Пряма мова · “Глядачі прагнуть чогось живого, сокровенного, особистісного”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЄЄввггеенн Н НИ ИЩ ЩУУКК:: “Театр виховав у мені людину”
Слово Просвіти, №48 за 2021 рік
– Пригадайте, будь ласка, як народжувалася ця вистава. – З режисером-постановником Олексієм Кужельним починали робити її як поетичну. У мене вже була вистава “Момент кохання”, і я не дуже хотів знову створювати моновиставу. Хотілося грати з партнеркою або партнерами. Думали залучити співачку, розглядали кілька кандидатур. Врешті зрозуміли, що все-таки історія від першої особи, від автора, який розповідатиме про час, у якому жив, про любов, про небезпеки, з якими стикався, буде значно цікавішою. Я залишився на сцені сам, і ми зберегли цілісне тло формату моновистави. У процесі роботи додалися важливі теми, серед яких – зустріч з Учителем. У цьому допоміг архів, в якому знайшли декілька спогадів Вінграновського про Олександра Довженка та його навчання. Для драматургічної цілісності я додав своєї історії. Глядачі навіть говорили, що після доданих сцен – про зустріч Вінграновського з Учителем, а потім – про його втрату, – вона стала виразнішою, глибшою. Практично до самої прем’єри ми не знали, як назвемо виставу. Олексій Кужельний вигадав таку історію: ми написали на невеликих аркушах різні вірші Вінграновського і підкинули їх вгору. Перевернувся аркуш з віршем “Прекрасний звір у серці”. Так і вирішили назвати виставу. Ця назва, з одного боку, демонструє красу душі героя, а з іншого – жорстокість світу, з яким він стикається. Глибину творчості Миколи Вінграновського свого часу мені відкрив художній керівник експериментального театру “Мушля” Сергій Архипчук. І коли в театрі “Сузір’я” виникла ідея поставити виставу про цього поета, я вже був готовий до його світу. Мені сподобалася його неодноманітність і неоднозначність. Всередині кожного вірша можна було знайти різні барви, різні прочитання. До прикладу, вірш “Я сів не в той літак”. Відомий співак Дмитро Шуров (Pia- noboy) виконує його як ліричну пісню. А я трактую з іншого боку – як розрив, протест, відчуття розпачу людини, що “потрапила не в свою тарілку”. Тут, очевидно, йдеться про те, що його намагалися затиснути в лещата тієї тоталітарної системи, в якій він жив і творив. Я показую його протест у цьому вірші. Або вірш “Не руш мене, я сам самую”. Тут бачимо його намагання вберегти дружину від тиску з боку каральних органів радянської системи. У поезії Вінграновського багато тонких речей, які, на мою думку, показують цілу епоху. – Що можете сказати про сценографічне рішення? – Камерний простір передбачає стислі декорації, не громіздкі й рухливі. Аби одна деталь відображала багато різних речей. На сцені куля. Мені здається, що це лоно, з якого виростає автор. Спочатку це лоно матері, згодом – колиска, а пізніше – певний його світ, зрештою – літак, небо, космос. Ось скільки сенсів може бути в одному предметі. Ще одна важлива річ – тятива. Це пуповина, яка згодом переростає в телефонні дроти, підземні комунікації, антени, які ловили мережу. Сценографія, запропонована Олексієм Кужельним, з одного боку, аскетична, а з іншого – багатофункціональна. Всі предмети й деталі сценографічного рішення ставали мені партнерами. Те саме можу сказати і про музику. Це не тло, не музика настрою. Вона написана Тетяною Шамшутдіновою практично під кожен твір, під рішення кожної сцени. Мені потрібно було з кимось спілкуватися, з кимось конфліктувати. І саме музика ставала таким партнером. До багатьох епізодів залучили співачку Іларію, в якої прекрасний солоспів, широкий звуковий діапазон. На початку це голос матері, згодом – коханої, а потім в її виконанні звучить пісня, створена як колискова. Відео у виставі доповнює сценографію. Показуємо Миколу Вінграновського в напрочуд цікавому образі: бачимо човен, в якому він пливе. Цей образ не є прямолінійно-фотографічним, а немов виростає з його поезій, тієї атмосфери, яку задаємо у виставі.
