Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №49 за 1998 рік

Слово Просвіти, №49 за 1998 рік

є т ЕРА - Б ОБР АЗКИ З ЖжИЧІЧ Я ї вв АНЯ сво ПРОСВІТИ - ч ПЕЕИР зині поселився. Та, власне, й не поселився, -- живе там відтоді, відколи неоковирний кущ отой біля стодоли виріс, деревом вибуяв. Тільки Стрільчучка не бузиною його називає, а б'аиною. Коли те чортове зілля на оборі об'явилося, вона не пам'ятає. Каже, щой її баба, по-вуличному Тягуля, змалку бачила його на тому ж місці, а тій іще п прабаба те ж саме повідала. Якщо ж їм усім вірити, то від часів Адамових оте дідьче зілля тут і повелося. І коли Стрільчучка повз нього проходить, завжди хреститься й шепоче: «Їгій, щезни, бідо, щезни, бідо...» Та де там, не щезає: весною бузина, на жодні балачки та прокльони не зважаючи, піниться білим цвітом-варивом, наче манна небесна на зелене листя упала. Запах отоді стоїть такий дурманний і солодкий, що аж п'янить повітря навколо. І до нанашки Чорної через паркан перевисає гілляка, тягнеться до Її вікон. Бо та за чарчину оковитої ладна кому хоч душу віддати.... Ох і гасаємо ж ми зі Стрільчуком малим по подвір'ю, куряву здіймаючи. Та варто лише, забувшись, увігнатися під бузину, даємо драла звідтам, аби не вхопив куцохвостий та й не буцнув ріжками. Хоча й бачимо, що там квочка бабина любить умоститися. Ото облюбувала собі місце! Та й квокче ж як, неначе ї дідько скобоче, й іще глибше у роздертий кігтями грунт убирається. А жовті клубочки ціп'ят, ті и зовсім затихають, ховаються під крило ряби. Запитуєм у баби, чому квочка дідька не боїться. А вона й каже нам, що на курей куряча сліпота напала, тому й не бачать вони нечестивого. А ще, каже, єв них свій, курячий бог, який їх і оберігає від арідника. Тачи ж може той бог, хай навіть і курячий, разом із дідьком у бузині сидіти? А бузиновий кущ буяє вгору, та в усі боки. Гколи цвіту на ньому злива, і коли осипається той цвіт долу, і коли дозрівають чорні-пречорні бузинові ягоди. І такі спокій та благодать ширяться навкруги, що й словом не ОПОВІСТИ. Тільки в бурю у кущі ніби гуде щось ії вночі сови путутькають звідтам. Позалазять, проклятющі, у найтемніші, найглухіші закутки, та й віщують лихо, ворожки. Можливо, й не вірили б ми бабиним байкам про дідька, та спробуй не повір. Тільки-но стара випустить Лаську із Шутим зі стайні, а ви гукніть разів із десять: «Б'зина, б'зина!..», - то й одразу ж 1 пересвідчитеся. І корова і бик миттю хвости трубою зводять та скачуть, Ранній й. й зо з. нні «З пьзгентуі» У Фейєга С як навіжені, та у відчинену хвіртку вітроміих несе, лише біля старої Казічки за селом і вгомоняться, висолопивши язики. Хто ж, як не дідько, за хвости ім чіпляється, та й смикає і тішиться, поки не набридне йому та гра. Бо ж не може ВІН ВІКИ ВІЧНІ Сидьма сидіти. Таке вже в нечистої сили заняття -- шкоду людям чинити. А вночі -- бенкетує. Та не сам: усі сільські відьмиці й упирі злітаються під бузину, на шабаш-вечерю.. Кажуть люди, що й Настя Горбатючка, й Мальвіна Ящиха, і Каролька Сенючка там ягодами ласують, та відьомські сили свої так і поновлюоють, А потім молоко у худоби забирають. Бо не раз бачили, як та ж хоча б Мальвіна сіль сипала по коров'ячих слідах, один пропускаючи... . Можна було б і викорчувати отой кущ, але Стрільчучка не