На перехрестях історії · “Найбільш толерованим було змалювання “дружби” російського та інших народів, уярмлених росіянами”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Професор Ігор Набитович: “Історична проза була для української еміґрації засобом збереження національної ідентичности”
Слово Просвіти, №48 за 2024 рік
Ігор Набитович – доктор філологічних наук, професор. За фахом – філолог, математик і фізик. В останні роки опублікував дві біографічні трилогії, присвячені знаменитим українсько-польсько-австрійським мистецьким і письменницьким родинам: “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (2018) та “Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький” (2023). Перекладає з польської та білоруської мов. Останній його переклад – мемуари білоруської шляхтянки-лікарки XVIII століття (написані в Стамбулі), яка жила не тільки в Україні, а й мандрувала всією Європою (Саломея Русєцька де Пільштин. “Відлуння світу. Історія подорожей та пригод мого життя” (2018)). Наша розмова – про його багаторічні студії історичної прози української еміґрації.
— Пане Ігорю, інтерв’ю з вами хотілось розпочати з тривіального питання: що спонукало взятися за написання монографії “Gloria et sacrum. Історична проза україн8 ської еміґрації” і чому ця літера8 турна розвідка українською мовою побачила світ не в Україні, а в Польщі – у видавництві Універси8 тету Марії Кюрі8Склодовської? – Історична проза мене ціка" вила з юначих літ. В імперії, на окраїні якої я народився, істо" рична проза була тим вікном, яке відкривало світ історії України. Історичні романи Романа Івани" чука*, Романа Федоріва*, Павла Загребельного*, Семена Скля" ренка, Івана Білика* були серед моїх улюблених лектур. Продов" женням цього захоплення стала історична епіка української еміґ" рації, яка відкрилася для читача в Україні, коли імперські мури впали. Її дослідження було темою моєю маґістерської праці, захи" щеної три десятиліття тому в Ук" раїнському Вільному Університе" ті в Мюнхені. Два десятки літ я читаю лекції з історії української літератури, теорії літератури, ук" раїнської культури студентам Університету Марії Кюрі"Скло" довської. Оскільки професор му" сить видавати наукові книжки, там де викладає, тому ця моно" графія надрукована в Любліні. – У чому особливість історич8 ної епіки нашої еміґрації? І якщо по8 рівнювати історичну прозу, створе8 ну поза Україною, й тією, що проду8 кувалася у підрадянській Україні, на вашу думку, чи вони, до певної міри, доповнювали одна одну у висвітлен8 ні минулих історичних подій? – Прикметною рисою істо" ричної прози української еміґра" ції ХХ століття є те, що у ній до" мінували дві теми, на які у поне" воленій росіянами Україні було накладено заборону. Перша з них – оповіді, пов’язані із незалеж" ністю України, про її політичну, культурну, наукову самодостат" ність, про історію існування власної провідної верстви. У цьо" му письменстві не могло бути змальовано будь"яких проявів ідеологічної, збройної, культур" ної боротьби між українцями та російськими окупантами, існу" вання власної провідної верстви, а загалом – будь"яких спроб та ідей побудови соборної й вільної Української держави, боротьби за незалежність, представлення ук" раїнських історичних традицій – від Середньовіччя, Ренесансу й аж до Модернізму.
Саме такі головні мотиви іс" торичної прози Юрія Липи (по" вість “Козаки в Московії”), Ми" коли Лазорського (романи “Геть" ман Кирило Розумовський”, “Патріот”, “Степова квітка”), Панаса Феденка (“Несмертельна слава”, “Amor Patria (Любов до Батьківщини)”, “Гомоніла Украї" на” (“Вітер зі степу”)), Юліяна Радзикевича (“Полковник Дани" ло Нечай”, “Полум’я”, “Лупулові скарби”), Леоніда Полтави (ро" ман “1709”), Святомира Фостуна (“Нас розсудить Бог”) та інших. Друга тема – зображення й художнє освоєння образів, тем, мотивів, алюзій Святого Письма, мистецьке відображення виявів сакрального в людській екзис" тенції. Перервана російським поне" воленням в Україні традиція ху" дожнього представлення біблій" них тем знайшла мистецьке вті" лення в історичних романах На" талени Королевої (насамперед у романі “Quid est Veritas?” (“Що є Істина?”), головним героєм яко" го є Понтій Пилат, та в низці но" вел і оповідань) і в романі Леоні" да Мосендза “Останні пророк”, де головним героєм є Єгоханан, себто Іван Хреститель. Мені ці два твори бачаться двома високи" ми мистецькими вершинами ук" раїнській прозі, що бралася за ос" воєння біблійних тем та образів. І їх, безсумнівно, можна вважати здобутками й европейської істо" ричної епіки – від Волтера Скот" та, Віктора Гюґо, Ґюстава Фльо" бера, Проспера Меріме почина" ючи, й до найкращих творів цьо" го жанру в світовій прозі сучас" ности. Поруч із темою боротьби за незалежність України, в історич" ній прозі опрацьовувалися й інші теми. На еміґрації створено було оповіді про видатні історичні постаті Европи (біографічні по" вісті Івана Кошелівця “Жанна д’Арк”, Юрія Тиса “На світанку (Біографічна повість з життя Марка Вовчка)”, Юрія Косача “Сеньйор Ніколо” (про Миколу Гоголя), романізовані життєопи" си В. Домонтовича (Віктора Пет" рова) Франциска Ассізького, Франсуа Війона, Йоганна Воль" фґанґа фон Ґете, Вінсента ван Ґоґа, Райнера Марії Рільке. Внут" рішньорелігійне протистояння та полемічні дискусії XVII сторіччя зображено в повісті Остапа Пав" ліва"Білозерського “Диявол по" гноблений”. Поруч із цим – істо" ричні детективи Семена Ордів"
ського (Григора Лужницького) “Багряний хрест”, “Чорна ігуме" ня”, “Срібний череп”, “Сім золо" тих чаш”, “Замок Янгола Смер" ти”. Частина цих творів і донині не перевидана в незалежній Укра" їні, зокрема П. Феденка, Ю. Рад" зикевича, В. Чапленка, О. Павлі" ва"Білозерського. І щодо назви моєї книжки. Два латинські терміни у її назві – “Gloria et sacrum” (“Слава і свя" щенне”) – власне й означають ці дві головні для нашої еміґрації теми в українській історичній епіці. Символіка назви цієї книжки (сакрального та слави) означена і в оформлені її обкла" динки. Її основою є знаменита картина Миколи Івасюка “В’їзд Богдана Хмельницького до Киє" ва 1649 року” (1912 рік). Хмель" ницький тут є уособленням glo" ria, духовенство – sacrum. Очевидно, що історична про" за в Україні в деяких аспектах суттєво доповнювала еміґрацій" ну. Прикладом цього можуть бути романи про часи князя Ярослава Осьмомисла – Святомира Фосту" на “Над Галичем гримить” та Ро" мана Федоріва “Отчий світиль" ник”. – Отже, заборона цих тем на8 роджувала певні відмінності між українською історичною прозою, що творилася в Україні в ХХ сто8 літті, й тією, що написана на еміґрації? – Історична проза, яка твори" лася в Україні під російською окупацією під колоніяльним іде" ологічним пресом і за тотальної комуністичної партійної цензури над змістом художніх творів, ідея власної незалежної держави, на" ціональна ідентичність були ти" ми забороненими теренами, на які мистець не мав права входи" ти. Найбільш толерованим було змалювання “дружби” росій" ського та інших народів, уярмле" них росіянами, які упродовж сво" єї історії прагнули лише “навіки з’єднатися” й розчинитися в єди" ному російському імперському морі, добровільно стати його не" відлучним складником. При цьо" му московит (а з XVIII століття – “русскій”) мав виступати втілен" ням вищої культури, проводи" рем, помічником та натхненни" ком боротьби “менших братів” (насправді ж – поневолених на" родів) у соціяльному (а отже, й у національному) протистоянні із власними й сусідніми загарбни" ками. До того ж “русскіх” ніколи не можна було змальовувати по" неволювачами – тільки позитив" ними образами. Поруч із тим у цій історичній прозі заборонене було представ" лення будь"яких ментальних чи етнопсихологічних відмінностей між українцями та московитами. Із тієї ж причини було забороне" но