Родовід · с. 11сторінка оригіналу ↗
БАЧУ Â СНАХ ХАТУ МОГО ДИТИНСТВА Спогади Вовк Олени Євдокимівни, село Малий Бакай, Решетилівський район, Полтавська область
Слово Просвіти, №49 за 2005 рік
повідали: “Воістину воскрес!” Ми, українська нація, повинні низько вклонитися сільським людям за те, що вони зберегли українське слово, культуру і духовність. Весна. Тане сніг і тече дзвінкими струмочками. Повертаються додому з теплих країв шпаки, дикі качки і гуси, лелеки. Прокидається природа: бджоли носять до своїх вуликів перший, вербовий, пилок. Весна і в наших дитячих душах, мив очікуванні чогось нового, біжимо на Бузову. На північних схилах пагорба, по якому взимку спускалися на санчатах, ще лежав сніг; унизу стрімко текла весняна ріка, витоки якої починалися біля сіл Лиман і Крохмальці. Південні схили, уже вільні від снігу, милували наш зір білими й небесно-блакитними пролісками. Досхочу намилувавшись весняними краєвидами, поверталися додому, де тато й мама вже закінчували відставляти від стін хати очеретяні кулі, що захищали наше помешкання від зимових вітрів і морозів. На початку літа мама переходила палити до хатини. Там не було меблів, лише стояли рогачі з лопатою в кочергах, якими мама поралася біля печі. В теплу пору аж до перших осінніх холодів ми всі рядочком спали на долівці, вкритій свіжим, запашним сіном. Особливо приємним ароматом наповнювалася хата на свято Трійці або, як говорять у народі, Клечаної неділі. Пахло любистком, чебрецем, полином і луговим різнотрав’ям. У сінях завжди було багато яблук, груш, горіхів, слив. На горищі зберігалися зерно і сіль у жолобку. На бантині від крокви висіло в мішку сало. У дворі була велика клуня, а в ній — кінь, вівці, свиня з поросятами, кури. Поруч — колодязь і висока скирта сіна. За хатою ріс великий садок. Щоліта ми збирали урожай яблук, груш, слив, калини, абрикосів, горіхів, вишень, черешень. Споживали самі, пригощали людей. У сонячні літні дні ховалися в тінь під розлогим гіллям дерев. А в червні після рясного дощу у вишневому саду з’являлися білі гриби — “підвишні”. Мама смажила їх на олії. Які ж вони були смачні! У нашому селі є мальовничий куточок природи, його називають Берег. Улітку там ростуть високі трави, з яких визирають “півники”. Далі, на лузі, — барвиста “ковдра” з деревію,
кульбаби, цикорію, конюшини, люцерни, грициків, ромашки, полину, безсмертника. Навесні в густих заростях лози рано-вранці виводять свої мелодії солов’ї. А влітку ні-ні — та й прокує зозуля. На осиці дятел вистукує дзвінкі ритми. Майже попід стріхою прошмигне одуд, сяде десь між густим гіллям вільхи і проспіває своє “у-дуду”… Українська природа у всій своїй величі й красі... Ми завжди відчували себе її невід’ємною частинкою. Під розкішними вербами у нас був власний ставок. Там водилася риба, і її було багато. Влітку тато простим решетом ловив карасів, линів, коропів. Узимку ж добре ловилися в’юни. У погожі літні дні до нашого ставка часто прилітали лелеки, парами ходили по мілкій воді. А вже як злетять у голубе небо — ото краса! А осіннє сумовите курликання відлітаючого у вирій журавлиного ключа...
*** Ніщо, здавалося б, не віщувало біди, та два злочинні тоталітарні режими зробили свою чорну справу. Сталінські сатрапи знищили саме життя в цій хаті, запровадивши штучний голодомор, а гітлерівські фашисти продовжили... Вони спалили, зруйнували мою рідну хату. Мені часто сниться, що живу в хаті мого дитинства, де відчуваю таке щастя, таку радість, яку не передати словами. Душею я завжди там, в оселі моїх рідненьких батьків... 1929 р. розпочалася колективізація, а паралельно — ліквідація сільських господарів, які мозолистими руками годували свої родини і всю державу. Сталінська пекельна машина нищила мудрого трудівника, тому що він не вписувався в марксистсько-ленінські догми про комуну. В активісти, як правило, йшли ті, хто до роботи не дуже брався, а хотів командувати односельцями. Їм допомагали уповноважені “представники робітничого класу”. 1930—1931 рр. У колгосп вступив і мій тато. Але, придивившись до порядків нової влади, вийшов із нього: самими трудоднями сім’ї не нагодуєш, а хліба щоденного в колгоспі заробити було неможливо. Тоді влада почала накладати на тата й інших одноосібників хлібопостачі. Першу і другу хлібопостачу тато виконав, а третю ні, залишив хліб для дітей: нас було шестеро. Почалися гоніння на тата. Часто викликали в сільраду, там мордували, затискали йому пальці у дверях. Батько не міг довго терпіти такої наруги, почав переховуватися. Майже щоночі до нас приходили енкаведисти, шукали тата. Це тривало приблизно рік. Тато стомився переховуватися, та й ніби
Євдоким Омелянович, батько Олени Євдокимівни трохи утихло — повернувся додому. Але про спокій можна було тільки мріяти. 1932 р. Пам’ятаю, якось після Різдва Христового мій старший брат Микола сидів на печі, а ми всі сім’єю долі. Коли чуємо, щось стукає на причілку в дерево. Тато й говорить: “Що ти там, Миколо, стукаєш?” То стукала пташка, давала звістку, застерігала тата. Через якийсь час прийшли й заарештували його, засудили на два роки. Батько не скривдив жодної людини, не взяв і крихти чужого. До сьомого поту працював на землі. У
Першу світову війну був хоробрим воїном. За ратні подвиги мав бойові нагороди. Разом із татом служив у армії односелець Левко Герасимович. Він багато розповідав мені про мого тата, про їхні армійські будні. Демобілізувавшись, сповнені молодої завзятості й віри, вони взяли до рук плуга, зажили мирним селянським життям. Згодом зустріли своїх суджених, побралися з ними і створили щасливі сім’ї. Левко Герасимович тяжко переживав незаконне ув’язнення свого вірного товариша, та нічим зарадити не міг. У кінці 20-х—на початку 30-х років уся державна система працювала проти українського селянина-господаря. В арсенал боротьби з працьовитим селянином були задіяні всі методи примусу: залякування, арешти, реквізиції продовольства, масовий голодомор. 1932 р. я пішла в перший клас місцевої школи і навчалася, поки можна було ходити босоніж. Узимку моє навчання припинилося через відсутність теплого одягу і взуття. У перші місяці відбуття несправедливого покарання тато нам писав із Кам’янська (можливо, з Кам’янця-Подільського Хмельницької області). Згодом листи перестали надходити, і про тата нічого не відомо донині. Я впевнена, що його розстріляли енкаведисти. До кожної річниці жовтневого перевороту — черговий розстріл людей. Мільйони закатованих не мають власної могили, до якої могли б принести квіти їхні діти, внуки і правнуки. Серед них і мій тато. Де його прах? Хто понесе покарання за злочини проти нації? …Із арештом тата знущання над нашою сім’єю не скінчилися. Активісти забрали весь хліб, крупи, картоплю, коня, упряж, сільськогосподарський реманент, вісім овець. 1933 р. розпочався голоду нашій родині, як і в усій Україні. Першими померли з голоду мої брати Володя, Сашко, Михайлик і сестра Галя. Залишилися в “голодній” хаті мама, я і мій старший брат Миколка. Та страшна трагедія розгорталася. Одного травневого дня Микола пішов у Ільків садок — там достигала шовковиця. Він заліз на неї та впав, забився і помер. Мама лежала знесилена на печі. Потім говорить мені: “Оленко, допоможи мені перейти з печі на ліжко, бо я помиратиму”... Я залишилася у свої дев’ять років круглою сиротою. Ніякими словами не можна описати моє горе і ніякими сльозами неможливо його оплакати. У розпачі біжу до тітки Ганни, маминої сестри, сказати, що померла моя рідненька, найкраща в світі мама, та за садком знепритомніла. Довго лежала, потім із Божою поміччю відійшла... Тітка, почувши новину, заплакала, але ночувала я сама з покійною мамою. Поховали маму без труни, в ряднині під склеп, як і моїх братів і сестру. Нікому до того не було діла, всі люди були заморені голодом, а влада скаженіла. Від голодомору, організованого сталінським урядом, померло до десяти мільйонів українських селян і їхніх дітей. Цьому страшному геноциду проти людей повинна бути дана оцінка в міжнародному суді. Таки повинен відбутися “Нюрнберг-2”, на якому організатори голодомору в Україні понесли б заслужену кару, хоча б в історичному контексті.
Закінчення на с. 12
Цей нарис поведе драматичними і до болю трагічними стежками історії українського села, на яких ви зустрінетеся з чесними, працьовитими, духовно багатими людьми. Вони не били себе в груди і не говорили, що є патріотами, а спокійно робили українську справу наперекір випробуванням долі. Обробляли землю, виховували дітей, розмовляли рідною мовою, зберігали й передавали наступним поколінням свої обереги. Тоталітарна влада нищила фізично й морально українського селянина, але він вижив і продовжує засівати благодатну ниву добірними зернами. Через кожну конкретну долю проходить історія нації, а в історії нації — доля кожної людини.
с. 12 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на с. 11
Улітку 1933 року я знову почала ходити до школи, в перший клас. Не вистачало підручників, зошитів. Але партійна пропаганда працювала відмінно: паперу на газети, партійні брошури завжди було вдосталь, — на них між друкованими рядками ми й виводили свої перші букви. Прагнення до знань було непереборним. Я дуже вдячна чуйним, відданим своїй справі вчителям: Вовк Єлизаветі Дмитрівні, Мостовому Герасиму Романовичу, Вовку Мусію Йосиповичу, Загребельному Миколі Тарасовичу, Киві Івану Антоновичу, Бровченку Івану Іллічу, Вусик Єфросинії Іванівні, Параскеві Никифорівні. Вони робили все, щоб ми виросли високоосвіченими, щирими, гуманними, духовно багатими людьми. У 1940 р. закінчила Горянську семирічку і вступила на перший курс Полтавського сільськогосподарського технікуму, та навчання моє тривало лише до грудня. Напередодні 1941 р. вийшло розпорядження сталінської “народної” влади про плату за навчання. До речі, український селянин мало того, що задарма працював у колгоспі, повинен був іще заплатити податок м’ясом, податок за кожне дерево із власного саду, а ще викупити за готівку щорічні облігації державної позики. Більшого ярма для радянського колгоспника не можна було вигадати. Молоді люди правдами й неправдами покидали свій рідний, квітучий, але невільницький край, і виїжджали в Донбас. Там працювали в глибоких вугільних шахтах, де втрачали здоров’я, а часто й життя. Додому не поверталися, тому що там платили гроші, а дома панувало кріпацтво. Колгоспники навіть не мали права отримувати громадянський паспорт. За рік навчання в технікумі треба було заплатити 150 крб. Таких грошей я не мала, тому що стипендії (56 крб. на місяць) ледь вистачало на харчування. Під час навчання я жила впроголодь, хліба давали в їдальні по 200 г на день, а в місті продуктів харчування у вільному продажу взагалі не було, продавали по картках. Де сироті взяти гроші на навчання? Колгосп відмовився допомогти. Я мусила повернутися додому, аби працювати в місцевому колгоспі. Ця подія так мене вразила, що коли я йшла від сільськогосподарського технікуму до залізничного вокзалу в Полтаві, то так плакала, що згубила дорогу. Добрі люди підказали, куди йти... Приїхала додому, закінчила Решетилівські місячні курси вихователів дитсадка. Працювала вихователькою дошкільного дитячого закладу в колгоспі. Жила в батьківській хаті. Купила собі теличку й почала хазяйнувати. Мені вже було сімнадцять років. 1941 р. Під час війни мене ледве не вивезли до Німеччини як дармову робочу силу. Дякуючи старості села, Тумку Свиридону Васильовичу, лихо обминуло мене. 1943 р. фашисти, відступаючи, забрали мою годувальницю-корівку, хату спалили. І залишилась я без нічого, і стала поневірятися по чужих людях. 1944 р. разом із односельцями відбудовувала сільське господарство, зруйноване війною. Відбудовували переважно жінки. Чоловіки загинули на фронті, а живі ще не були демобілізовані. Колгосп тримався на жіночих плечах. Хліб молотили за допомогою кінних машин. Запрягали три пари коней у привід, копали вузький рів великим колом, ставили в той рів залізне колесо, на яке кріпили широкий ремінь, з’єднаний із кінним приводом. Погонич ходив за кіньми, коні рухали колесо, а колесо приводило в дію машину-молотарку, яка обмолочувала снопи. Так добували хліб до війни і після війни. Пізніше з’явилася парова
Вовк Олена Євдокимівна на городі серед квітів молотарка. Паровик працював на соломі. Машина з’єднувалася широким ременем із паровиком. Біля молотарки стояв один чоловік, він отримував від чотирьох жінок звільнені від перевесел снопи, і кидав їх у барабан. Усе — як у німому кіно. Парова молотарка вимагала швидких рухів обслуговуючого персоналу. Особливо потрібно було бути дуже обережним біля барабана. Довелось і мені працювати біля нього. На весні ми молотили великі, як хати, стоги пшениці. Працювали тяжко з ранку до вечора. В одному селі закінчуємо обмолот, далі перетягуємо машину власними руками за допомогою вірьовок в інші села. Усі сили і вільний час віддавали колгоспові, а взамін що? Пригадую, ще до війни, аби полагодити хату, я за власні гроші купила в лісника дерево і привезла додому. На другий день до мене, сироти, приходить голова колгоспу й забирає це дерево. Яким правом? Та про яке право тоді можна було говорити! Колгоспники були безправною робочою силою. 1946–1947 рр. Знову голод. У хаті лише сіль і вода. У колгоспі давали по сімнадцять штук бобів удень на працівника: поки дійду додому, — з’їм. Уранці знову йду на роботу голодна. Одного разу пощастило, ми з односельцями знайшли списані з обліку колгоспні ями з гнилою картоплею. Це було наше спасіння, харчуючись нею, ми вижили до нового врожаю. Хоч на всю силу лютував голод, проте від роботи нас ніхто не звільняв. Працювали не тільки в колгоспі, а й у людей, на толоці. Усією громадою будували хати, місили глину, робили цеглу-сирець, з якої потім місцеві майстри клали печі, виливали з цементу і піску круги для колодязів, молотили ціпами жито, пшеницю, ячмінь. Толокою — за три-чотири дні — будували хати. А після закінчення роботи, повечерявши, починали співати. У часи моєї молодості не було достатку. Ми жили бідно, упроголодь, але були веселі й щирі, наші добрі, благородні помисли були відкриті людям. Своєю працею ми прагнули наблизити краще майбутнє, яке, як міраж, завжди ховалося від нас за горизонтом. 1950 р. Будували дорогу з твердим покриттям Київ-Харків. Я там возила землю, два місяці вирівнювали дорожне “полотно”. 1952 р. Завербували мене з колгоспу на лісорозробки в Комі АРСР, де при сорокап’ятиградусному морозі пиляли ліс. Жили в бараках, а на роботу ходили вісім кілометрів пішки по снігу висотою під руки. “Дім” наш ззовні нагадував довгий корівник. Стіни з круглих колод, перекладені мохом, аби не проникав мороз і не задував вітер. На даху кріпилися крокви, укриті шліфованими дошками. Усередині гладенька дерев’яна підлога і стеля, підбита струганими дошками. Обігрівалися “буржуйками”, які топились дерев’яними кубиками. Такі ж дерев’яні кубики замість бензину використовували й у вантажних автомобілях. Спиляний і звільнений від гілок ліс тракторами трелювали на сплав до річки, там колоди складали в бунти. Навесні, як тільки скресне крига в річці Печора, починали сплавляти ліс униз за течією до півострова Канін. Далі вантажили в товарні вагони і відправляли залізницею за призначенням. Не жіноча справа — працювати в тайзі. Але такий суворий був час. Не було нікому пощади — ні жінці, ні старому, ні малому. Попрацювавши рік у тяжких кліматичних умовах, я підірвала своє здоров’я на все життя.
“Бузова” взимку
1953 р. повернулася з Півночі у рідний край, але не в свою хату, бо вона лежала в руїнах, спалена німецькими фашистами. Жила в двоюрідної сестри Вовк Надії Денисівни. Вона тоді працювала в місцевому фельдшерському пункті і виховувала своїх двох дітей: Олександру й Миколу. Того ж року вийшла заміж за Вовка Олексія Кириловича. Спочатку жили в тісній хаті разом із батьками чоловіка Кирилом Матвійовичем і Ольгою Антонівною та його сестрою Ориною з донькою Марією. Після нашого одруження вся хатня робота одразу перейшла до моїх рук. У 1954 р. народився син Василь. Пригадую, чотири кілометри несла на руках маленького сина хрестити до церкви, що в селі Баладі. Нашу дерев’яну церкву влада зруйнувала. Хрестив сина батюшка високого зросту, червонощокий, одягнений в гарну, сяючу золотом ризу, в присутності хрещених батьків Безпалька Павла Захаровича і Вовк Марфи Кирилівни. Пізніше і цю православну святиню знищили новітні вандали. 1956 р. збудували власну хату. Подякували татові й мамі за дах над головою і перейшли жити у свою хату. Так ми перегорнули ще одну важливу сторінку в сімейному житті. Довгими зимовими вечорами я біля каганця вишивала хрестиком рушники, пряла нитки, ткала на верстаті килими, якими потім покривали долівку. Хата нам дісталась тяжкою працею, не вистачало будівельних матеріалів, але були добрі люди, які нам допомагали. Серед них столяр Срібний Махтей Опанасович. Він виготовив нам лаву, стіл, мисник і ще багато необхідних у побуті речей. Скриня, як добра пам’ять про моїх батьків, і досі нам служить вірою і правдою. Світовий прогрес тільки починав несміливо заходити до наших осель. У 1960 році провели радіо, в 1967 р. підключили електрику і аж у середині 70-х років збудували в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