Вистава брала участь у фестивалях, отримувала премії. Об’їздив з нею багато міст України. А на одному з фестивалів у країнах Балтії вона отримала гран-прі. Після прем’єри минуло понад сім років. Здається, сьогодні вона знову стає актуальною ще й через ті випробування, які ми зараз переживаємо. Маю на увазі пандемію. У виставі закладена беззахисність і хиткість світу, який нині наповнений значними технологічними можливостями. Але однієї миті всього цього може не стати. У спектаклі закодовані тонкі сакральні речі, які вказують на те, що треба берегти маленькі частинки справжності у слові, почуттях, музиці, відчуттях природи світу. Деякі критики стверджують, що за ці роки вистава трансформувалася саме через мене. Очевидно, що особливий формат моновистав передбачає велике особистісне наповнення, присутність особистості в матеріалі. До прем’єри я ще не пройшов другого Майдану (вистава вийшла якраз напередодні Революції Гідності). Згодом – моя державна місія: двічі був міністром культури України, тож пауза в творчості. Можливо, після цього деякі речі у виставі ще більше загострилися. – Коли розпочалося Ваше знайомство з театром “Сузір’я”? – Практично з 17 років. В університеті я навчався в театральній майстерні Валентини Зимньої. А Олексій Кужельний був одним із моїх викладачів. Зазвичай аудиторій не вистачало, і ми проводили репетиції в “Сузір’і”. Це було ще до реставрації театру. З часом почав грати в деяких виставах. Для мене це рідний театр, я його відчуваю. Це не просто театр, це – творчий дім, в якому, крім вистав, відбуваються музичні вечори, виставки. Провідні актори з київських театрів та інших міст України можуть втілити на цій сцені той матеріал, який вони не мають можливості зробити на сценах своїх стаціонарних театрів. Театр “Сузір’я” невеликий, камерний. Але це кінематографічна форма, яка багатьом подобається. Тут є можливість побачити акторів зблизька, в іншій подачі – природній, оригінальній. Радий, що є резидентом цього театру і продовжую з ним співпрацювати. – Вперше відкрив для себе Вас як актора саме на сцені цього театру в образі Сергія
Єсеніна у виставі “Мне тесно в имени твоем” за п’єсою Тетяни Іващенко. – Це дуже цінна для мене робота. Разом з актрисою Ларисою Трояновською грали той період, коли Єсенін був з Айседорою Дункан. Мені надзвичайно подобалася ця роль. Цей поет мені близький. Тоді багато хто говорив: “Ми не сподівалися, що ти такий”. Це було відкриття моєї природи і для мене самого, і для багатьох глядачів. Тетяна Іващенко і Лариса Трояновська – великі сподвижниці театру, віддані мистецтву. Я люблю говорити: “Це велика відповідальність – грати перед живим автором”. У нас небагато таких авторів. Пані Тетяна була присутня на всіх репетиціях. Вона відчувала, що треба переписати, від чого варто відмовитися. Це була наша спільна щоденна робота. Лариса Трояновська вже багато років служить у Театрі на Подолі. Їй завжди мало творчості. Вона неймовірно багато працює на різних майданчиках Києва, багато їздить Україною, аби робити щось нове. Радий, що мій творчий шлях перетнувся з цими талановитими мисткинями. Ми й зараз багато спілкуємося, вболіваємо одне за одного. – На початку розмови Ви згадали про ще одну виставу, яка народилася в “Сузір’ї”. Маю на увазі “Момент кохання” за Володимиром Винниченком. – Спершу хотів би згадати виставу за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця “Ассо та Піаф”, в якій я чи не вперше перетнувся на театральному кону зі своєю дружиною Оксаною Батько-Нищук. Вона грала Едіт Піаф, а я – її коханця. Глядачі запитували: “У вас у житті все відбувається так, як на сцені?”. Ми практично спалювали себе, повністю віддавали себе сцені. Після цієї роботи я почав співпрацювати з Тарасом Жирком, який став вдаватися до серйозних режисерських проб. А “Момент” Володимира Винниченка – один із моїх улюблених літературних творів. Я любив досліджувати це оповідання у своїй свідомості. Власне моєю ідеєю було створення цього театрального тла. Але я розумів, що бути і актором, і ідейним натхненником, і режисером для однієї людини забагато. Треба залучити режисера, щоб людина бачила твою роботу з боку, тож я запросив Тараса – і ми разом створили цю виставу.
Возив “Момент кохання” до ще не анексованого Росією Криму. Хоча вистава й камерна, але вона йшла на великій сцені театру в Донецьку, в Луганській філармонії. Бачив, що українське слово прагнуть чути і в Луганську, і в Донецьку, і в Ялті. Завжди були повні зали. Ця вистава йде на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві. Сьогодні вона є однією з найбільш відвідуваних на камерній сцені, інколи її показують двічі на місяць. Глядачі прагнуть чогось живого, сокровенного, особистісного. – Ще одна Ваша спільна робота з Тарасом Жирком – вистава “Аварія”. – Це вистава, в якій потрібно відчувати певну міру, певний стиль. І найголовніше – не пройти на якомусь етапі дуже швидко трансформацію. Мій герой легко йде по життю, має добру вдачу до комерції і заробляння грошей, знає, як зрости по кар’єрі чи звабити чужу жінку. Він потрапляє в якусь гру і навіть не підозрює, що на нього чекає пастка. Ім’я мого героя Трапс, що в перекладі означає “пастка”. Він потрапляє в пастку, і з нього спадає “шкіра штучності”, з якої він жив усе життя. Це дозволяє йому, зрештою, почути себе, зрозуміти, що в душі залишилося щось людське. Герой здатен усвідомити якийсь свій гріх, навіть спокутувати його перед самим собою. Питання не в юридичних нюансах і доказах того, що людина зробила щось не так. Треба усвідомити власну помилку, спробувати її виправити, попросити прощення, намагатися зрозуміти, кому ти зробив боляче. – А як доля пов’язала з Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка? – Насправді вона пов’язала мене з цим театром давно. Але довгий час я не мав власне повноцінного доступу до самого театру. Хоча зрештою завжди був його єством. Багато працював з акторами Театру Франка за межами цього театру. Актрисою Театру Франка стала моя дружина Оксана Батько-Нищук, навчаючись на третьому курсі. Коли художнім керівником франківців ще був Богдан Ступка, сюди прийшла моя вистава “Момент кохання”. А з 2015-го я повноцінно став актором цього театру. Була велика робота “Ерік ХІV” за Августом Стрінбергом, яку ставив Станіслав Мойсеєв. Неймовірна вистава європейського штибу. Шкода, що нині вона не в репертуарі. Згодом – “Три товариші” в постановці Юрія Одинокого. Ця робота стала знаковою, переплелася з моєю особистою долею. У фіналі головний герой втрачає свою кохану. Ця вистава надзвичайно актуальна. Ми бачимо героїв, які повертаються з війни і не знають, як адаптуватися до життя, як знайти себе в мирному часі, як заробити гроші, знайти кохання, зберегти дружбу. З такими речами ми постійно стикаємося, бачимо довкола. Далі – “Украдене щастя” (режисерпостановник Дмитро Богомазов). Теж дуже цінний для мене матеріал. Він близький мені за мелосом, за тими місцями, де відбуваються події, за тим діалектом, що ним писав Іван Франко. Намагаюся зробити Михайла багатогранним, який мав сумніви, сам себе терзав. Повернувши кохану, він зрозумів, що далі не зможе так існувати, бо щось тріснуло. А те щастя, про яке він мріяв і яке в нього вкрали, Михайло тепер сам краде. Але чи довго він зможе з цим жити? Наша вистава модернова, вона не є ретроспективою робіт Амвросія Бучми чи Богдана Ступки. Але у фіналі ми чуємо голоси наших корифеїв сцени. Театр – це життя. Театр дав мені можливість виховати в собі людину, яка здатна відчувати час, яка здатна до ґрунтовного розбору матеріалу, за який ти берешся. І це стало великою допомогою в моїй державній роботі. Мені здається, що культура, мистецтво наповнюють сенсом моє життя, допомагають вистояти і дають натхнення, аби творити далі.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
У 45-му числі “Слова Просвіти” ми писали про показ моновистави “Прекрасний звір у серці” у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, присвяченої 85-річчю від дня народження Миколи Вінграновського. Головну і єдину роль виконує народний артист України Євген Нищук. Сьогодні пан Євген – гість “СП”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