працю Миколи Костомарова “Дві руські народності” (1861), що в ній уперше було показано повну відмінність між етнопси" хологією цих двох народів. Тому ж, наприклад, пізніше було забо" ронено й драматичну поему Лесі Українки “Бояриня”. – Пригадуються з недалекого минулого переслідування з боку за8 ангажованих літературних кри8 тиків, на кшталт Миколи Шамо8 ти*, яких зазнавали свого часу Іван Білик* за історичний роман “Меч Арея”, Сергій Плачинда і Юрій Колісниченко за повість “Неопалима купина”, Роман Іва8 ничук* за роман “Мальви”, Ліна Костенко* за роман у віршах “Ма8 руся Чурай”. Все, як завжди, впи8 ралось в авторське трактування української історії – на противагу офіційній російській комуністич8 ній ідеології та історіографії. Ці8 каво, як оцінювали історичну прозу української еміґрації і ту, що ство8 рювалась в радянській Україні, та8 кі літературознавці як Володимир Державин, Юрій Шевельов*, Лео8 нід Білецький, Ігор Качуровський*, Григорій Костюк чи Петро Одар8 ченко? – Це може здаватися дещо дивним, але еміґраційне літера" турознавство, яке було, сказати б, з політико"естетичної перспек" тиви, не надто однорідним, істо" ричною прозою майже не займа" лося. Лише принагідно про неї йшлося тоді (наприклад у Юрія Бойка"Блохина), коли треба було продемонструвати, як в комуніс" тичній російській імперії або ця проза переслідується, або як вона творить і підтримує імперські мі" ти. Власне через лакуну у таких студіях я й узявся за цю тему. – Особливим прикладом ідео8 логічного протистояння і протис8 тавлення у Вашій книжці є історія двох українських історичних рома8 нів, які, хоч і мали однакову назву, присвячені тим же історичним подіям – війнам Богдана Хмель8 ницького, але у них – зовсім інше ідеологічне спрямування: в одному – прагнення осягнути правду істо8 рії з національної перспективи, в іншому – намагання її сфальсифі8 кувати за імперськими лекалами. – Ідеологічне протистояння може проявлятися на різних рів" нях cуспільного буття. У совєт" ських реаліях мистецтво та літе" ратура зокрема були одним із найважливіших “фронтів” такої боротьби. Коли український кі" норежисер і хореограф Василь
Авраменко зняв у 1920–1930"х роках у США постановки “На" талки Полтавки” та “Запорожця за Дунаєм”, в підсовєтській Ук" раїні як симетричну ідеологічну відповідь було знято Іваном Ка" валерідзе два фільми з такою ж назвою. Після того, як у Римі у 1975 році Костянтин Біда видав “Ключ Разум?нія” Йоаникія Ґа" лятовського, той самий твір за короткий час було перевидано і в Україні. Мова та термінологія зокрема може стати одним із важливих виявів цієї ідеологічної боротьби. Прикладом цього є спроба затаї" ти злочини перед людством ро" сійськими карателями: знищен" ня цвіту польської культурної, військової інтеліґенції в Катині. Щоб приховати це людиновбивс" тво, у Совєтському cоюзі вигада" ли феномен Хатині: історію од" ного з кількох сотень білоруських сіл, спалених нацистами за дії ро" сійських партизанів. Зрозумілим був вибір саме цієї назви: Katyn’ та Khatyn’ для західноєвропей" ського вуха звучить майже одна" ково. Таким чином злочини ро" сійського комунізму приписали німецькому націонал"соціялізму. Роман Панаса Феденка “Го" моніла Україна” був опублікова" ний в окупованій німцями Празі в 1942 році. Твір має підназву “Ві" тер зі степу”. Саме під таким за" головком його передруковано че" рез пів століття вже в незалежній Україні. Свій роман “Гомоніла Украї" на” Петро Панч* писав у 1938–1954 роках, і є всі підстави твердити, що в остаточному варі" янті – це симетрична ідеологічна відповідь на роман Панаса Фе" денка. Одним із підтверджень то" го, що Панчів твір був ідеологіч" ним замовленням є те, що його перша частина “Запорожці” була опублікована вже в 1945 році в журналі “Українська література”, а у 1946 вона вийшла окремою книгою. А повний твір з’явився вже під назвою “Гомоніла Украї" на”; один із розділів"дум у ньому названо, знову ж, подібно як у П. Феденка, “Вітер з України”. Як" що ж нагадати що знамените ви" давництво Юрія Тищенка, яке видало “Гомоніла Україна” П. Феденка у Празі, було зліквідова" не в 1943 році німецькими оку" пантами й на його складі зали" шилася частина накладу цього роману, а також і майже ввесь наклад Феденкового роману “Гетьманів кум”, а в 1945 році ці книги потрапили до рук росій" ських окупантів, то стає зрозумі" лим один із шляхів, яким (оче" видно через МҐБ) цей твір пись"
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