дозволяє, боїться біду накликати. «Бо й нечиста сила -- також від Бога, як випробування ЛЮДЯМ», -- МОВИТЬ ВОНа поважно. А вуйко Митро, син її, нам свистуль-| ки не раз виробляв із бузинової гілки. Лише чудна якась виходить музика із них -- трембітлива, тоскна. Напевне, і тут не обійшлося без нечистого. Тільки| то вже сум його, мабуть, виливається через музику. Бо виростають маленькі діти, й у нього вірити перестають, А чиж приємно, коли вам кажуть, що ха немає, коли ви осьдечки існуєте? І не такий уже й лихий він. Бо оні зозуля частенько залетить межи віти густі, и так довго своє «ку-ку» виводить. Кує -- на літа довгі та щасливі, Не збагнути тільки -- кому. Чи бузині, чи дідькові у ній, чи нам, минущим у світі цьому, чи тому повір'ю, що із куща зросло? Кукає собі, та й усе... РР а с 0 РР ПЕ ст- ЕЕ С Він був кармінно-червоний, як призахідне сонце, як бризки калини на снігу... Він був, тому що не міг не бути у цьому затишному, пригрітому, здається, самим Богом кутку. Хрестовина вікна четвертутвала сонце, що заглядало в шибку 1 далі будило його кожного ранку, Але радости тієї, що раніше, вже не було мата виглядала все такою ж сніжно-білою, врочистою, хоч прибрана скромно. Стіл дубовий із незмінною лавицею біля ніг. Лежанка, устелена смутастоїо веретогю, наякій було однаково що білих, що чорних смужок. | гори вишитих пухових подушок, аж під саму стелю... Пречиста на покуті кімнати із лампадкою, що захолола в очікуванні посвіту, дивилася сумно, як і завжди. Частирливо очікувала Сина з Голготи Тут же й характерник якийсь запорозький -- заблукав у вічні обійми кралі з терновими очима, та й так 1 застигли обоє у вічному таїнстві ліобо- ви, серед пишних руж, що цвіли по боках барвистого килима. Мисник із глиняними мисками і полумисками, коновка води на лаві, чистенька ряднина на змазаній глиною долівці -- такий маєток Оце й усе, що пам'ятав вінініскрізь усе своє життя. Та ще скриню із веселками-семибарвицями, засвіченими на сорочках та рукавах. У ній лише на одну сорочку, вишиту чорними нитками смутку, стало менше недавно. Преставилася баба Оришка після многотрудного і, як вона вважала, многогрішного життя. Після земного шляху, встеленого більше терням, ніж споришами тачебрецями, заквітчаного зморшками та мозолями... Полетіла у вирій далекий, звідки | ніхто й не вертався ніколи і вісточки не присилав. Та залишила по собі слід -: Червонолукавого півня на стіні, над припічком, у маєві чудернацьких КВІТІВ... . Спогади душили його своєю мину- | щою привабливістю, бо ж днів тих красних, що були колись, уже не вернути, хоч криком кричи. воний півень зіщулювався у себе на комині, втягав голову в полум'я тіла, підбирав під себе іскри пір'я. А жахи, | Особливо було нестерпно вночі. Чер- що поселилися віднедавна у кімнаті, стискали йому горло. Він уже не міг навіть світанків будити. Та й для кого? Навіщо?., Наступали й час від часу хвилини просвітлення... .Він пам'ятав себе ще від наро- колись Оришка наносила перші мазки, перші риси його образу. В хаті стояв тоді запах свіжого вапна і ладану. Діялося се, здається, зо сто літ тому, | дження, з того самого дня, як молода під самий Великдень. Молодий газда порався біля хліра, діти щебетали на вулиці, у великодніх обновках. Це вже потім він, вусатий здоров'яга, кинеться в обійми холодної війни, а смерть-костомаха безжальною КОСОїО СКОСИТЬ ЦІ НІЖНО КВІТИ у ГОЛОДНОму 4/-му... Оришка вкладала в заняття всю свою яскраву, чисту душу, всю свою червоно-багряну любов. вень оживав, гордо адіимаючи крила і! витягуючи голову, яскрів на всю кімнату, 1 здавалося, що-от-от зараз злетить, запіє. Кіа щастя, на здоров'я, на вік довгий 1 на Христове Воскресіння. И Пречиста, здається, на мить випромінювалася, оживала, виходила зі свого вічного смутку. -..ДМуілив із газдинею всі радості і нестатки, яких було завжди устократ більше, Жили то упроголодь, то несито Та постійно, кожного року, знаходилося під Великдень в Оришки трохи фарби, і півень фентксом зроджувався, молодів на сти. Тільки вона усе в'яла, старіла, Л БУ СЗІТНЯНОК ... згиналася до землі, немов тільки ій і повідати хотіла про те, що пережила: і про 33-й, 1 4-й, і 4/-ий... Та знову був світанок, 1 була ніч у вічному своєму колообігу «Яскріли й крашанки на столі, вабили око солярними знаками, і гордився півень червоний, що й курячий рід до свята також спричинений. Та, бувало, й часто, червонів від сорому, коли проганяла баба Оришка сусідського запопадливого півня-джитуна, бурмочучи незлобливо, що доведеться свого «курія» у бОаняк запроторити. Тож коли баби не було у хаті чи в обійсті, зіскакував зі свого вічного сідала, вилітав через прочинені двері чи кватирку на вулицю, сокочучи до СВОЇХ різнокольорових подружок. Гребінь у МОМЕ, ЦЕ ЛЮБОБ?.. Ой плакали хати, таще й руки заламували. Голубими зіницями своїми спивали небо до самого дна. Високо затикавши підтички, місили вони навколо себе глину, виповнюючи повітря запахом свіжого кінського кім'яха Танцювали свій останній танок... Дивувалися моди з Ганни: -- Ї навіщо ви свою хату, як молоду, прибираєте?.. А вона ніби й не чула. Білим, аж зір сліпить, вапном, шила для оселі нову сорочку. Бузьки, що звикли до старої, злежаної на даху і побитої снігами та зливами соломи, даремно краяли тишу гортанмним плачем. , кожну грудочку розминала пальцями, Вапно в'їдалось у шкіру, залишаючи на пелюстках рук червоні басамани. А десь із глибини душі стогоном виринала якась далека, почута колись із-під «кКапелюха» радіо на стовпі мелодія: Ги скажи-промов Ніжними словами: Може, це любов Ходить поміж нами... Сльози горошинами котилися по обличчо, губились у шепоті споришів та чебреців Старезна груша біля хати похилиласия глд вагою дозрілих плодів, що медом скапували у чорний, порепаний грунт. А мальви здивовано піднімали голови до сонця, обступивши протоптану босими когами стежку | Усе живе раділо Обштшла ще раз кругом хати, зати ралочи сліди від щіток, а відтак улпялася пестити глину. Змастила призьбу длля початку, а потім -- усю долівку в хаті уже тільки після цього заспівали червоні півні понад піччю Бідчинила стару скриню, поточену часом 1 шашиіиллю Зійнтуло молодістю і весільними руш ІтиКками Га запах пасфрталіну раптово обірвав шенню, яка все що звучала в Душі Можою ГІС РОВОРІЯТО| ходить поміж нами як хпора, пидибала хати, навіть Не Р уачоепивши кігтик защіоки. НКіавицо: ранишо ніколи ні від кОГО Хату не пами рн еі| Ла |ОЖ | іштпчогОо зсобоюмк не рляла. ПА гору мидучи Усе залишилося ТАМ СЕЛО ПОГЛИНАЛО ШТУЧНИ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин