Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №49 за 1998 рік

Слово Просвіти, №49 за 1998 рік

ЛМР Р -- - у й РІК "и 1 см РАВ РУ п и го я чи. РА ший? - ламати и - м ів М - - роми, з ан Й І чор мара подо но . : 1 іні . : З см т РЧР чинів Руна, - і - кточариооЧИ 5 и - знаібінічачйнь - Ма о ДРУ ет: аг ок ДИТИ Реб - п - пад чно - бю ний ач о цій ПІ Й б я ї й - с я - - - ДАРИ тч- . нич Б. і-й Ста я оре ИЙ ач и - одним Зір зо ТР ніна г - - щи інв бяяюь по - "і -е і, б Йо цер подрийноні - х Мо 0 зонржбчарацуву о, ДИС «--зл ьь. В |, М. банної - я да | вні з СОТ пон ці - " тей ч М с-м ютер | й ці Пн З Ре знідаиььз-о. Р й Тс нь аа Же 0 ся ч- - ва і очень яр рт я ьо м п дек ії зоні РМ дн фе щ- . ---ю - а Р ; - ень " олій чіт о чо І і ; окт ою о акакснийв зара" а» чь і ДР-но чик чФшЕв»о-Чрьчь з п ' ТТ ще сійного фе, р - б того ГОМ палав, як ро Оурханий вул | кан і. | | А то гіЛлЬьЬКИ-НО СОНЦе ще лумає затускати чи ні свою першу стрілу крізь либку. як півень витягувався на довгих ногах по стіні, здіймав голову догори | натхненно виводив своє незмінно «ку- | ку-різку-У У? | сон, який усе рідше навідувався довгими ночами до Оришки, стрімго лов пкав кудись під притичок, | хише блимав звідти очима чорного кота. Об в яЯзу вала вовняною хусткою простуджений поперек, виходила у АВІр, де! ще не встигали поховатися полохливі зірниці. Скрипіла корба у криниці, спориші спивали холодну рі су, десь гавкав собака. "очинався новий день Вічно щось порала у городі, де й бадилинки якоїсь зайвої не було. То загляне в хату, спинить погляд на півневі. щось згадає, сльозу пустить, змахне непрохану та й далі порає. Сумувала вічним сумом Пречиста у закутку. | Знічувався и півень на стіні, та ненадовго. Сонце вигравало у його багряному пірл, і життя знову здавалося йому прекрасним Гай-гай, добре, як є кому що приємне згадати, та недобре самому віку доживати. Відчувала Оришка, що недовго ще рясту топтати. Тож оживав! пвень на стіні, зроджувався востаннє. Знову був запах свіжого вапна і ладану, ібув світанок, і була ніч. Та звідкись | ЧІМ ТЛО НЯ КАМЕНІ І в мами твоєї, Ольги, напевне, такий же куции, на прив'язі. Не посадиш же його під образами, -- посміхається. - Усі ми, жінки, мусимо такого мати, щоби було із ким довгими ночами гомоніти. Ї в Юстинки є, і в Парасульки, 1 в Вероньки Капчихи, і в, царство ш небесне, Доцьки Вурвулихи був... Уздовж вулиці всі чоловіки у «вишеньки» переселилися... А вивсе по містах більше. А ми тут, од Нічлави за крок... Течемо... А чого-с, синку, до свого тата та й на похорон не приїхав?.. Чи вже тоті літаки ваші не встигають час перехопити?.. -- В Якутії, вуйно, був, золото шукав, -- спізнився... Геологя... - Отак ви все життя щось шукаєте, місця собі не знаходите, як той Агасфер - Вічний Жид... Чи жхліб дом глевкіший ?... Одні ми встигаємо -- івсю роботу переробити, і посивіти, і вас, нерозумних, чекати... Григорій, тато твій, теж усюди устигав, і все умів зробити. І світло злагодити таким, як ми, вдовам, і таборик змайструвати, і гепер помітив, як неподалік з'явилась якась наче й знайома Жінка. А може, й ДІЙСНО - 3 'Яява?.. Стоїть біля каменя, по коліна У студеній воді, а поруч, на березі, мидниця із шматтям, коромисло, відра, прач... Напружую пам'ять і змахую скутту, неждану сльозу... Так це ж Марія з Яру прийшла погомоніти зі мною, -- осінило мене раптово... -- Таки упізнав мене, синку, -- перехоплює мою думку. -- Довгенько блукав ти світами... Викручує білизну, бо лише за роботою й поговорити мож... А що я їй скажу? Що блудом пішов змалку? Говоріть уже ви за мене, вуйно... - А що розказувати, дитино? Ви більше видите між людей. А що я?.. Жила-м отут, соколику, і сто, і двісті, і тисячу років тому, і, дай Боже, ще б стільки... Та й до Нічлави з Яру рукою подати. То вам усе світу у вікні мало... -- Замислюється на мить. Ворушить блідими, вицвілими вустами, прозоріє проти сонця. Пасма сріблястої сивини --б і б б -доНе. йно НДІ. Й Рец и ад чн ч-б дуг -ьод'б г однціїй цій -о а Хто ти єси, подорожній? Чим завинив перед світом оцим, що | "есеш одиноко в мозолястих