Очевидець і літописець · с. 10сторінка оригіналу ↗
ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОРТРЕТА
Слово Просвіти, №49 за 2005 рік
Уже десять років немає з нами людини, яку по праву можна назвати провідником і символом нації. 9 грудня йому виповнилося б 80 років. Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир великого значення надавав слову: “Я б хотів слово таке сказати, що живить омертвілі серця, що дає сліпим прозріти, а мертвих піднімає з небуття” (Василь Романюк, із циклу табірних поезій). Його святість Володимир пішов у небуття на льоту, залишивши після себе більше запитань, аніж відповідей на них. Його життя є свідченням того, що за будь-яким успіхом людини й земною славою стоїть складна праця й трагічна доля. І за зовнішньою блискучою біографією приховуються глибокі внутрішні катаклізми. Непростими є й долі людей, які в той чи інший спосіб були пов’язані з Патріархом. Про незабутні зустрічі з Патріархом Володимиром розповідає гість нашої редакції, автор останнього його прижиттєвого портрета художник Леонід ГОПАНЧУК.
— Як виникла ідея написати портрет Патріарха Володимира? — Я не був знайомий із Патріархом Володимиром і вперше побачив його на екрані телевізора. Дуже вразив мене його образ, і я наче відчув якесь внутрішнє завдання: написати портрет цієї людини. Згодом я зв’язався з Патріархією, де мешкав Владика, приїхав туди, зустрівся з його сином, отцем Тарасом, і ми домовилися про зустріч із Патріархом Володимиром. — Чи доступною людиною був Патріарх Володимир? — Він був надзвичайно доступним. Навіть згадую такий випадок, коли я на один із сеансів узяв із собою товариша, який щойно приїхав із Англії. Патріарх приміряв різні облачення (тоді я ще шукав образ) і після закінчення роботи якось навіть по-дитячому безпосередньо запропонував нам чаю (до речі, він там сам усе собі готував). Ми почали ніяково відмовлятися, а він у той час шукав чайник, готував на стіл, щоб пригостити нас. Мій товариш був просто шокований побаченим і почутим. Він не міг повірити, що людина такого рівня може бути настільки доступною у спілкуванні й на побутовому рівні. — Як проходили сеанси? І що Вам найбільше запам’яталося? — Хочу зацитувати слова з прес-релізу своєї персональної виставки, де був уперше виставлений портрет Патріарха, — саме в них і вилилися мої тогочасні враження: “Незабутні розмови з Патріархом Володимиром під час роботи над його портретом. Втомлений погляд раптово спалахує при словах “Бог”, “Україна”, “майбутнє”. Як він хотів служити Великодню літургію в Софії Київській. Не дозволили. Із зусиллям піднімається рука, благословляючи мене, коли я підходив до дверей. Хіба я знав, що бачу його востаннє”. У тілі цього 70-річного чоловіка, змученого таборами, жила душа вісімнадцятирічного юнака. Ці зустрічі були для мене неймовірно цікавими, бо до того я такої людини не зустрічав, хоча писав портрети багатьох відомих осіб. У нього не було жодних образ ні на владу, ні на каральні органи, які забрали в нього кращі роки життя. Це була людина, яка палала любов’ю до України і в якій жила молода, життєрадісна душа, хоча тіло, змучене, зморене, хворе, — давало про себе знати.
Останнє благословення художника Патріархом. 1995 р. Фото Л. Гопанчука
— Чому Ви вирішили зобразити Патріарха Володимира саме на тлі Оранти Софії Київської? — Перші наші зустрічі були саме перед Великодніми святами, і він мені розповідав, що вів переговори з міською владою про те, щоб служити Великодню літургію в Софії Київській. Він дуже любив цей храм, і саме там відбулася його інтронізація, посвячення, коли його обрали Патріархом. Проте за життя йому не дозволили провести цю службу, і тому я втілив його бажання на портреті. — Довго йшла робота над портретом? — У мене було шість сеансів-зустрічей із Патріархом Володимиром, які я можу назвати періодом творчого пошуку. Я продумував композицію, робив ескізи. Розпочату роботу перервала раптова смерть Патріарха і події “чорного вівторка”. Я був на похороні Патріарха й на власні очі бачив усе, що відбувалося біля стін Софії Київської. Ці події десь на півтора місяця вибили мене з колії, і я просто не міг працювати, бо побачене стояло перед очима. Згодом я повернувся до портрета, і він написався дуже швидко. — Це потверджує думку, що митець, коли пише, зживається з образом і вживається в нього. Тому спробуйте крізь призму свого світобачення воскресити події “чорного вівторка”.
— Мене просто шокувало побачене. Особливо те, що так звані силові структури топтали хоругви, ікони, гордість нашої держави — синьо-жовті полотнища, мені було просто незрозуміло й дико, я не міг це сприйняти душею, моя душа була збурена й протестувала проти всього цього. — Певно, в тому теж була незбагненна загадка його життя — земного й після смерті. А як, на Вашу думку, Патріарх Володимир ставився до інших конфесій? — Це була людина, яка думала про весь український народ. Він прекрасно розумів, що релігійний міжконфесійний розбрат і роз’єднання завдають величезної школи нації в цілому. На моє здивування, він планував зустріч із митрополитом Володимиром (Сабоданом) і хотів сказати йому: “Нам уже не двадцять, і скоро ми постанемо перед Небесним Суддею, який нас запитає: “Що ви зробили з Україною і українським народом?” І нам доведеться дати відповідь”. Тому він намагався якщо не об’єднати, то хоча б порозумітися з усіма християнськими конфесіями, щоб це було на користь нації і всьому українському народові. — 10 років від дня смерті Патріарха Володимира… Стільки ж — портретові Патріарха. Ми знаємо про життєві труднощі цієї непересічної особистості. Але непростою єй доля самого портрета… — Так, портрет деякий час зберігався у церкві Миколи Набережного, коли там була непроста, спір-
Одне з останніх прижиттєвих фото. Фото Л. Гопанчука на ситуація, і він, у прямому значенні цього слова, був її оберегом. У Трапезній, де стояв портрет, ночували парафіяни, й мистецтвознавець Ганна Козаченко, яка була там, розповідала, що серед ночі вона прокинулася від того, що Патріарх вів службу в храмі. Портрет знаходився там доти, доки не стабілізувалася ситуація. Під час Помаранчевої революції, коли на душі було дуже неспокійно й тривожно, я виставив портрет у майстерні на мольберті, і він стояв там увесь час. Тому я впевнений, що він має силу, і Патріарх Володимир із нами, — такі люди не помирають. — Як Ви вважаєте, де повинен зберігатися цей портрет? — Свого часу його хотів мати у своїй експозиції Національний історичний музей України, тому що саме там знаходяться речі, в яких я писав Патріарха. Але я думаю, що місце портрета все ж у Національному музеї українського мистецтва, сподіваюся, у нас буде створена портретна галерея видатних діячів України. — Репродукція портрета Патріарха розміщена в посібнику “Українська мова у духовному спілкуванні”. Коли вийшла книжка, людина, яка розуміється на тому, поклавши руку на портрет, зауважила, що від нього йде потужна енергетика. Кажуть, це потужна енергетика особистості, яка зображена на портреті. Виходячи з цього, скажіть, як же вплинула саме на Вас робота над портретом? — Спілкування з Патріархом — це яскрава й незабутня сторінка мого життя. Ми подивились один одному в очі, почали говорити з ним так, наче ми були знайомі щонайменше років із тридцять. Я розумів, що так може говорити або людина наївна, або та, яка все бачить. Наївним я його назвати не можу. Це була людина, яка в очах побачила все і все зрозуміла. До речі, ще один цікавий момент. Уже коли ми працювали, я сказав: “Владико, а чому Ви мене не запитали, хто я, до якого патріархату належу? Я виховувався в сім’ї з протестантськими традиціями”. Він відповів, що не вбачає в цьому нічого страшного, бо коли був у Якутії, то дружив із родиною німецьких протестантів. Це було єдине місце, де він міг відвести душу й знайти спільну мову й молитву. Навіть після смерті Патріарха я відчував його безпосереднє керівництво над написанням портрета. Портрет писався легко, фарби лягали з першого разу стовідсотково. Обличчя написав одразу за один сеанс. Більше того, зазвичай буває важко закінчити роботу, а тут я наче почув його голос: “Усе, досить. Ти зробив усе, що мав зробити”. Я поклав пензлі й більше не торкався до портрета. Отже, я відчував його безпосереднє керівництво над усім творчим процесом. — 9 грудня виповнюється 80 років від дня народження Патріарха. І саме в ці дні спадає на думку запитання: а чи продовжується його справа, чи втілюються в життя його прагнення? — Безумовно, таке життя й таке діяння рано чи пізно проросте. Можливо, спочатку не так, як хотілося. Але я певен, що його життєвий шлях іще дасть дуже сильний поштовх для українства, для нації, об’єднання, любові, поваги до своєї Батьківщини. У мене в цьому сумніву немає. Чим далі, тим більше я відчуваю глибину цієї особистості. Я певен, що він і надалі матиме вплив і на політику, й на релігійне життя, і взагалі на український дух. Такі речі не минають, бо зерно посіяне і воно обов’язково проросте благодатно.
Розмовляла Ірина ОЛІЙНИК
z
Отець Тарас Романюк із художником Леонідом Гопанчуком біля портрета батька
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
