“Світ щасливий — спадщина моя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Петро ОСАДЧУК НА ТЕБЕ Я ДИВЛЮСЬ ОЧИМА КВІТІВ
Слово Просвіти, №49 за 2007 рік
* * * Вузлуваті, землисті, зморені, Ніби вирвані з ґрунту корені, Ніби дві невигойні муки — Дорогі материнські руки.
Ніби втомлена осінь під віями, Ніби небо, обпалене війнами, Тихі зорі з безмежної ночі — Дорогі материнські очі.
Як про мамині очі згадаю — Скрушно в душу собі заглядаю. Як згадаю про руки мамині — Хліба в світі легкого нема мені.
* * * Земля, в якій батько лежить, що мав би ще довго жить, — не глина, пісок і тля, не просто масна рілля, напоєна кров’ю земля, просолена потом земля, ти — моя древня плоть, я — твоє древо і плід. Кожна билинка й листок, річка, маленький струмок, корінь, зелене зело, гайок і дрімучий ліс — все це у мене вросло, навік я в усе це вріс. Земля, що спізнала вогонь, земля, що сивіла від сліз, тепла від теплих долонь, світла від білих беріз, моя кругойдуча й могуча, квітуча моя і плодюча, ніжна моя і незламна, правдива, як ласка мамина. Земля, в якій батько лежить і в мені відродився, щоб жить, напоєна кров’ю земля, просолена потом земля, повітря моє і вода, одвічна моя й молода, ти — моя древня плоть, я — твоє древо і плід.
ЗАКОН ПОСТІЙНИХ ВЕЛИЧИН Минає день, минає ніч І рік за роком… В клубках турбот і протиріч — Мої уроки.
За обрієм я бачив світ, Де вміють жити!.. Та як любов із юних літ — Волошка в житі.
Органами в чужім краю Чарують храми. Та всі хорали віддаю За голос мами.
На перехрещенні доріг — Нові начала. Та понад батьківський поріг Нема причалів.
Минає день, минає ніч, Світанок сяє… Та щось є в світі споконвіч, Що не минає.
Померкли трави голубі, Як стали сіном. Та щось довкола і в тобі Живе постійно.
Твоя земля, твоя свята У щасті й горі. На все життя, на всі літа — Високі зорі.
Я недарма й не без причин Відкрив для себе Закон постійних величин Під рідним небом.
* * * Моя любове смутноока, Моє ти світло і святилище, В душі посіяне глибоко, Ніхто не вийме і не вилущить. Усе, що ти мені дала, Твоє навіки в світі яснім. Моє й твоє — як два крила, Що неподільністю прекрасні. Моє й твоє — я ним живу, Воно й по смерті буде нашим. Мене, як землю, як траву, Ніхто не може перейнакшить. Моя любове, ніби древо На всі часи вічнозелене. Діткнешся вуст — і слово древнє На серці молодіє в мене. У тому слові, як в росі, Високе небо й синє море, Народи всі й краї усі
Фото О. Литвиненка
Вбирає слово те прозоре. Моя любове споконвічна, Мою виповнюй тимчасовість, Щодня дивись мені у вічі, Аби і в сні не спала совість.
* * * Коли я видихнув перше слово, Тим словом було: мама. Коли я видихну останнє слово, Тим словом буде: Україна. Рідна земле, засіяна стрілами І свинцем бусурманів. Рідна земле, переорана танками І закута в бетон і граніт, Ти, немов корабель, Летиш до сонця — До всесвітнього свята Вільних народів. Але мені не бракує ніжності Говорити з тобою Лагідною мовою моєї матері, — Коли я видихнув перше слово, Тим словом було: мама. Коли я видихну останнє слово, Тим словом буде: Україна.
* * * Сійся-родися! В космічні безодні Падай зорею, вертайся зерном. Сійся-родися! В комори народні Вливайся Дунаєм, вливайся Дніпром.
Сійся-родися на суходолі, Падай на камінь, щоб камінь воскрес, Сійся-родися! В батьківському полі Колосом стань до високих небес.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
