Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Людина, яка “творила” Народ
Слово Просвіти, №48 за 2024 рік
Наскільки Сковорода є затребуваним для українства, особливо в часи воєнного лихоліття? Які цінності його спадщини та життєтворчості є важливими і необхідними для сучасної національної освіти, для вирішення найвідповідальнішого завдання – зрощення Української нації? Чи подолано національне вузькоглядство на роль і значимість сковородинознавства в соціокультурному просторі, відповідаючи суголосно й адекватно на виклики жорстокої доби? Нарешті, що є нагальним, доконечним у сковородинівському погляді на світ у сенсі духовного розвитку суспільства, націє-державотворення та формування соборноцілісного образу України?
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Цих та інших запитань було достатньо під час поїздки разом з Миколою Жулинським до Харкова, де в Національному педагогічному університеті імені Г. Сковороди проводилася Всеукраїнська наукова конференція з міжнародною участю, присвячена великому Любомудру Григорію Сковороді та відомому сучасному досліднику його життєтворчості професору Л. Ушкалову. Київ – Харків – Сковородинівка… До¬ рога до Людини, яка “творила” Народ, роблячи невидимий світ “видимим”. Справді, він учив бачити світ заобрійно, душею і серцем. Про таку містичність фі¬ лософії погляду констатували чимало зна¬ них дослідників, учених, відомих діячів і просвітників. У свій час М. Грушевський зазначив, що в “Наталці Полтавці” сам І. Котляревський бачив світ “оком сковоро¬ динця”, а С. Єфремов стверджував про творче впровадження ним “типу сковоро¬ динця”. Існує думка, яку висловлював О. Ру¬ сов, що нібито це непізнанне й глибинне роз’яснення філософічності Г. Сковороди персонажами “Наталки Полтавки” стало однією із заслуг Котляревського, що пос¬ тав у Полтаві пам’ятником 1903 року… Проте очевидним для нас є передусім те, що Сковорода — не регіональна, не слобожанська, не лише національна, а загальнолюдська, універсальна величина філософа-мудролюба, в якій знаходимо надзвичайно широкий світоглядний діапазон – від глибокої національної самобутності до ціннісного розмаїття людськості. Не дивно, що рішенням ЮНЕСКО він визнаний нині серед 5-ти найбільш великих Мудреців світу для всіх епох і народів, поруч із Сократом, Конфуцієм, Спінозою, Ганді… У пам’яті спливає збережене для сучасників, як безцінний дар, високої емоції “прочитання” Сковороди Іваном Миколайчуком 1972 року, що, на превелике щастя, знаходиться зараз в архівах Укркінохроніки. У ньому – “гнана Правда”, Свобода, Щастя, “сродна праця”, пізнання “себе” і свого Народу, ловіння дорогоцінного часу, бо все швидко старіє, перетворюючи лише за “одне літо молодого козла на кошлатого цапа”, творіння того, для чого народжений, ударяючи кресалом, щоби викресати вогонь для себе, не бігаючи по чужих хатах… Ці сковородинські етичні заповіти, цінності, добрі нагадування прийдешнім поколінням озвучував тоді видатний Митець своїм незрадливим голосом і якоюсь фантастично незбагненною чуттєвістю. Завжди вірую – хто хоче, воліє “пізнавати” Сковороду, нехай вслухається в Миколайчука, зачарується його мелодикою правдивости, вірности, впевнености, загляне в його глибокі сині очі, які світяться зорею надії в соборноцілісність українства. Здається, що своїм пломеніючим словом про “сковородинство” він викарбовував клич нащадкам, щоби ті не тільки берегли свою національну пам’ять, але вчились, гордились, шанували, наслідували й перемагали віковічне для нас вселенське зло — молоха-московита. Такі емпатії оселились у нашому єстві, прибуваючи 25 листопада до славного (прифронтового) міста Харків, яке на цей раз зустріло нас ракетним “прильотом” С-400, поруйнувавши в центрі міста 41 будинок, зокрема й університетську будівлю, в якій проходила сковородинівська конференція та “круглий стіл”.
