Про-читання · с. 14сторінка оригіналу ↗
«ЧОРНА ДІРА» РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ — 40 РОКІВ ПОТОМУ...
Слово Просвіти, №49 за 2005 рік
РЕФЛЕКСІЯ
Видавничий дім “Києво-Могилянська академія” нещодавно перевидав працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” — до 40-річчя оприлюднення. Написана 1965 року, вона мала надзвичайний вплив на розвиток національного руху в Радянській Україні та набула широкого розголосу за кордоном. Іван Дзюба аналізує радянську національну політику в Україні, підкріплюючи свій аналіз панорамою живописних та бездоганно аргументованих фактів. Нове видання доповнено документами, автобіографією та резюме автора. Ця праця розкриває гниль і лицемірство комуністичної системи. У книжці — свідчення не тільки українських дисидентів, культурологів, а й західних учених: Джона А. Армстронга з Вісконського університету, Пітера А. Томи з Арізонського університету, Дж. Ньютона з університету Глазго. У їхніх оцінках — не стільки вияв поваги до автора, скільки прагнення донести до наукової еліти Заходу правду про стан, у якому опинилася мова 40-мільйонної (на той час) європейської нації. Дзюба в передмові до книги написав: “Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” вийшла з-під пера не якогось спеціального “дисидента” (як я не люблю це слово!), а з-під пера людини, яка була (а почасти, може, й залишається) продуктом (може, все-таки не найгіршим) системи, органічно з неї виросла, пройшла довгий і складний шлях до критичної переоцінки цієї системи...”. Перевидання в наші дні праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стало своєчасним, оскільки чимало проблем, порушених у цьому памфлеті, зокрема й мовна, на жаль, є нагальними і дотепер. Під час нестачі державних важелів, коли разом з усіма іншими національними цінностями українську мову та культуру кинуто на дикий, неврегульований ринок. Держава втрачає український інформаційний та культурний простір. Так, нещодавно в Києві з’явилися біґ-борди з зображенням голови Антимонопольного комітету України О. Костусєва та написом “С нами Бог и Россия!” Крім того, політична партія “Союз” та її лідер Олексій Костусєв беруть участь у політичних акціях, під час яких використовують російські державні прапори та антиукраїнську риторику. Що це: інтернаціоналізм чи русифікація? …Як відреагувала система на запитання Івана Дзюби, відомо: його праця свого часу була оголошена антирадянською, а сам автор опинився за ґратами. А через сорок років, готуючи твір до перевидання, Іван Дзюба, який навіть у страшні репресивні часи радянщини не втрачав надії на відродження української духовності, в передньому слові написав: “Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто — безнадія”. Проте тут же уточнює: “А втім — говорити доводиться. Попри безнадію. І не тільки, звичайно, про мову. Болить багато що”. За мовними проблемами сьогодні насправді стоїть абсолютно інша площина — глибока й фатальна. За словами професорки Оксани Пахльовської, “сьогодні кордон між двома Українами проходить не між Україною українськомовною та Україною російськомовною. Поділ не етнічний, не мовний, не релігійний. З одного боку — вульгарний покруч лоботомізованого суспільства, жадібний споживач фальшивих ідеологем, інертний транслятор енергії насилля. А з другого — всі інші: українці, росіяни, євреї, татари, греки — кожен, хто має свою культуру й відтак поважає культуру інших. Це молода Україна і це стара Україна. А головне — це Україна європейська, в якій свідомість, солідарність і взаємоповага стають підвалинами громадянського суспільства”. Натомість в Україні й досі існують віруси малоросійської свідомості. Євген Маланюк свого часу дуже точно визначив діагноз: “Малоросійство — це хвороба, спричинена кількома століттями чорної ночі бездержавності”. Іще Маланюк зазначає: “У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, а й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім — суть проблеми”. Іван Дзюба вистояв. Його не вдалося інфікувати. Він сказав своє Слово проти системи антилюдяності, жорстокості та блюзнірства. “Інтернаціоналізм чи русифікація” — видання, на якому є екслібрис Історії ХХ століття. Ця праця, написана 1965 року, мала надзвичайний вплив на розвиток національного руху в Радянській Україні. Памфлет витримав більше сорока видань українською, англійською, італійською, китайською мовами. Але чи пам’ятаємо ми про те, що проти кожного, хто читав чи бодай тримав у руках цей памфлет, висувалося політичне звинувачення — як діагноз! У передмові до нового видання книжки І. Дзюба пише: “І ось минає 40 років з часу написання “трактату”, як його іронічно називали в КДБ. Світ разюче змінився. Разюче змінилася Україна. Змінилися ми самі. Не змінилося одне. Та тяжка хвороба, яку було означено терміном “русифікація”. Вона стала ще глибшою. І, може, слушніше було б говорити вже не про русифікацію, а про зрусифікованість, майже довершену. То що: вже не бути нам народом з повноцінною національною культурою? Не житиме українська мовна стихія на вулицях міст, у студентських аудиторіях, у виробничих колективах? Не буде українець забезпечений українською книжкою, українським кіно-і телеекраном, “споживчим кошиком” сучасної інформації рідною мовою? Чи, може, погодимося стати російськомовною нацією, а українській мові надамо статус мови національної меншини і рятуватимемо її за допомогою Європейської хартії про захист таких мов?” Те, чим ця праця (або, якщо хочете, пояснювальна записка до листа, адресованого тодішнім можновладцям — першому секретареві ЦК КПУ, членові Президії ЦК КПРС Шелесту та голові Ради Міністрів Української РСР Щербицькому!) стала для українців, дуже влучно висловився письменник Валерій Шевчук. “…Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?”… була серед найпопулярніших і… поклала основу для появи та зростання нового руху опору супроти насильницької русифікації… Цю рукописну книжку вилучали як антирадянську й нещадно переслідували її читачів”, — наголошує письменник, який у часи судів над Іваном Дзюбою та його працею вже був таврований владою. Ця книга стала причиною суспільно-політичних рухів і змін. Праця стала “скринькою Пандори” для радянської тоталітарної системи, руйнуючи основи її устрою. Так і чорна діра засмоктує і знищує все — від альфи до омеги. От що цікаво: нещодавно вчені-астрофізики довели, що такі величезні чорні діри можуть стати рятівниками для малих зірок, руйнуючи і поглинаючи матерію старих. Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” зруйнувала цвіль радянської псевдоматерії, захистивши пуп’янок нової чистої і могутньої сили. Україна була врятована. Процес поглинання антиречовини розпочався саме після виходу цієї праці й тривав майже 30 років до падіння системи і ще
10 років — до руйнації матерії на рівні інфікованої свідомості. Така праця як “Інтернаціоналізм чи русифікація?” — це, радше, історичний факт, а не тільки літературознавче полотно. Філологи завше з цікавістю вивчають шлях автора від першої до останньої редакції тексту, вони люблять переглядати різні його варіанти. Це дійство часто має назву критики чернеток. Щоб зробити критику чернеток або версій, потрібно мати різні рукописні фази того самого твору. Тунелів і надбудов там багато, але вони всі — немовби “кротові нори”. Так астрофізики називають місця часу-простору із викривленою гравітацією. Тобто, це своєрідні міжчасові переходи. Немає значення, коли вони з’явилися, має вагу інше — в який час/вимір спрямовано вихід. І як відмежувати такі переходи від чорних дір, що поглинають і знищують у небутті антиматерію? Праця Івана Дзюби — це та чорна діра, що зламала, поглинула, розчинила основи радянської системи. “Інтернаціоналізм чи русифікація?” — постріл у самісіньке серце псевдосистеми цінностей, що намагалися заперечити реальність, якої й так на той час майже ніхто не розумів. Система прагнула встановити новий стандарт мислення, і, таким чином, виховати-вихолостити нового гомо совєтікуса. Радянська влада прагнула здійснити глобальний за своєю онтологічно-філософською глибиною прожект — вибудувати систему політичних зомбі, а радше безхребетної покірливої маси радянського населення, таких собі середньоарифметичних в’язнів. У природі подібного й бути не могло, — усе це відбувається лише у збудженій уяві кількох політичних лідерів історії, які мусили піти проти законів природи, оскільки хотіли встановити власні закони розвитку. Шістдесятництво — природний супротив. І це потрібно нам зрозуміти сьогодні, коли ми змогли дистанціюватися в часі, гортаючи памфлет “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби.
z
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, студент НаУКМА, м. Київ
НОВЕ ВИДАННЯ
Шістдесяті роки ХХ століття... Це був вибух нового покоління, яке повстало проти антилюдяної системи. Доля шістдесятників пов’язана з хворобливою деструкцією ідеалів, наростанням внутрішнього невдоволення, ідейними фрустраціями. У результаті це покоління витворило не тільки плеяду просвітлених письменників, поетів і художників 1960-х років, а й надихнуло тих, хто на межі 1980— 1990-х зіграв вирішальну роль у повороті суспільної свідомості в бік остаточної відмови від традицій “червоних революцій” і “розвинутого соціалізму”... Шістдесятники починали на спустошеному, знелюднілому, зденаціоналізованому полі й інтуїтивно прагнули передусім, як слушно зауважив у своїй нобелівській лекції Йосип Бродський, до “відтворення неперервності культури”. Такою людиною є шістдесятник Іван ДЗЮБА.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
