Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Слово Просвіти, №49 за 2005 рік
Дорогі українці, просвітяни незалежної України, симпатики і друзі Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка! 8 грудня “Просвіті”, матері українських громадських організацій, національно-патріотичних об’єднань як минулого, так і сьогодення, виповнюється 137 років. Це найстаріша громадська організація не лише в нашій державі, але й одне з найстаріших просвітницьких об’єднань в Європі. Діяльність “Просвіти” завжди, від дня заснування у Львові 1868 року, мала велику мету: незалежність України, державність народу, об’єднаного прагненнями зберегти і примножити власну духовність, рідну мову, історію, культуру. Саме за це її визнав, полюбив, зберіг рідний народ, за це переслідували і нищили вороги, через це люто, агресивно-підступно діють і сьогоднішні її опоненти, які не можуть змиритися з тим, що “Просвіта” живе і діє, не лише народжуючи державного рівня ідеї, а й виступаючи їх послідовним реалізатором. Чужоземні впливи — польські, австрійські, німецькі, російські — завжди протистояли “Просвіті”, бо добре розуміли, що визначення: свідомий патріот, українець, певний свого роду й народу, будівничий держави — синоніми до звання просвітянина, а членство в “Просвіті” — це звання воїна і вчителя, просвітителя і трудівника. Згадаймо сьогодні українські патріотичні організації першої половини ХХ століття: “Сільський господар”, “Союз українок”, “Рідна школа”, “Пласт”, “Сокіл”, “Січ”, “Центрсоюз”, “Маслосоюз” — усі вони народилися з просвітянських ініціатив наших попередників. Імена Корнила Сушкевича, Михайла Коссака, Павла Свєнціцького, Анатоля Вахнянина, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Миколи Аркаса, Бориса Грінченка, Андрея Шептицького, Миколи Комарова, Софії Русової і Михайла Коцюбинського і десятки, сотні, тисячі українських імен, які засяяли у доблесних ОУН і УПА, що належали тим синам і дочкам України, які, за словами Й. Заячківського, трималися свого народу, охороняли його “від огидного космополітизму, котрий є погибеллю будь-якій народності”. Ці слова одного із засновників “Просвіти” були актуальними завжди: і тоді, коли організація працювала в підпіллі чи на окупованій території, і в напівофіційному ворожому стані, і наперекір хохлам-гнучкошиєнкам та україноненависникам усіх мастей. “Просвіта” переступила кордони власної території і проросла по всіх країнах світу, де оселилися українці, гнані вітрами історії: національна організація, наче пуповина, тримала і тримає їхній зв’язок із материзною. Здавалося б, що у незалежній Україні просвітянська ідея беззастережно посяде належне їй місце, але, оглядаючись на пройдений шлях когортою сучасних просвітян, оцінюємо його як час безкомпромісної боротьби за українську Україну, за утвердження ідеалів Матері-”Просвіти” у рідній державі. Це шлях, який можемо назвати дорогою здобутків і втрат, перемог і розчарувань, але ця дорога — націєтворча, державоствердна, просвітницька, і ми її не зречемося ніколи. Імена Марії Олійник (Донецьк), Василя Чепурного (Чернігів), Віктора Косяченка (Чернівці), Степана Волковецького (Івано-Франківськ), Ярослава Пітка, Романа Іваничука (Львів), Володимира Заремби (Дніпропетровськ), Володимира Семистяги (Луганськ), Івана Ющука, Олександра Пономарева, Анатолія Погрібного, Миколи Нестерчука (Київ), так само як і десятки, сотні імен моїх колег-просвітян, які я просто не маю змоги назвати, стали такими ж славними і визнаними, як і імена їхніх попередників. Чи потрібне відродження “Просвіти” в державі сьогодні? Потрібне, як ніколи. Потрібне так само, як потрібні народові його духовні цінності і мова, його невикривлена історія і майбутнє, орієнтоване не на кволенький лібералізм чи всепоїдаючий глобалізм, а на українську національну ідею як мобілізуюче начало в самоідентифікації кожного українця, як формотворчі засади в обстоюванні українства в світі. “Просвіта”, врешті, оборонець Основного Закону унітарної держави, функціонування її мови в усіх сферах, опір суцільній русифікації в будь-якій ділянці державного і суспільного життя. Опір постійній загрозі двомовності, яку нам нав’язують проросійські сили, не рахуючись із потребами етнічних українців. Прибічники другої державної розхитують Україну, бо розуміють, що мова — це той обруч, який тримає і об’єднує державну спільноту. Бо мовна проблема дуже щільно зав’язана на економіці
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
