“Це була справді велика перемога української · національної ідеї”. Листи просвітян · с. 2сторінка оригіналу ↗
Всеукраїнський референдум – ключова подія в новітній історії України До 30-річчя проведення Всеукраїнського референдуму
Слово Просвіти, №48 за 2021 рік
Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, народний депутат України I–II скликань, заступник голови Тимчасової комісії Верховної Ради з питань референдуму (1991 рік)
Пропозицію про проведення Всеукраїнського референдуму на підтвердження незалежності України висловив голова Народної Ради (опозиції до комуністичної більшості), академік Ігор Юхновський. Він уперше озвучив це на засіданні Народної Ради, а згодом запропонував Верховній Раді. Були й заперечення, мовляв, на референдумі народ може не підтримати. Зрештою, ніде не сказано, що обов’язково потрібен референдум, може, достатньо проголошення Верховною Радою Акта проголошення Незалежності – і все. А референдум може дати негативний результат. Проте аргументи Юхновського були більш переконливі. Тоді ми всі, практично одноголосно, вирішили на Народній Раді, що потрібен референдум.
Для реалізації цієї ідеї створили Тимчасову комісію Верховної Ради України з питань проведення Всеукраїнського референдуму, яку очолив тодішній перший заступник Верховної Ради Іван Плющ, а його заступником призначили мене.
Основним завданням комісії було інформаційне забезпечення акції, доведення до широкої громадськості правди та розуміння необхідності й важливості власної державності, інформування про ресурси й можливості України як самостійної світової потуги і повноцінного суб’єкта міжнародного права. Йшлося про політичну, економічну, соціальну перспективу української нації.
Інформаційна мета полягала в доведенні до свідомості людей того, що лише державна незалежність може забезпечити майбутнє нації. Був підготовлений ґрунтовний матеріал, який доводив, що ресурсна й економічна база України є значною, а історичний процес розвитку суспільства вимагає цілковитої Незалежності, і лише в цьому випадку можна розраховувати на процес і європейський рівень життя. Це було потрібно, бо події відбувалися в умовах довголітнього функціонування комуністичного режиму з його пропагандою, яка і думки про Незалежність не допускала. Особливо успішною ця пропаганда була на півдні та сході України.
Москва чинила шалений тиск, використовуючи абсурдні твердження, що Україна неспроможна існувати як окремий економічний суб’єкт. І це означає розрив живих зв’язків, “рєзать по-живому” так звану “тєсную дружбу мєжду братскімі народамі” тощо.
Після створення Тимчасової комісії за дорученням Івана Плюща було скликано засідання, в якому взяли участь керівники міністерств і відомств, науковці, лідери основних громадських організацій, на якому він і головував. І. Плющ виступив першим і націлив присутніх, які фактично представляли керівництво України, на активну участь у референдумі й необхідність досягнення позитивного результату. Потім як заступник голови комісії виступив я. Говорив про необхідність ознайомлення громадськості з матеріалами, які ми підготували. Про обов’язок кожного керівника сприяти вільному й усвідомленому волевиявленню виборців. Домовились і про технологію нашої роботи, яка передбачала залучення до процесу всіх державних структур та їхній контроль за цією роботою. Власне, контроль був покладений на мене, оскільки І. Плющ як перший заступник голови Верховної Ради фактично виконував обов’язки голови ВР (голова Леонід Кравчук був кандидатом у Президенти України) і був залучений до процесу виборів. Тоді Іван Степанович сказав: “Ти маєш великі повноваження, сідай в кабінеті й керуй. Знай, що ти відповідаєш за все. Звертайся до всіх – міністрів, керівників усіх рівнів, вимагай роботи. Словом, дій!”.
Мені справді дали великий кабінет із багатьма телефонами, в тому числі урядовими. Певний час я мав серйозні повноваження. Мені доповідали міністри, а деякі приходили особисто. Дуже акуратно, пригадую, доповідав про роботу в наукових установах з підготовки референдуму президент Національної академії наук Борис Патон. Тоді я вперше відчув, яка велика потуга державної машини. На щастя, тоді вона працювала на українську Незалежність, хоча не всі її розуміли і сприймали по-різному.
Ми разом з Іваном Драчем та ректором Київського політехнічного інституту Петром Таланчуком вийшли на Перший канал українського телебачення. Тоді з часом ніхто не рахувався, працювали ми з ранку до пізньої ночі. Мені доповіли, що в східних областях і на півдні, у Криму, наших представників не допускають у трудові колективи. Тоді виникла ідея видавати посвідчення комісії Верховної Ради з питань референдуму. Я дав вказівку виготовити відповідні посвідчення, а щоб не турбувати Івана Степановича, підписував їх за нього. Посвідчень видали багато, особливо рухівцям, які їхали на Донбас, в Крим, інші області. Якось з цього приводу мав конфлікт із Плющем. Пригадую, лунає дзвінок по урядовому телефону, сердитим голосом, характерним для нього суржиком Плющ запитує: “Що ти, понімаєш, там виробляєш? Мені телефонує голова Донецької облради і каже, що з посвідченнями представників комісії, де є моя фамілія, агітують за Чорновола як кандидата в Президенти. Степане Васильовичу, ти мене сильно підставляєш перед Кравчуком. Він же – мій шеф!..”
Він мав рацію, бо рухівці агітували і за референдум, і за кандидата від національно-демократичних сил, яким був В’ячеслав Чорновіл. Часто за посвідченнями приходив молодий представник Руху Сергій Ясінський. Ці посвідчення зіграли позитивну роль, бо дали можливість доступу представникам Руху до зібрань трудових колективів.
Отже, референдум відбувся, і понад 90% (це колосальна цифра на той час в Україні) підтвердили Акт проголошення Незалежності. І, що надзвичайно важливо, – всі без винятку регіони. Навіть у Криму, який тепер фактично анексований Росією-Московією, за підсумками референдуму більше половини підтримали Незалежність. І весь схід проголосував так само, у тому числі Донецька область. Гадаю, при всіх мінусах комуністичної системи спрацював ще й момент комуністичного управління: раз так вирішили у Верховній Раді, раз вирішила влада, а Л. Кравчук, голова Верховної Ради – один із керівників Комуністичної партії, то треба це рішення підтримати.
Це була справді велика перемога української національної ідеї. Вже 2 грудня Польща й Канада офіційно визнали Україну як незалежну державу. Це був початок тріумфального виходу України на світову арену після понад 300-літнього періоду бездержавності України.
Число понад 90% мало принципове значення. За свідченням Юрія Щербака, посла України в США, у розмові з президентом Джорджем Бушем він сказав, що коли до нього прийшли представники української діаспори і запитали, чи визнають США Україну як незалежну державу, він відповів: так, визнають, за умови, що за неї на референдумі проголосує більше 70%, бо стільки проголосувало на “горбачовському” референдумі. Така позиція булане лише у керівництва США… За висловом Збігнєва Бжезінського, референдум був останнім цвяхом, забитим у труну імперії. Його результати стали основою для розвалу Радянського Союзу, про що стверджував Леонід Кравчук. І це була правда.
Той факт, що міжнародне визнання України як незалежної держави почалося одразу після проведення Всеукраїнського референдуму, підтверджує його роль ключової події в новітній історії України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