руках свічу життя свого? Прикриваєш її долонею від лихого ока, а того й усвідомити не | можеш, що варто лише одного власного, необережного подиху, щоби вона | накочувався ще й туск, усвідомлення близької саматности «Стало зовсім нестерпно. Ще не встигли розійтися старенькі жіночки, що посходились із кутка на сороковини, як почуття безвиході заполонило ущерть зблідлого півня. Сяк-так пережив оцей день. Сонце вже не зігрівало його, як раніше. А чорна нічіз лапатими жахами насувалась у хату. Здавалось, якісь чорні, волохаті, невидимі руки стискали йому горло. Силкуючись вирватися, спробував закричати: «Рятуйте!!Ї». Та де там.. Уже й не пам'ятає, як згодом знайшов у собі сили звільнитися з обіймів НОЧІ, відклеївся від стіни, прожогом кинувся у сіни. Звідти злетів на горище, в одному кутку якого мерехтіли, сиплячись долу, зірки. Вискочив на солом'яну крівлю і моторошно закукурікав, оСвІТИВШИ багряною загравою весь куток. -Наїхали пожежники з міста, стимали півня. Посадили непокірного у КЛІТКУ і повезли в невідомо му напрямку. Поселили на одному із поверхів місцевого міського музею. До землі ненизько, до села неблизько Сонце й не загляне, бо ховається за дев'ятиповерховим «Хмародером» Став байдужо-спокійним, як приречений до страти. Вже й колишня самотина раєм видавалась. Утраченим раєм. Та коли далеко в передмісті луна- 2 "ку-ку-рі-ку-у-у 9 | його далекого сгрянородного побратима, розправ ЛЯВ зблідле пір'я, намагаючись і собі привітати день новий, Та тільки хрип виривався з його натруджених грудей - ТБУЛА НІЧ тобі згасла... блимає, ой блимає, та ще й КІПТИТЬ, воскована, пускаючи павутинки до самого неба, немов надіється зв'язати | земне життя зі сподіваним раєм... Ступаєш по рухливому піску, по снігу ступаєш, а Вітер Часу замітає сліди твої. І ким постанеш -- ачи й постанеш ти? -- для потомків своїх. Лови вітра в полі, хапай за гриву його, - ой, не спіймаєш. Обвіває нас часом зусібіч, тече крізь пальці... Як ось оця Нічлава, що витікає з моєї пам'яті. Де і коли взяла свій початок -- чи ж звідаєш? Для мене існує вічність, але чи й довіку пребуде зі мною?. Скільки слідів -- затертих і свіжих, далеких 1 близьких -- ступали по берегах її, 1 тільки озиваються тепер мелодійними дзвіночками їхні заблукані голоси... Десятки, сотні, тисячі ГОЛОСІВ.. Гаємничі твої вербоклони, Нічлаво! Схиляюся над руслом ріки, опускаю руки в холодну, аж крижану воду, й ураз відчуваю, як терпнуть пальці, тіло терпне, а зними -- 1 душа. спадають на білосніжну лляну вишиту сорочку. Чорним по білому... Чорним по білому... Ловить мій погляд. -- Як і зараз пам'ятаю, що і в бабки твоєї, Дмитрихи, царство їм небесне, така на смерть у скрині схована була... Як молоді вони у труні лежали, хоча й ряст вісімдесят літ топтали... А дзвони у селі й не дзвонили, бо язики їм повиривали, розумники.. Спортзал у церкві захотіли... -- заглядає мені у вічі, у саме серце. Що мовити можу? Чим гріх чужий спокутую Не мовчіть хоч ви, вуйно Маріє, розказуйте за мене. Ви ж найближче від Нічлави живете, над самим п потоком, до серця землі поближче. Вічно живете, поки ми минаємо... -- Бо-м дідька під пахою викоськала, дитинко, та й-го приручила. Він мет і помічник, 1 порадник. Думаєпі, легко сампи у хаті вік коротати. Бо скільки раз мого Михаська вбито, і турками, і татарами, т тевтонами, й єзуптами -- чужими и своїми -- розпинано... А діти -- вудвудами по світах розлетілися, все почужих годівницях... Оті прив'язую його до канапи за ратички, а він мені і муркоче, як котик. дерево посадити... От тільки прожити довго не зумів... -- Садивія, вуйно, всюди, та й корені всСохли... -7 Гай-гай, перекотиполем... А Нічлаву вже убрід перейти можна, вода -: по кісточки... Який хосен із вас, коли ріки висихають... - Простіть мені, вуйно.. -- наче молитву прошептав, та чи почула... Бо вже лише під горою побачив й з коромислом на плечах. Від призахідного сонця золотистий німб раптом засяяв над головою жінки. Вітер ворушив сивинами, розвіюючи їх урізнобіч... Так 1 пашла... За течією... -- Куди ви?! -- кричу навздогін. " Ди-во!.. Ди-во!.. - відляснула батогом, ніби насміхаючись, луна, наполохавши небо. Бо раптом по ньому промчалася вогненна колісниця, метнувши у камінь, де стояла жінка, Олискавкою, ставлячи там свою матку... Навік. - Бозя калачики везе, -- почув я знайомий голос Марії з Яру, але не побачив уже нікого. Почалася злива... А на ранок НІЧЛАВА вийшла з берегів. каб -- Що ви тут робите, вуйно?" -- лише ПОЗИ ДЕНЬ Заблукане лошатко ссе зелене вим'я Землі | Ре Незграбний кароокимй клубочок із буйною гривою -- воронове крило -- тягнеться до неї вологими губами, форкає пустотливо Осипаються перламутрові росинки-сльози на розімлілий од сну грунт, переливаються срібними дзвіночками і гаснуть, загублені в травах Земля дихає важко, наче породілля, Окраєць ночі, як окраєць житнього хліба, втамував лише на мить п спрагу спочинку і втому щоденну Парує, стигнучи, парне світанку Золота монета Місяця тоне в ньому 1, хапаючись за обірваний край Ночі, ще намагається витулькнути на поверхню Два жолуді у нове ньких капеліохах щдойно покинули батька -- могутнього нелиня, поп рощавшись із ним перед польотом у незвідані світи; бути й синам ухнам мідними, здоровими. Дай їм сили, Земле-матнко Шорсткі губи лошатка цілутоть граву, авона грайливо лоскоче йому ніздрі - Тваринка пригинає окремі с гебла додолу, обсмикує їх: «Не руш, бо мамі скажу!» | 2 Силкується зіпнутися на задні, щоби побачити червону тарело Сонця, якаотот скотиться із небозводу і розсиплеться на безліч золотих друзок. Га незміцнілі шжки м'яко провалюються у пліююшеву латку моху МОЛОКО Перші ханські стріли запускає Ярило у Тладінь теж паруючого неподалік озера, що заоурунилося-запротестувало СО0І, натягуючи розкішну ковдру з очерету на самі очі: «Не буди так рано, дай поспати...» Потяглося. сплеснуло в долоні Перелякано порозплющували сонні очиці лілеї, та й знову примружилися, хитаючись «Спати... Спати.. тестувала тиша У царстві ожини щось зашелестіло, І тваринка здригнулася, нашорошила вуха, прислухаючись до голосу самого господларя сонного пралісу -- Оха, Підійшла обережно, обнтохала кущ, залишаючи ча устах криваво-фіолетову пляму «Гарна ти, ЯГІДКО, та не для мене лакімство» Зверхньо закопилило губу 1 поскакало далі, Скубнуло ще на скаку травички, аж зелена п кров потекла, пінячись Десь стрепенув крилами сич, ховаючись у дуплі, «Спати! Спати...» -- і собі гукнув Гарілка вогняна котилась, усе Олижче | Олижче до Землі, лякаючи чат вероноге маля. Воно забігло у прихисток нелиня, футболячи на Оїгу жолуді подалі ВІД затька й один від одного, а тареля вже прокотилася десь збоку, обіймаючи ласкавими променями весь світ. є Неодмінно метану, вщипту за вуха!», Промінь ковзнув по лискучому тілу лошатка. -7 Ї-ГО-ГО-ГО-гГО.., -- раптом заголосила ) -- СТОГОНОМ Запро- стривожено луна, і гвалтовано розбуджена тиша кинулася навтьоки. Засміялось із неї лісове птаство. «Фітьфіть...» -- ніби батіжком підстьобнуло п. Лошатко, оминувши ожинник, поспішило назустріч неньці. Вона вже мирно пощипувала травичку, зазачивши свого пустуна-первістка. Шорсткий од ніжності цілунок 1 ласкаве яблуко ока, в якому віддзеркалився весь навколишній добрий, зеленоокий світ, заспокоїли малого. Він зрозумів, що ненька не гнівається, пробачила непослух Примружившись 1 витягнувши шию, лошатко знайшло життєдайне джерело 1 відчуло теплий струмінь молока у горлі. Мама тим часом шепотіла щось розімлілми зі сну Землі. Напевне, теж дякувала за спочинок і ділилася з нею своєю затаєною радістіо. Раз-по-раз зачудовано оглядалася на свого гривастика. У сльозі радости бриніли яскраві іскорки сонця. Сонце ж іще раз грайливо насварило кулачком малого, але лошатко вже не побачило цього, бо попливло у блакитні світи, ГОЙИДагчись на теплих хвилях сну т материнської ласки жолуді притиснулися до Землі, й тіла рми наповнилися незбагненною досі млістю. «Матусю...» -- зашепотіли Світ прокидався, а їм це спати й спати у лоні неньки і ще довго-довго тягнутися зеленими рученятками-паростками назустріч своєму новому дневі. Володимир ГЕРМАН і ллострації авто ра і 115,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин