Рік Лесі Українки · “Ідеться про дві інтерпретаційні версії української літератури – реалізмоцентричну і модернізмоцентричну”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Леся Українка як канон, або Легенда про “європейськість”
Слово Просвіти, №48 за 2021 рік
Європейськість Лесі Українки – один із провідних мотивів ювілейних розмов про письменницю на всіх заходах – від урочистих засідань і т. зв. інтелектуальних бесід до міжнародних наукових симпозіумів і конференцій. Прагнення вписати творчість української авторки у світовий контекст цілком зрозуміле й актуальне, адже йдеться про письменницю європейського рівня. Труднощі постають, щойно ми спробуємо конкретизувати, у чому ж ця європейськість полягає. Якщо абстрагуватися від декларативних заяв, то коло пошуків відповіді на це запитання значно звузиться, а те, що сформульоване (про впливи, перегуки, ремінісценції тощо), навряд чи задовольнить допитливого читача, тим паче науковця.
Лукаш СКУПЕЙКО, доктор філологічних наук, професор
Сама Леся Українка вперше заговорила про “європеїзм” у листі до М. Драгоманова у січні 1890 р., спочатку наче не від себе, а від імені брата Михайла. Вона писала дядькові: “Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, <…> просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою”. А вже наступного року, перебуваючи у Відні на лікуванні (“поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу і європейців”), у листі від 17 березня 1891 р. до того ж адресата вона формулює ідею “європеїзму” (тепер вона називає її “западничеством”) уже як особисте переконання та позицію “молодих українців” загалом, вказуючи також на роль М. Драгоманова в розвитку цього “западничества”. При цьому в контексті цих міркувань письменниця з необхідністю доходить до формулювання власної національної ідентичності, відмежовуючись цим від поширеного тоді поняття “українофільство” на означення своєї “українськості”. “От прийшлось до слова, то скажу Вам, – наголошує авторка, – що ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства””. Ось це, здавалося б, елементарне визначення “просто українці” в устах 20-річної Лесі Українки насправді фіксувало принципово новий етап в усвідомленні українства загалом. У цьому вона випередила, здається, навіть І. Франка, який в “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) закликав “навчитися чути себе українцями”, незважаючи на будь-які офіційні кордони. Водночас воно важливе й щодо тлумачення ідеї “європеїзму”, бо європейськість і українськість, як випливає з міркувань авторки, постають у цьому контексті в нерозривному зв’язку, як два визначальні й органічно сполучені орієнтири її світогляду. Певну інтригу у цьому зв’язку залишив М. Грушевський. У вступному слові на засіданні Українського наукового товариства, присвяченім пам’яті письменниці й опублікованому в “Літературно-науковому віснику” (1913), він зазначив: “Глубоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з житєм свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню переломову добу, ся творчість переводила їх на ґрунт вічних вселюдських змагань <…> Маємо таке вражіннє, що ще кілька кроків далі – і Покійниця сказала б світовій літературі нове слово, котре зісталося б у ній вічним. Смерть перервала сю путь у вселюдські простори” (ЛНВ. – 1913. – Т. LXIV. – Кн. X. – С. 10-11). Мабуть, можна дискутувати, чи йдеться тут про певні “похибки” й вимоги жанру (меморія), а чи про його, М. Грушевського, особливе розуміння “нового слова”, однак позбутися відчуття невизначеності щодо шляху “у вселюдські простори” не вдається. У 1920-х роках, найпродуктивніших в осмисленні постаті Лесі Українки, увага, крім іншого, була зосереджена на виданні її творів та виявленні джерел творчості. Дослідники активно апелювали, зокрема, до традицій західноєвропейської літератури, до творчості Г. Гейне, Дж. Байрона, Альфреда де Мюссе, Г. Гауптмана, Г. Ібсена, М. Метерлінка та ін., знаходячи відгуки їхніх ідей і стильових пошуків у творах української авторки. Однак питання “європейськості” письменниці так і не було концептуалізоване, залишаючись здебільшого на рівні констатації виявлених фактів. Ось що, скажімо, писав В. Петров із приводу “Лісової пісні”: “Фольклор, міт, природа, казка, протиставлення природнього і людського, поезія як чарівництво, тема магії мистецтва, спроба створити нову мітологію, усе те, що в західноєвропейській літературі проповідували Ніцше, Метерлінк, Гауптман, і те, що в російській повторювали Вяч. Іванов, Андрєй Бєлий, К. Бальмонт, – усе це не було чуже й Лесі Українці” (Леся Українка. Твори. – Книгоспілка, 1930. – Т. VIII. – С. 165). Очевидно, висловлене в цій цитаті для автора і тодішньої наукової спільноти було достатньо інформативним або саме собою зрозумілим і не передбачало обґрунтування чи додаткової аргументації. А це значить, що в такому контексті “європейськість” обмежувалася лише наслідуванням, повторенням “чужого”, до того ж інколи за посередництвом російської літератури, що ще більше ускладнювало проблему. Починаючи з 1930-х років, активно формується радянський образ письменниці. Тема зв’язків її творчості із західноєвропейською літературною традицією втрачає актуальність і навіть стає ідеологічно небезпечною. Натомість у пріоритеті дослідження про “благотворний” вплив російської літератури. Уже в повоєнний час набуває широкого розголосу кампанія проти “схиляння перед Заходом”, а компаративістику оголошують “буржуазною наукою” з усіма наслідками, що зазвичай супроводжували такі “рішення”. І лише 1963 року у видавництві “Наукова думка” з’являється монографія І. Журавської “Леся Українка та зарубіжні літератури”. Хоч ця праця написана цілком у руслі “генеральної лінії”, але вона свідчила принаймні про “повернення” теми. Надалі ця тема вряди-годи звучить в окремих статтях і наукових доповідях на конференціях, перебуваючи, по суті, на маргінесах дослідницьких інтересів. Суттєві зміни в українському літературознавстві, у вивченні творчості Лесі Українки зокрема, настають на початку 1990-х років. Важливою подією, що сприяла цьому, став міжнародний симпозіум до 120- річчя письменниці “Леся Українка і світова культура” (1991, м. Луцьк). Це був перший такого масштабу представницький науковий форум, який об’єднав навколо художньої спадщини авторки зусилля науковців з усього світу – із США, Канади, Європи, Китаю, Японії та ін. Для нас, українських дослідників, особливо молодих, він став могутнім поштовхом, сказати б, до переоцінки цінностей, насамперед – до позбавлення психологічної залежності від звичних на той час стереотипів у літературознавстві. Звісно, цей процес не відбувся одномоментно. Минув певний час, перш ніж з’явилися монографії С. Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” (1997) та Т. Гундорової “Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” (1997), які стали своєрідним підсумком і теоретичною настановою в утвердженні модернізмоцентричної версії української літератури й літературознавства. Щоправда, С. Павличко, проаналізувавши чотири “хвилі” українського модернізму – від кінця ХІХ ст. до МУРу включно, дійшла висновку, що на жодному з етапів модернізм “не увінчався успішним завершенням” і “не зайняв домінуючої позиції” (с. 347-348). Водночас Т. Гундорова щодо української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ ст. апелювала у своїй книжці, що видно вже з її назви, до поняття “ранній модернізм”, і це слово “ранній” досі вносить певне непорозуміння у тлумачення українського модернізму та літератури зазначеного періоду загалом. Крім того, в обох випадках ішлося не про модернізм як власне художнє явище чи їх сукупність, а про його дискурс або (ще більше узагальнено) дискурсію, тобто, кажучи простіше, про зумовлену певними причинами теоретичну можливість, яка повною мірою так і не була зреалізована, не перейшла у художню практику. Та незважаючи на ці нюанси й застереження, ідея модернізму “пішла в народ”, і незабаром український модернізм почали сприймати як самоочевидний факт. Зацікавленість модернізмом сприяла насамперед освоєнню нової тематики досліджень і, відповідно, зміні літературознавчої термінології та риторики. Ціла сукупність питань, не порушуваних раніше, як-от: інтелектуалізм, фемінізм, індивідуалізм, сексуальність, естетизм, формалізм, деканонізація, ніцшеанство, екзистенціалізм, психоаналітика і психопатологія тощо, – усі ці аспекти стали предметом пильної уваги дослідників і свідчили не лише про відстороненість від старого, радянського канону, а й, очевидно, про зміну наукової парадигми літературознавства загалом, принаймні в уявленнях її прихильників. У цьому контексті модернізм почали сприймати як синонім європейськості літератури, і письменники воднораз (уже вкотре!) були поділені на традиціоналістів і новаторів-європеїстів. Зрозуміло, що значна частина художніх явищ за таких умов хоч-не-хоч “випадала” з активного літературного процесу. Утвердження модерністського канону української літератури передбачало, звичайно ж, справедливу критику її реалізмоцентричної версії. Щоправда, не відбулося тут, як це зазвичай буває, від певної пересади: скажімо, з’являються незрозумілі поняття “антиреалізм” (як нібито свідома естетична настанова Лесі Українки), “неопоганство” як своєрідна “парарелігія модерну” і форма концептуалізації письменницею поганського міфу та ін. Піддаються перегляду тлумачення Т. Шевченка, іноді аж надто розвінчувальні, “каменярство” І. Франка, “українство” Лесі Українки та її взаємини з О. Кобилянською тощо. Народництво, просвітянство, етнографізм постають як свідчення відсталості та основна завада на шляху просування літератури у світле європейське майбутнє. Зрозуміло, що наш, скажімо так, середньостатистичний читач не був уповні готовий до таких новотлумачень, особливо в їхніх крайніх виявах. У повсякденності навіть з’явився каламбур: тепер Шевченко – не Кобзар, Франко – не Каменяр, а Леся – не Українка… А тому іноді виникали дискусії з цього приводу, які зазвичай завершувалися взаємним несприйняттям і невизнанням позицій: одні небезпідставно вбачали (і вбачають) у надмірному захопленні “чужими” теоріями загрозу національній ідентичності, посягання на українство взагалі, інші, навпаки, – такий “патріотизм” розглядали (і розглядають) як властиву українську загумінковість, нездатну сприймати “передові” надбання європейської науки і культури. Очевидно, такі суперечки слід сприймати радше як непорозуміння, бо, на жаль, до ширшої наукової дискусії в обговоренні цих питань їхні учасники так і не дійшли. Насправді ж, якщо абстрагуватися від цих взаємних звинувачень, ідеться не про патріотизм, традиціоналізм чи європейськість, а про дві інтерпретаційні версії української літератури – реалізмоцентричну і модернізмоцентричну. Тобто не так про власне літературу, як про літературознавство, про бачення літератури під певним кутом. Простіше кажучи, зорієнтований на реалізм дослідник не-реалістичні елементи сприймає критично, навіть негативно, незважаючи на їхнє значення в літературному процесі. Таку ж вибірковість, зокрема стосовно “інших” елементів навіть у творчості одного й того самого письменника, виявляють (змушені виявляти) прихильники модерністської моделі літератури. Те, що жодна з цих моделей не в змозі вповні ідентифікувати художнє явище у всій його розмаїтості, є вразливим місцем, яке виявляє їх однобокість і упередженість за визначенням. Це не методи дослідження, відомі в літературознавстві віддавна, як-то автобіографічний, рецептивний, культурно-історичний, історико-порівняльний, соціологічний, міфопоетичний, структуралістський та ін., а саме різні нав’язані літературі типологічні моделі із властивою саме для них ідеологією і поетикою. З реалізмоцентризмом, особливо в його критично-соціалістичному варіанті, нині начебто все зрозуміло: він як канон і сукупність відповідних маркерів, передусім ідеологічних (революційний демократизм, народність, буржуазний націоналізм, атеїзм, художній прогрес та ін.), формувався зазвичай у компартійних кабінетах, утверджувався на з’їздах, зокрема й письменницьких (згадаймо з’їзд 1934 р., партійні постанови про боротьбу з буржуазним націоналізмом і космополітизмом, про літературно-художню критику та багато інших), отже, виступав критерієм в оцінці художніх творів. Наслідки такої канонізації всім відомі: реалізм як загальноєвропейський літературний напрям був утиснутий у суворо регламентовані ідеологічні рамки, вихід за які сприймався як диверсія, а в українських реаліях породив серед літературознавців цілу когорту “неугодних” (А. Шамрай, А. Гозенпуд, М. Бернштейн, П. Колесник, І. Пільгук, С. Плачинда, М. Коцюбинська та ін.). Творчість Лесі Українки, звісно ж, не випадала з цього контексту. З модернізмом дещо складніше. Він “прийшов” у наше літературознавство, можна сказати, уже на присмерку своєї майже столітньої історії, зокрема історії вивчення. Усі його ознаки й маркери вже були визначені та сформульовані, тож, дещо підправивши, їх активно почали переносити на український ґрунт, і невдовзі наша література з реалістичної перетворила-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
