Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Хто зітре “мітки” радянської доби з карт українських міст?” · с. 6сторінка оригіналу ↗

КИЇВ: ДОСІ МІЖ МАЗЕПОЮ І СІЧНЕВИМ ПОВСТАННЯМ

Слово Просвіти, №49 за 2007 рік

“Трансформаторні” й навіть “Колекторні” (вулиця з цією “благозвучною” назвою існує ще й досі на Лівому березі). Ситуація суттєво змінилася 1990 року з приходом першої демократично обраної Київради. Ніхто, навіть найзатятіші партократи не заперечували потреби ретельного захисту пам’яток старовини, ба більше — всього історичного середовища міста. Ми почали активно повертати Києву його топоніміку. Саме тоді знову з’явилися Михайлівська, Притисько-Микільська, Спаська, Інститутська, Банкова, Лютеранська, Трьохсвятительська, Дмитрівська, Дехтярівська, Еспланадна. Ми знайшли дуже вдалу “прив’язку” для імені Михайла Грушевського, перейменувавши вулицю Кірова. Це “протягнуте” з величезними пригодами ще в останні місяці існування Радянського Союзу перейменування мало виразний присмак “ідеологічної диверсії” — український радянський парламент опинився на вулиці, названій на честь голови першого парламенту незалежної України… Програма, яку ми напрацювали на початку 1990-х, була розрахована на втілення впродовж тривалого часу. Можливо, ми встигли б зробити ще дещицю, але рішенням Верховної Ради перша демократична Київрада припинила свої повноваження на рік раніше: не 1995-го, а 1994-го. У наступних скликаннях міської ради романтиків, перейнятих проблемами збереження історичного минулого, значно поменшало. А відтак роботу з упорядкування міської топоніміки майже згорнули. Ухвалювали лише поодинокі спорадичні рішення, коли за вказівкою “згори” треба було терміново увічнити пам’ять чи то Гончара, чи то Чорновола, чи то Лобановського, чи-то Амосова… І робили це без жодної системи. Власне, міська комісія з найменувань і пам’ятних знаків формально існує ще й досі. Входять до неї авторитетні експерти-історики та києвознавці. Але комісія ця громадська, дорадча, ніяких рішень сама не ухвалює. Київрада вирішує — дослухатися до рекомендацій комісії чи ні. Але для київської влади за вказівкою ще Олександра Омельченка центральні вулиці столиці досі залишаються Червоноармійською, Січневого повстання, Артема, увічнюючи структури, події й людей, що відіграли сумну роль в історії України. Ідеться аж ніяк не про брак коштів, радше про свідому ідеологічну настанову, за якою на карті столиці обов’язково повинні залишатися “мітки” радянської доби. І досі кияни ходять вулицями Урицького (який залив кров’ю Петроград на початку 1918-го, але рішення про зміну цієї назви на “Василя Липківського” в пам’ять про митрополита УАПЦ, який мешкав поблизу, не підписав Черновецький) і Січневого повстання (рішення Київради теж зависло в повітрі), досі існують усілякі проспекти “-річчя Жовтня” й Ленінградська площа, хоч міста Ленінграда давно вже немає. Навряд чи ці речі такі вже й незначні. Миколі Рябчуку належить влучне спостереження: сучасні Болгарія чи Румунія живуть не краще від України: й економічна ситуація там складна, й корупція. Проте вони (на відміну від нас) уже в об’єднаній Європі. Бо там не лишилося жодної вулиці Живкова чи Чаушеску, не кажучи вже про “великого Леніна”, чиє ім’я ніхто й не поспішає стерти з карт більшості українських міст. Для довідки. У Києві сьогодні залишилися три вулиці Леніна — в Жулянах, у Бортничах, на Троєщині. Крім того, є вулиця Ленінська й вулиця Володі Ульянова на Борщагівці, провулок Володі Ульянова у Біличах, вулиця Ілліча в Новій Дарниці. Тут-таки розташовано й вулицю Надії Крупської… А відтак на карті столиці Пилип Орлик, Олена Теліга й Василь Стус досі мирно сусідять із Воровським, Фрунзе й патологічною навіть за чекістськими мірками садисткою Розалією Землячкою. Утім, навряд чи це для Києва найбільша проблема. Коли ми знову матимемо бодай мінімально інтелігентну міську владу, цілісну систему топоніміки можна буде накласти на карту Києва досить швидко й безболісно (адже напрацювання експертів-києвознавців є — потрібно лише їх проголосувати сесією Київради й підписати міському голові). Неважко буде й усунути з цих вулиць і пам’ятники одіозним діячам радянської доби. Адже після ухвалення закону про увічнення пам’яті жертв Голодомору й визнання штучно створеного системою голоду геноцидом проти українського народу вже зовсім нелогічні у Києві монументи творцеві цієї системи Леніну, а також Петровському й Косіору, які 1932—33 років були відповідно номінальним “президентом УСРР” та реальним керівником КП(б)У. Переконаний: обстоювану мною ще на початку 1990-х ідею “парку скульптури тоталітарного періоду” колись реалізуємо. У Донецьку всі вивіски — російською. Ще б пак, — адже саме тут столиця “второго государственного языка”. Питання настільки політизоване, що до правопису руки не доходять... Геннадій АВІЛОВ, м. Горлівка шенням депутати присвоїли сімферопольській дитячій музичній школі № 2 ім’я Алемдара Сабітовича Караманова (1934—2007 рр.) — народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка й Премії Автономної Республіки Крим, автора 28 симфоній, близько ста інструментальних, вокальних і хорових поліфонічних композицій, зокрема музики гімну Криму. Усі свої визначні твори уславлений композитор, який жив усамітнено на тихій вуличці неподалік парку Шевченка, “виходив” на його алеях й вулиці, що відтепер носить його ім’я.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин