів, у яких працював Григір Тютюнник, треба віднести й епістолярій, який дослідники дбайливо збирають докупи, упорядковують. Листи до брата Григорія і його дружини, до письменників (і до Олеся Гончара також), перекладачів, друзів, учених – це не лише сповідь душі митця, а й унікальне потвердження його могутнього внеску в українську і світову літературу, яскраве свідчення оригінальності, вишуканості його художньої манери, один із надійних ключів пізнання творчої робітні письменника. Кожен із листів, прочитаних нами розумом і серцем (інакше з ними не можна знайомитися), виблискує притаманним лише йому сяйвом, огранений неповторною формою, що передає характери людей, світ, який їх оточує, з усім його добром і злом. Не один із дослідників указував на близькість прози Олеся Гончара і Григора Тютюнника, на виразну спільність їхньої творчої манери. Дехто пробував ставити на ваги ці два українські таланти, пророкуючи їм тривале – одні (їх багато) – чи коротке – інші (їх жменька) – майбуття. Тим, хто всюди шукав розбрату, хто доскіпувався, чия проза довше житиме – романіста Гончара чи повістяра та новеліста Тютюнника, Олесь Терентійович дає мудру відповідь: “Бідна душа, ніяк не втямить, що вічність – вона велика, місця в ній вистачить усім. Була б тільки Україна та вижило б людство…”. Із приходом у суспільство, яке страждає на духовний сморід, таких світлих і мужніх особистостей, як Григір Тютюнник, неодноразово наголошує в щоденниках Гончар, починає розквітати гуманістичне мистецтво, що уславляє й пропагує добро, правду, любов, шану, повагу, справедливість, а з ним “пробивається крізь вапняки догм жива творча думка”, нове філософське буття, укорінене в саму товщу народу, у саму його душу й тіло. Цей майстер пера, мозільною працею народжуючи кожен твір, гарячою кров’ю пишучи кожен рядок, крізь світлий розум і чуйне серце пропускаючи кожне слово і кожну фразу, сміливо виступав проти псевдолітератури. Принцип “Ні дня без рядка” – не для нього. “Ні дня без творчої муки”, “Талант – крапля здібностей і море праці”, “…написати таку книжку, щоб читач навмисне розтягував читання її надовше, малював недочитані сторінки і думав радо: ще є, ще й на завтра зостанеться” – ось кредо Тютюнника. “У сучасної літбратії, – пише він у щоденникові, – правила жорстокіші до мистецтва: ні дня без оповідання, ні дня без повісті, ні місяця без роману”. Ті, хто знав Григора Тютюнника, співпрацював із ним, приятелював, просто спілкувався чи хоча б раз зустрічався (а з-поміж них і Олесь Гончар), говорять про порядність і скромність цієї людини в усьому: не прагнув влади, не просив редакторів, аби друкували його твори, не популяризував себе, не замовляв рецензій, а тим паче сам не писав їх на свої твори, не увічнював себе за життя в енциклопедіях, шкільному і вишівському курсах української літератури. Усі пропозиції стосовно возвеличення власного імені він сприймав із застереженнями, навіть якось образливо, пояснюючи, що є майстри слова достойніші. Можливо, Тютюнник не хотів ставати в один ряд слави з тими, хто марив нею і як міг – зазвичай нечесно, цинічно – домагався увінчання найвищими державними республіканськими та всесоюзними лаврами. Аскетична вимогливість, навіть нещадність до себе як письменника і громадянина, що переконливо доведено в щоденниках Олеся Гончара, давала право Григорові Тютюннику робити зауваження будь-кому з чиновників, друзям, товаришам, старшим за віком людям чи молодшим побратимам по перу. Не зле, не мстиве, а правдиве слово Тютюнника розуміли і сприймали навіть ті, кого воно зачіпало за живе, кому воно гірчило. “Поганий роман написав ти, Володю...” – сказав Григір Михайлович Володимирові Дрозду, коли прочитав його “сільський” роман “Люди на землі”. Автора твору, який був спокійний за своє “дитя”, це спочатку шокувало, а потім він, прозрівши, погодився з такою оцінкою й жодного разу не перевидавав цього твору. Євген Гуцало пригадує, як одного осіннього вечора йому зателефонував Григір і повідомив, що ознайомився з його останньою книгою. З трубки летів схвильований, розгублений і сердитий голос: “Так писати не можна! Нема жодного оповідання! Це тільки слова! Спостереження розумненького чоловіка, якому нічого не болить. Це тільки фіксація фактів… Раніше ти був письменником, а в цій книжці я знайшов тільки три непогані оповідання… Три живі образи… Тепер я залишаюся