«Просвіта» сьогодні · с. 9сторінка оригіналу ↗
П О Е З І Я ЧЕРЕЗ «МУШЛЮ»
Слово Просвіти, №49 за 2005 рік
Камерна зала столичного Музею Лесі Українки оформлена як вітальня. Між невеличкою сценою і глядачами майже немає простору. Видно кожен порух, чути кожне слово. У такій атмосфері столичний театр поезії “Мушля” представив виставу за творами Миколи Вінграновського “Заповітне”.
рем’єра спектаклю відбулася в жовтні в Донецьку — власне, на прохання місцевої інтелігенції він і створений. А після Києва поїде в Полтаву... Як розповідає режисер Сергій Архипчук, театр замислювався як мандрівний, але хто ж знав, що вийде так буквально: театр існує вже четвертий рік, а постійного даху над головою немає, репетиції доводиться проводити в Центрі дитячої творчості “Світанок”, іноді дає прихисток і Конґрес українських націоналістів. А ця вистава в Музеї Лесі Українки стала можливою за підтримки самого музею та товариства “Просвіта”... Спостерігаючи дійство, я пригадала дебютну виставу цього театру (тоді він іще мав назву “Слово”) кілька років тому на сцені Будинку письменників. Це була вистава за віршами Наталки Клименко “В пекучій мушлі слова”. Режисер Сергій Архипчук розділив душу ліричної героїні на спектри, їх утілювали вісім актрис. Усі вдягнуті в чорне — аби не відволікати від емоцій. Лише наприкінці вистави всі дівчата одягають на темне “тло” барвисті українські хустки. Власне, такий хід режисер використав і в постановці “Заповітне” за творами Миколи Вінграновського. П’ятеро жінок у чорному (національна “струна” бриніла в червоних стрічках та кораловому намисті) втілювали різні грані почувань і прагнень митця (Ліда Порицька, Ганна Полтавець, Надія Базарова, Марта Шпак і Ольга Кострач). Вони, як потічки в річці, сходились у самому поеті в білосніжній сорочці — його грав відомий ведучий помаранчевого Майдану, актор театру “Сузір’я” Євген Нищук. “Актори не грають ролі, вони – лише оголені образи, що пропускають через себе поезію”, — пояснює режисер Сергій Архипчук. Основу спектаклю склали вірші поета зі збірки “Цю жін-
Режисер Сергій Архипчук ку я люблю”. Поезія перепліталася з піснею: “Ой летіли журавлі”, “Поцілуй м’я, мій миленький”, “Ой на горі роман цвіте”, “Я в середу родилася”... Пісня “бродила” впродовж усієї вистави, то раптом уриваючись у канву віршів, то так само несподівано замовкаючи... І все ж, на мій погляд, попри вдалі режисерські рішення, саме старанна “робота” акторів на сцені часом заважала сприймати поезію Миколи Вінграновського. Синхронні продумані рухи, конфігурації на сцені, жести, міміка незрідка заглушували голос самого поета, відволікали від його могутнього, зрештою — самодостатнього слова. Та й насиченість вистави поезією, коли вірші блискавично змінювали один одного за порухами душі ліричного героя, не врахувала специфіки слова Миколи Вінграновського — його густини, метафоричної насиченості, яка потребує простору для думки, осмислення... Утім, це суб’єктивні враження, які не відповідають тій овації, яку вчинили глядачі після перегляду спектаклю: зал шаленів від оплесків, викликав артистів “на біс”... Гарну думку про почин молодого театру висловила й дружина письменника Олександра Вінграновська, яка була присутня на виставі.
z
Марія ЛИТВИН Фото Анатолія СТЕПАНОВА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