Але диво. Серед розбитих вікон і уламків з вітражів визначних українських постатей знову єдино вцілілим залишався Сковорода. І тоді знову запала в душу та почуттєвість 2022, 2023, літа 2024 років, коли судилось ходити серед суцільних руїн (від рашистських “іскандерів”) центральних корпусів Університету та дотла знищеної центральної будівлі музею Перворозума в Сковородинівці, вражених жорстокістю москвинів-людоїдів. Адже нині в Харкові зруйновані університети та близько 135 шкіл, сказав ректор Сковородинівського університету Юрій Бойчук, стоячи біля вщент знищеної (колись прекрасної) будівлі українсько-німецької гімназії. І все ж, усупереч усьому велична університетська скульптура Григорія Сковороди, музейний пам’ятник-погруддя, куди прицільно були спрямовані смертоносні ракети від кремлівських злочинцівпутіноїдів, сонцеликий вітраж народного Філософа в “ректорському” корпусі, залишились тоді і сьогодні неушкодженими, продовжуючи (як ікона Божої Матері) свою животворність. А коли, незважаючи ні на що, з розбитої поруч друкарні видавництва “Майдан” професорка Наталія Левченко разом зі своєю внучкою Олесею Литвиненко (батько-Герой якої, викладач університету, загинув на війні з московитами за Україну), раптом принесли у зал засідань
Продовження на стор. 2
ПЕТРО АНДРІЙЧУК
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
Ученої ради абсолютно живі, не обпалені ні вогнем, ні вибухом щойно надруковані книги Сковороди, то вже важко було не повірити в існування якоїсь незбагненної сакральної містики. Очевидно, ця магічна сила і віра в нез" нищенність українства нині зрощується на небі тими ж студентами й викладачами, які відлетіли у вирій журавлями й непогас" ним променем, захищаючи від людожера рідну Землю, свій Рід, святу Державу-Ук" раїну. Ще недавно цих славних сковороди" нівців, ангелів світла, які відлетіли в засві" ти, було п’ятеро, яким поставлено при вході до Університету Козацький Хрест з викарбуваними іменами Героїв. Нині – вже сорок. Такою дорогою і страшною є ціна любові до свого Роду і Народу. Мабуть, там воєдино з’єднуються вони зі Словом і Чином свого духовного Навчи" теля – Григорія Сковороди, бо вони, як і він, із глибоким поклонінням ставилися до Істини, Правди, України – найвищої місії свого людського життя. Очевидно великим Учителем є тому, що “він жив так, як учив, а вчив так, як жив”, – писав про нього знаковий харків" ський (всеукраїнський!) інтелектуал Дмит"
ро Багалій. У свій час він першим на сто" ліття смерті Сковороди (1894 р.) зумів ви" дати твори цього найбільшого українсько" го Мислителя. Відчутно, що в ці тривожні часи нашої борні з віковічним ворогом (московією) цей “найбільший після перших отців Церкви християнський філософ світу” (за В. Бар" кою), що постає для нас не лише Волелю" бом, а й Волеборцем, був “видимо"неви" димо” присутнім також у ці години серед нас, ніби закликаючи українців не бути “людьми потомленими”, а борцями, тво" рячи Серцем власну Свободу, видаючи дзвоном Слово свого вірша “Dе Libertate”: Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане герою! Об’єднавши внутрішню й народну Свободу, визнавши її цінність найвищим суспільним благом, він передав цей найдо" рожчий скарб людського Буття нам, укра" їнцям, яких любив так сильно, як Діоген спартанців. При цьому залишивши зі сво" го “Букваря миру” ще й надважливу запо" відь для часів нинішніх: “Нічого не збудува" ти Словом, якщо не зруйнувати те саме Ді" лом”. Тому Слова і Діла мусять бути правед" ними. Сьогодні особливо чутливо, рефре" ном вони звучать з київського пагорбу пам’яті жертвам Геноциду"Голодомору і до Сковородинівської Харківщини. І єдино істинним антидотом для цієї екзистенційної реальності є ствердження і реалізація священного заповіту українства – “Геть москву!” з усіх життєсфер Нації і Держави, з усіх ніш людського Буття. Особливо натхненно цей затребуваний вираз часу прозвучав у лаконічному, дуже щемливому виступі харківської учениці Олесі Литвиненко на університетському круглому столі: “Місце Григорія Сковороди в національному пантеоні істо" ричних героїв України”. Тема – “Українська молодь про Сково" роду”. З висот бачення свого по" коління доводила значущість його ідеалів для будучини Нації, оскільки він є для всіх нас (за її переконанням) національним духовним космосом. До великої честі Дочка Воїна, викладача університету, що віддав життя за Україну у війні з рашистським звіром, активно долучилась (як перекладач англійською) до ви" дання праці Григорія Сковороди “Байки Харківські”. Зі знанням справи вона говорила про освіту, культуру, Державу"Україну, якою молодь хотіла б її бачити іза яку загинув її Батько, завер" шуючи стверджуючим словом, що ми — Українці, а не хохли, а тому “геть від москви” і “геть москву”. Оцей нібито новий педаго" гічний, політичний, світогляд" ний принцип “геть москву!” сьогодні мусить стверджуватися повсюдно й безупинно, щоби добротно зрощувалася й удоско" налювалася верховинна цін" ність національної освіти – ук" раїнознавство, щоби не лише школи й уні" верситети, а вся Нація стали дихати на повні груди істинною правдою, остаточно вивільнившись від ординства. Бо в освіті, культурі, як і в суспільстві, важливими є не декор привабливої фрази, а сутність. А вона нині в часи боротьби за свою державність, ідентичність, суверен" ність мусить бути такою, про яку свого ча" су оповідав Антоненко-Давидович, коли праведність “наливала мозок і жили, і пру" жила м’язи до чогось великого, надзвичайно" го, героїчного…”. Адже наші великі предки, зокрема й Сковорода, заповідали нам, аби чуже сон" це не притягувало нас до себе, аби навчи" тись шанувати “Своє”, не позичене, щоби Україна для кожного була в серці, зі Свя" тою Софією, з Володимировим Тризубом, щоби зроджувалася рідна земля та її люди не з чужої історії, науки, віри, а з власного чуття, сили і волі. Сковорода – будитель національної думки, ніби спонукає па" м’ятати важливу засаду Святого Письма: “не наливати нового вина в старі міхи”. Саме цей етичний сковородинівський дух “гнаної Правди” був стрижневим, ви" будовуючи (під канонадою рашистських обстрілів) якісно іншу атмосферу харків" ських академічних читань “від бароко до постмодерну”. Нічим не прикриті почуття та думки народжувалися не лише трагікою воєнно" го часу, але й професійним і громадян" ським обов’язком уберегти національну Освіту і Культуру в націєтворчому, украї" нознавчому вимірі, щоби постати вільним
Народом, засіваючи огнистим насінням Правди і Свободи шкільні класи й сту" дентські авдиторії, немовби “перекладаю" чи” на сучасний лад слова з поеми Лесі Ук" раїнки “На руїнах”: “Хто раб? Хто подола" ний? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі”. Тут натхненно лунало (не метафорою) і спалахуюче Шевченкове “Розкуйтеся…”, яке супроводжує в ці тривожні дні негод і сум’ять усі наші освітні засіви, перемагаю" чи “звірячий світ” рузькомірства. Штиль високих заповітів будителів на" ції і моральна охайність сково" родинівського чину зобов’язу" вали кожного, шукаючи відпо" відей на зболені проблеми сьо" годення, до одержимої “сродної праці” – особистісної і спільної, перегортаючи при цьому сто" рінки нашої історії, знаходячи чимало аналогів тих векторів національного “думання”, що пробивали світло в темних ту" нелях. Згадується такий же похму" рий пізній листопад 1935 року, коли Д. Донцов у передмові до 1"го видання “Дві літератури на" шої доби” повчально напише нібито для часів нинішніх: “Мусимо викорчувати, ви" полоти, вичистити від сміття, звалити стару рудеру, щоби здвигнути своє. Хто цьо" го не робить, на старих підвалинах ставляє новий поверх — хоч і не є “руїнник”, але – звичайний полатайко, що зашиває старі ді" ри, щоби вони подерлися знов”. Стає очевидним, що московство з їх" ньою вєлікой культурой, магучім язіком та фарисейською ідеологією імпер" ськості вже не одягнути ні в які при" стойні строї, не “олюднити” будь"я" кими способами варварство, а тільки конче необхідно позбутися цього чу" жинського, зловорожого мотлоху. Бо особливо небезпечно, коли су" часні доморощені “полатайки” на тлі трагедій, коли русня вбиває дітей, мирних людей, українських військо" вополонених, намагаються й донині в різних формах прищеплювати толе" рантність до московщини, починаючи з рашистського “язіка” і завершуючи “харошіми рузькіми”. Лише остаточне вивільнення національного культур" но"освітнього, наукового, інформа" ційного, політичного простору від злотворного москвофільства унемож" ливить цинічну “місію” московитів “асвабаждать”, оскільки русофони завжди служили москалю приманкою для “защіти”, тобто для загарбання чужого. Нічого дивного, адже війни московити розпочинають завжди там, де пройшов денаціоналізаторський плуг, виоравши українську душу, де лише поодиноко стало чутно Шев" ченкове “Свою Україну любіть…”, чи Сосюрине “Любіть Україну всім сер" цем своїм і всіми своїми ділами”. Тож не зрадь собі, своєму народу, рідній землі. Здається, що ще Сково" родою було закладено основи цінніс" ного виміру української Нації, які значно пізніше М.Хвильовий акуму" лював у закличному гаслі “Геть від москви!”. Бо він (Сковорода), маючи талант Божого дару, міг би здобути, впавши в духовне підданство імперії, блискучу кар’єру, однак не став служ" кою, запопадливим глашатаєм цар" ського двору, твердо заявивши, що “не покине Батьківщини. Мені моя со" пілка і вівця дорожчі царського вінця”. Сотворене ним слово завжди ото" тожнювалося з ділом, адже учив як жив. У цьому здавалось би простому означенні його життєтворчості міс" титься глибинність його філософіч" ної і педагогічної мудрості, пропону" ючи “творити” Народ не за правилом “роби, як я сказав”, а за нормою “ро" би, як Я!”. Бо лише особистим прик" ладом для наслідування можна вихо" вувати людей, особливо, коли цей народ “потомлений” фіглярством, брехнею, не" справедливістю. Понад 110 років потому (1913) А. Тов" качевський (громадський діяч, літератур" ний критик, публіцист, фундатор журналу “Українська хата”), закоханий мудрочин" ством свого слобожанського земляка, дуже образно напише: “Природа створила Ско" вороду тільки заради того, щоб пересвідчи" тись у здатності народжувати не тільки фіглярів, а й богів”. А вже мій земляк О. Хиждеу задовго до цього (1835) скаже про нього як нового “Сократа”, що стоїть “самотньою горою в степу”. Невловимий, непізнаний, зате ду" ховно близький рідному Народу. Завжди з великою шаною і повагою згадую в контексті пізнання сковородин" ської вершинної “народності” Ганну Яр" міш (хранительку Музею в Сковородинівці впродовж чотирьох десятиліть), яка, стоя" чи на згарищі знищеного рашистським “іскандером” музею, впевнено заявила: “Нехай ніхто не каже, що знищено музей Сковороди. Адже дух Сковороди незнищен" ний. Він серед нас. Усе решта відновиться”. Справді, він для народу, бо з народу. Саме Народ сотворив таку природньо стійку еко"етичну нішу сковородино" знавства, коли часто “пізнавали” Мудро" люба не читаючи, бо за життя не надруко" вано жодного його слова, переписуючи, слухаючи, співаючи, передаючи думами й дорогами усної народної творчости всю незбагненну красоту його Думки, Мрії, Надії та велику науку його “Серця”. Ко" лись В. Сухомлинський у своїй “Педагогіці серця” правдиво зазначив: “Поняття Батьківщини (України) осягається не тіль" ки і не стільки розумом, скільки серцем”. 3 грудня – День Сковородинського Ангела. Шануємо велета національного Духу для Слави України!
Георгій ФІЛІПЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