сам… Раніше я думав, що вдвох, а тепер залишаюсь у самотності…”. Самотність, саможертовність спалювала, з’їдала письменника, але інакше жити він не міг, переступати принципи, які сповідував, – не його мораль, це – не в його характері. Виклик кар’єристам Гончар загострює увагу на тому, що у Григора Тютюнника викликала відразу літературна показуха, яку в брежнєвську епоху культивували письменницькі вожді та їхні соратники (Василь Козаченко, Богдан Чалий й інші), котрі думали не про високу місію красного письменства, а Шкільний музей у Шилівці дбали про власну кар’єру, боялися втратити дармове корито, знищували небезпечне для них вільнодумство, шантажували чесних творителів і служителів культури, пускаючи в хід обмови, брехню, пересмикування, ішли потоптом на все живе, сміливе, нове, неординарне. Він прямо у вічі без будь-якого страху сказав цим інтриганам на засіданні парткому Спілки, “під хмелем бувши”, що “літератури в нас нема, її погубили, і треба скликати спеціальний з’їзд та виявити винуватців”, тобто притягти до відповідальності всіх “козаченків”, “чалих” і їхніх поплічників. Тютюнник кинув виклик не тільки горе-керманичам Спілки та їхнім підспівувачам, а й усім “творчо-безпомічним кар’єристам, заматерілим чиновникам, які не вміли або давно розучились писати”, сміливо заявивши, що ми маємо українську літературу й українську антилітературу. Остання, як говорилося тоді пошепки, мала хвалити начальство в доступній для нього художній формі. Знаменно, що гірку правду мовлено тоді, коли країна з рапортами про досягнення на всіх фронтах ішла назустріч черговому з’їздові партії, а письменники виконували вельми важливу й почесну місію, покладену на них недремними стражами ладу, далекоглядними керівниками радянської держави, – оспівували у своїх творах село, яке нібито вже майже зблизилося з містом, повністю окультурилося, а насправді не вилізло з вічних злиднів, рабства, непосильної фізичної праці, що виснажувала здоров’я, забирала сили і дешево оплачувалася. Олесь Гончар, виявляючи симпатію до Григора Тютюнника й цінуючи його письменницький хист за найвищою міркою, зауважує, що поділ, про який ідеться, на літературу й антилітературу, існував завжди: “Був Яновський і був Собко. Був Григір Тютюнник і був графоман Хорунжий”. Він радить авторам п’ятитомної “Іс- Григір Тютюнник. Шістдесяті роки торії української літератури” обов’язково вирізняти з-поміж великої армії письменників людей творчих, талановитих і пустопорожніх балакунів, затятих ортодоксів, не заганяти весь літературний процес у рамки штучно зліпленого соціалістичного реалізму. Цей метод, на думку Олеся Терентійовича, – вигадка критиків, догматична теорія соцсхоластів. Усе розумне, цікаве, корисне він пропонує не протиставляти, а навпаки, злютовувати в єдиний духовний організм. До Тютюнникового слова було приставлено жорстоко-прискіпливу сторожу. Цензори одержали відповідальне завдання взяти його під особисту опіку, тримати під мікроскопом кожне його речення. “Оповідання (“Кізоньку”) в журналі зняли з другої верстки”, – скаржиться Григір Михайлович у листі до дружини Григорія Тютюнника Олени Федотівни Черненко. Тютюнник, проте, не корився долі, мужньо терпів нелегкі її випробування. Та все це не минало безслідно: письменник ставав щодалі замкненішим і самотнішим, частенько заглядав у чарчину, шукаючи в ній розради. Але навіть у нетверезому стані, записано в щоденникові, після важкого мовчання в нього “вихоплювались блискавки мислі, блискавки дивовижної ясності і разючості. Бездонна психіка людська. Загадка глибин”, – робить для себе такий висновок Гончар. Григір Тютюнник мав ще одну велику чесноту – рідко коли помилявся в оцінці письменників та критиків. Сам він терпіти не міг графоманів, тому що не просто користувався мовою, а надмірно вимогливо ставився до себе, проникав у таїну кожного слова, звороту, які виводив пером, довго й прискіпливо шукав їх у мовному безмежжі, а коли знаходив, то ретельно й майстерно шліфував, обробляв, приміряв спочатку до невеликого контексту, а потім до всього твору. Ця любов до рідної мови передалася йому від брата Григорія Тютюнника. Найбільше в щоденниках “траурних” тютюнниківських сторінок. Про смерть Григора Михайловича згадано вісім разів. 2016 рік — учасники церемонії відкриття меморіальної дошки у Шилівці

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин