Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де1небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Розмова з Тарасом Шевченком Про Михайла та Марію Максимовичів

Слово Просвіти, №48 за 2024 рік

Цього року виповнилося 220 літ з дня народження Михайла Максимовича (у вересні) та 190 років з дня народження його дружини Марії Максимович (у листопаді) – друзів Тараса Шевченка. Розмова з поетом про них, звісно, уявна, як ніколи, буде доречною. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, Ви познайомилися з Михайлом Максимовичем1 усередині 1840-х років, а разом з його молодою дружиною вперше зустрілися у Страсний тиждень 18 березня 1858 року, коли дорогою із заслання в Петербург гостювали у Михайла Щепкіна в Москві… – О першій годині поїхали ми з Ми" хайлом Семеновичем у місто. Заїхали до Максимовича… Господині його не застали вдома. Вона була в церкві. Говіє. Незаба" ром явилася вона, і похмура обитель уче" ного просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше – це чистий, незайманий тип моєї землячки. Вона програла для нас на фортепіано кіль" ка наших пісень. Так чисто, безманірно, як жодна велика артистка грати не вміє. І де він, старий антикварій, викопав таке сві" же, чисте добро?2 І сумно, і заздрісно… – Який Ви щирий, Кобзарю! У сім’ї 54- річного Максимовича, який був на десять років старший від Вас, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, Ви, згорьований і змарнілий у засланні, з особливою гіркотою, до глибини живої, праведної душі відчули, які справжні земні радощі обійшли її стороною… Ось чому несподіваний пронизливий сум і тепла щемлива заздрість огорнули Вас після знайомства із сім’єю Максимовичів, за словами Вашого великого поетичного нащадка Івана Драча, з “привабливою для Шевченка парою”. – Я написав їй напам’ять свій “Весня" ний вечір”, а вона подарувала мені для но" сіння на шиї київський образок. Наївний і прекрасний подарунок… Сем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. – Ох, не випадково, Поете, записано са" ме цей вірш, створений у петербурзькому ка" зематі… Марія була живим, але й недосяж" ним уособленням Ваших мрій про дружину. Родом з української землі, красуня, мила, добра, розумна, серцем відчувала українську пісню, чарівна співачка. Мала добру освіту, грала на фортепіано, бо ж вийшла з дворян" ського роду, поміщицької сім’ї. Але ж із не" багатої – безприданниця… Згадаймо, як наприкінці 1859 року Ви відповіли Варфоломію Шевченкові на його пораду шукати собі дружини, ближчої за духовним й інтелектуальним рівнем, ніж проста сільська дівчина… – Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєд" нать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка едукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й ме" ні укоротить недовгого віку. Так"то, брате мій, друже мій єдиний! – Тепле захоплення молодою жінкою лише посилилося під час наступної зустрічі через три дні… – Вечір провів у своєї милої землячки Марії Максимович. І, незважаючи на Страсну п’ятницю, вона, мила, весь вечір співала для мене наші рідні задушевні піс" ні. І співала так сердечно, прекрасно, що я уявив себе на берегах широкого Дніпра. Чудові пісні! Чарівна співачка! – Знову-таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше – за Україною, за Дніпром… – Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини і надії В самотині посивіє! – Через кілька днів, на Благовіщення Пресвятої Богородиці, 25 березня Михайло Максимович організував обід на Вашу честь з участю Михайла Щепкіна, Григорія Ґалаґана, всіх гостей називати не буду, щоб не відволікати від головного… – Вельмишановний Михайло Олек" сандрович Максимович задав мені обід, у кінці якого амфітріон3 прочитав на честь мою власні вірші: На святе Благовіщення Тебе привітаю, Що ти, друже мій, вернувся З далекого краю! Ой, як, друже, за тобою Тужила Вкраїна – Усе тебе споминала, Як та мати сина… – Знаю, що Ви, Тарасе Григоровичу, слу" хали глибоко розчулені. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози… – Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами Наш любий Кобзарю! Бувай здоров – нам – на радість А собі – на славу. Перебув ти тяжке лихо І лиху недолю, – Заспівай же нових пісень Про людськую волю; Заспівай нам таких пісень, Щоб мати-Вкраїна Веселилась, що на славу Тебе породила! – Наступного дня зранку Ви виїхали залізною дорогою в Петербург, але турботливий Максимович через Ґалаґана надіслав передачу… – Він передав мені лист Макси" мовича з його віршем, прочитаним ним на обіді 25 березня, і мого в Москві віднайденого “Єретика”, тобто “Яна Гуса”4, якого я вважав без вороття втраченим… – Невдовзі після Вашого, Тарасе Григоровичу, від’їзду з Москви, у трав" ні 1858 року, Михайло і Марія Макси" мовичі поїхали в Україну, додому на Михайлову гору. Утім, у жовтні Мак" симович повернувся в Москву, де зво" рушливо страждав без юної дружини: “Марусенька на Вкраїні, / А я собі на чужині; / Ой вона там удовою, / А я ту" та сиротою”. Усередині листопада 1858-го Михайло Олександрович попросив у листі до Вас передати вірші “Садок вишневий коло хати…”, “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), “Заворожи мені, волхве…” і “Муза” для публікації в новоствореній Іваном Аксаковим газеті “Парус”. Очевидно, що Максимович, який знав про Ваші людські симпатії до сина Сергія Аксакова, не сумнівався – Шевченко не відмовить. Але сталося не так, як гадалося. Ви категорично відмовили редактору-видавцеві “Паруса”, який хоч і захоплювався Україною та поезією її Кобзаря, проте не визнавав українців самостійною нацією. – Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобливий лист, кото" рий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? “Парус” у своєму універсалі пере" лічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені да" вать під парус свої вірші і того ради, що па" рус сей надуває заступник того вельмож" ного князя, любителя березової каші5. Мо" же, воно так і треба московській натурі. Та нам"то се дуже не вподобалося. Отак"то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум. – Отаке-то злеє лихо, Ви, Кобзарю, нещадно затаврували в листі до свого друга. Хвала Вам! Як відомо, Михайло Максимович, відповідаючи, виправдовувався, висловив свою незгоду з Аксаковим і Черкаським, але в цьому конкретному епізоді бачимо справжню самотність українського Кобзаря навіть у колі найближчих московських українців, адже у своїй перейнятості Україною Ви не визнавали компромісів чи напівтонів. Про московську натуру сильно й точно сказано! До речі, у Ваших поетичних творах це слово зустрічається, здається, лише тричі. Зокрема, у поемі “Сон” (Комедія) стосовно царя Миколи I – “медвежа натура”, котра під тиском обставин і народу може щезнути: “Де ж ділася / Медвежа натура? / Мов кошеня, такий чудний. / Я аж засміявся”. А ще в “Холодному Ярі” йдеться про “овечу натуру” тих дурних, які бездумно підставляють шию “за отечество”, не знаючи насправді за що… Утім, Ви не сплітали ганьбу Максимовичу, а навпаки, у тому ж листі, тобто 22 лис- Т. Шевченко. Портрет Михайла Максимовича. 1859 р. топада, подякували його дружині за ласкаве привітання й попросили передати Марії Василівні “оцей мій листочок з невеличкими віршами”. То був істинно великий вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”). Та ще прецікавий лист… – Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно! Спасибі вам, моє серце єдинеє за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер на Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовля" єте, та й мене, сірому одинокого, на чужи" ні не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє. – А далі йдеться, Тарасе Григоровичу, про те, що не зафіксовано навіть у Щоденнику… – Якби ще ви згадали про те, що я про" сив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то це було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині… – Боже милий, як то тяжко було Вам у гнилому Петербурзі, пане Тарасе! Як і на засланні десять літ тому, “нема пристанища, госпомди!”. Скільки надії і, водночас, пророчих і гірких передбачень у цих словах! – На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де"не" будь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й побере" мось. Бачите, як просто і гарно… – Вам, 44-річному, легко було просити Марію Василівну, бо ж вона таки знала, що Ви насправді можете зустріти, полюбити набагато молодшу від себе дівчину й повести її за собою в щастя-долю… – Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий “Сон”, а літом привезу ве" личезну поему, як зробите по моєму про" шенію, а як же ні, то й ні… Не забудьте ж, моя голубко сизая, великої просьби і мене, искреннего вашого Т. Шевченка. – Марія Василівна тепло відповіла Вам у грудні 1858-го, дякувала за гарний, дуже гарний “Сон”, за Вашу пам’ять про неї, запевняла, що часто про Вас думає, та ще про те, як би їй для любимого і гарного українця найти моторну і добру дівчину, гарну квіточку… Що ще? – Мовляв, Ви до нас приїж" джайте і тоді побачите самі, яка Вам дівчина приглянеться, у нас всі гарні… Вітала з Різдвом Христовим і Новим роком, ба" жала, щоб у ньому всі прагнен" ня збулися, просила не забувати люблячої землячки Марусі Максимович… – Не промину нагадати, пане Тарасе, як Ви, ще перебуваючи в Нижньому Новгороді, гарно подякували на початку 1858-го Михайлові Максимовичу за новорічні подарунки, передані через Михайла Щепкіна, а саме: його книги й особливо “Слово о полку Ігоревім”. – Вибач мені, мій голубе си" зий, ради великого Бога, що я тобі так оце нашвидку пишу, єй" богу, нічого в голову не лізе, кроме нашого великого чудот" ворця Михайла Семеновича… Цілую тебе, моє серце, за твої подарунки, поздоровляю з Но" вим годом і молю Господа мило" сердого послать тобі долголетие і здоров’я, на славу нашої пре" славної України…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин