Палітра · с. 13сторінка оригіналу ↗
КОЛИСКА ЇЇ ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ 7 грудня виповнюється 105 років із дня народження Катерини Білокур
Слово Просвіти, №49 за 2005 рік
Земля родить квіти, щоб квіти народжували великих художників. Ця думка переслідує мене завжди, коли милуюся строгими узорами Ганни Верес і насиченими — Ганни Василащук (як різні квіти Полісся й Прикарпаття, так різний і колорит цих майстринь), розкішними картинами Ганни Собачко й узагальненими, доведеними до символів образами сестер Гоменюк, пластичними витворами Марії Буряк і ювелірно витонченими графічними роботами Костя Лисокобилки. А надто тоді, коли зачудовуюся віртуозністю пензля Катерини Білокур, її глибокопоетичними картинами і... листами. Уже будучи визнаною художницею, вона писала: “... мо’ ви незадовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони такі красиві! Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати щонебудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої красивіші, та все ж і квіти. Оце вам таке. А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?” То я все на світі забуду та й знов малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві” (Листи цитуються за приватним зібранням Миколи Кагарлицького). Із квітів картини красиві, із квітів і люди виростають красиві почуттями й помислами, високі духом, багаті життєвою силою. Творчо осмислюючи квіткові образи (квітка — це насамперед естетична досконалість і завтрашній плід, це й продукт праці людини, і вихователь), художниця наголошує на органічній єдності людини й природи, на великій гармонії усього, що є на землі. Хоч би коли я приїжджав до Яготина, до скромного куточка Катерини Білокур в Історичному музеї імені Т. Г. Шевченка, не можу начудуватися однією з ранніх її робіт, такою сильною і такою імпресивною, мистецьки витонченою і глибокометафоричною картиною “Сон”. Синій настрій, як синя ніч, коли світяться зорі, а місяць затримався десь там угорі, на кронах дерев, і тільки мавиться його світло над колискою в лісі. Легкими-легкими пластичними напівтональними
“Чорногузи дитину принесли”. 1950-і рр.
мазками вимальовується з ночі дитя у льолі (мабуть, білій, мабуть, — бо все в синіх напівтонах), покривало, легеньке-легеньке, аж прозоре, звисає з колисочки (конопляні вервечки і мотузка — гойдати, ось-ось недавнечко хтось заколисав його), дитя розпацалося — ручки, ніжки видно. Свіжо і гарно спати. І — вільно! А гарно спиться, то й сон гарний сниться. Кажуть, що дитя не бачить снів, нехай кажуть. Воно бачить такі, як ніхто: бо дивиться очима великої художниці. Кажуть, ніби це художниця змалювала свого небожа і ніби він дуже схожий. Але не те важливо. Цінне те, з яким могутнім самобутнім хистом, як фантастично створено неповторний художній образ. Зміщення площин, часу, простору (колиска — в лісі, хтось її гойдав — із хати; люди, квіти, метелики нічні, бабки денні, папороть; прийом, до якого ще звернеться Катерина Білокур не раз (згадаймо її шедевр “Богданівські яблука”!), надав картині джерельної свіжості, високої поетичної сили. Реальне й казкове вживається в одній картині надто щільно, як єдине ціле. Це допомогло художниці дуже точно висловити свої думки — рідна земля ростить і плекає свого сина, кохає полум’яного патріота. Із картиною “Сон” перегукується інша, не менш досконала й зворушлива — “Чорногузи дитину принесли” (“Щастя”, 1951). Виконана вона в іншій яскраво вираженій гамі, декоративніше, але також має свій глибокопоетичний зміст. Двоє лелек, мов трембітарі, провіщають: народилася людина. Третій — зацікавлено роздивляється, що він приніс. А в квітковій колисочці, як у розкішному гніздечку, дитя лежить, ніжками, ручками чеберяє, мов у широкий світ рветься. Очі великі — дивується, як то гарно навколо, яка красива земля. І троянди, й півонії, і рожі, й лілії, і шавлія, і братки, і бузок, і воронець — скільки тих барв! А соняхи — з людськими обличчями — аж сяють на радощах. Композицію вирішено віночком, улюбленим прийомом художниці (інколи — зі зміщеним центром). Унизу, як вузол усього вінка — півсонях, як півсонця; виходить, що друга половина сонця — саме дитя, це воно зійшло на землю, мов ранковий промінь, і звеселило світ. Воно — в центрі
“Горобчики”. Кінець 40-х рр.
уваги і композиційно, і за насиченістю кольору й зумисне підкресленою дорослістю. Це не безпомічне сліпе кошеня, якому байдуже, де воно народилося, а здорова й дужа людина, красива фізично й духовно, людина, яка прийшла у світ утверджувати радість життя. І даремно непокоїлися Катерина Василівна, коли в листі до Лідії Петрівни, дружини Павла Григоровича Тичини, хвалилася своєю невдачею: “Отож декілька років все в голові снувалось, щоб намалювати картину-казку. Ну, так заходилась та й намалювала, як ото в старовину казали таке прислів’я: і надав же біс маком заговіть. То ото так і мені надало змалювати ту картину-казку. Віддала їй часу багато, а толку з неї ніякого. Казку ту назвала “Чорногузи дитя принесли”. І все в ній нібито і нічого: і буйно цвітуть соняшники й інші квіти, і чорногузи і стоять і літають, і ріжні візерунки. А от капосне дитя (щоб воно велике виросло!). Думала я, думала: намалювати таке, як тільки чорногузи принесуть — воно і не дуже цікаве. Дай, думаю, намалюю уже трохи підтішене. Так намалювала та й перебавила, як кажуть, куті меду. Пишу у Київ, аж хвастаю: “Так, мов, і так: приїжджайте, та присилайте машину, я уже закінчила картину казку і такої чарівної краси нікому не довірю, відвезу сама”. Як приїхали з Києва мистецтвознавці та як глянули на той мій твір, та аж ойкнули: “Що це ви, — кажуть, — Катерино Василівно, встругнули! Та, — кажуть, — погляньте та подивіться! Та хіба ж таке дитя чорногузи понесуть? Та треба ж коня чи воли впрягати, щоб його повезти. Дивлюсь і я разом з ними. І правда: дитятко таке, що якби сплигнуло з полотна, то вже до ставу й гуси відігнало б!... Отака-то моя і робота...” Що ж, даруйте тим мистецтвознавцям недолугий жарт (“Та хіба ж таке дитя чорногузи понесуть?”) — час розсудив по-своєму, і сьогодні вже цього ніхто не скаже. Бо кожен бачить, як уміло й по-мистецькому дотепно користувалася Білокур найрізноманітнішими яскравими художніми засобами — в даному разі гіперболою. Уподібнюючись до тих мистецтвознавців, можна було б закинути художниці, що вона композицію вирішила декоративно, а елементи композиції — і квіти, й лелек, і дитя — вимальовувала об’ємно, майже натурально. Але ж то її стиль, її світобачення, її творча уява, — то те, що вирізняє її з-поміж усіх художників світу. А це вже могутній, неповторний талант. Саме тут варто було б зупинитися на характерній особливості її творчості. Нас вражає скрупульозність, із якою вона вимальовувала кожну квіточку, кожен листочок, до яких тонкощів відтворювала форму, тіні й відтінки, тони й напівтони усіх деталей. Може скластися враження, що художниця переносила бачене на полотно фотографічно. Та придивімося до її робіт, і помітимо: в одній картині є квіти з поля, саду, лісу, луків, є квіти, що цвітуть весною, влітку, восени; високі — внизу, наземні — вгорі і т. ін. Вона сама творить свій квітник за моделями природи, такий, як їй підказує безмежна фантазія, високий поетичний потенціал, мистецька інтуїція. “... Це наївно, — писала Білокур водному з листів, — але мені здається, що жити в лісі — так це рай, бо в усі чотири пори року можна його малювати, а як весною та літом — скільки в ньому різних чудових квітів цвіте, що якби змалювати букет, то дивився та й не надивився...” Тут художниця об’єднує всі квіти лісу, що цвітуть весною й літом, у один букет. У цьому, певно, ключ розуміння її творчого стилю. А як же з її власним підписом “Малювала з натури Катерина Білокур”? Гадаю, що відповідь знайдемо в словах відомого художника Михайла Дерегуса. Коли його запитали, як він працює над образами — чи з натури? — то Михайло Гордійович відповів: “Ніколи. Я запам’ятовую людські обличчя, рухи, міміку під час розмови, зустрічі, а то й просто на вулиці. Буває, їду в трамваї і так задивлюся, що й забудуся, аж поки сусід не смикне за лікоть. А під час роботи пам’ять сама відбирає потрібний типаж. З натури ж малюю тільки окремі деталі: черевик, піднята рука тощо”. Останні слова особливо зрозумілі, коли роздивляємось особисті речі Катерини Білокур, що експонуються в Яготинському історичному музеї: саморобні пензлики (з тхорячих волосинок), ножик, фарби, палітра зі шматка скла, на якій накладено фарби (фабрична — чиста, незаймана), клаптики хутра і... крильця метеликів, пташині крила, березові цурочки з корою. Ось ті деталі, які малювала художниця з натури. Так, певно, було й з квітами, але вони не збереглися. Зате їхню чарівність і принадність ми бачимо й відчуваємо у багатьох витворах її незрівнянного мистецтва. Згадаймо її унікальні роботи — “Квіти в тумані”, “Польові квіти”, “Квіти увечері”, “Жоржини”, “Квіти на блакитному тлі”, “Декоративні квіти”, “Буйна”, “Півонії” (1946, 1948 і 1958 року), “Квіти з горіхами”, “Цар-колос”, “Городні квіти”, “Квіти і берізоньки ввечері”, “Рожі”, “Букет квітів”(обидва 1959 р.), “Рожі та троянди”, “Квіти й калина” та інші, — й перед нами постане невичерпне багатство рідної землі, невсипуща енергія і фантастична віртуозність таланту великої художниці, що зросла на цьому родючому ґрунті краси. І стануть тоді близькі й зрозумілі її слова: “... квіти, взагалі, всі прекрасні, і передаючи яку-небудь квітку... так я ніяк на неї не надивлюся, я не уп’юсь її красою, я не втомлюсь, творячи, передавати її красу...” І ще такі: “А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, щоб висказати ті почуття до їх любові, моєї великої любові...” “Знаючи ціну людської праці, — писав Олесь Гончар, — Катерина Білокур радується овочам і плодам землі, з ніжністю оспівує хліб, передає поезію родючості. Свіжість вранішньої росинки, найтонші переливи неба і просте лагідне людське обличчя — все в ній викликало настрій творчого піднесення”. Із цього погляду варто було б пильніше придивитися і до портретів, що їх виконала художниця. А скільки прозорості, легкості, весняного пробудження у чудових пейзажних акварелях Катерини Білокур! Це те, що полонить чутливу душу невтомної подвижниці, це те, що не може не полонити серце такої ж невтомної сучасної людини. І тоді стає зрозумілий той нестримний вияв почуттів, з яким жінка, що уквітчала наше життя своїми шедеврами, говорить про радість творчості: “Ой як радісно, як є можливість
“Півонії”. 1946 р.
кожного дня працювати: не почувається ні старості, ні самотність, бо з-під вашого пензля кожного дня на полотні виростає щось нове, прекрасне і чудове”. І тоді ми усвідомлюємо вагу її неоціненого вкладу до скарбниці світової культури. “Дочка України, — писав Олесь Гончар, — народний художник республіки Катерина Білокур привернула загальну увагу до своїх полотен, вразивши найвибагливіших знавців та поцінувачів яскравою самобутністю, поетичною силою своїх творів. Вона мовби розповіла світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного в житті”. І ще найдобрішого слова заслуговує багаторічна праця чудового письменника Миколи Кагарлицького над увічненням пам’яті цієї самобутньої великої художниці, зокрема його унікальні видання: “Катерина Білокур. Я буду художником!” (К., 1995) та “Катерина Білокур очима сучасників”(К., 2001). Це своєрідна дилогія, у якій могутній подвижник Микола Кагарлицький представляє світові все нові й нові штрихи до портрета геніальної художниці.
z
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
