Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “В поборюваннях цивілізацією культури — трагедія і культури, і цивілізації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

КАМО ГРЯДЕШИ, УКРАЇНО?

Слово Просвіти, №49 за 2009 рік

Продовження. Поч. на стор.1 ків парламентських слухань: хіба лише на українському книжковому ринку домінує не українське рідне слово, яке є найважливішим чинником самоідентифікації? А інформаційний простір, а кіноринок, а ринок телепродукту, а шоу-бізнес! Не робитиму повного переліку тих національних питомо українських сфер, звідки за останнє десятиріччя інтенсивно витіснялось українське слово. Ви їх добре знаєте. Мене просто вражає ця роздвоєність мислення російського ліберала, який закликає в Росії захищати свою мову, культуру, історію, а щодо нас, українців, пропонуються інші підходи: “Зачем украинцам, отказываясь от русского языка, обеднять себя”. І дає нам пораду: будьте прагматиками — бережіть російську мову, яку нам нав’язували, витісняючи свою рідну, починаючи від часів Мазепинської поразки і до поразки УНР, забороняючи все українське сотнями указів та циркулярів. Виникає цілком логічне запитання до адептів подібної концепції не стільки до тих, хто за межами України, а хто серед нас: чому ви, прагматики, не вивчаєте української мови в Україні, а воюєте за свої колонізаційні принципи, поширюючи тезу, що Україна — це тимчасове явище, що ми втратимо державу (теза постхолуйського періоду тих колишніх комсомольських діячів, які позиціонують себе як вороги нашої держави, як меншовартісні “малороси”, які їдуть до Дніпропетровська чи Запоріжжя (географічного осереддя України) і переходять на чужу мову, запобігаючи ласки перед колонізаторами нашого краю, які добре усвідомлюють, що російська мова є в Україні нині не лише засобом зросійщення, а й глобалізаційного знеосіблення). Слухаючи мову багатьох депутатів, особливо з ПР, я зауважую, що вони — більшість з них! — володіючи українською мовою, принципово артикульовано вдаються до російської мови, нав’язуючи багатомільйонній українській нації не лише чужу мову, чужу історію, чужу культуру, прагнучи розчленувань, розділень, знеосіблень, денаціоналізації українського масиву, який зберіг себе всупереч репресіям, голодоморам і лінгвоцидам. І зрозуміло, чому ліберал М. Швидкой нам по-приятельськи нашіптує на вушко: “недопустима своего рода украинизация” історії, “пересмотр очевидного” (це для нього очевидного з часів перемоги більшовиків) “уравнивания, к примеру, Героев Советской армии и националистов”. У Росії не бачать того вже очевидного факту, як червоноармійці урівняні з денікінцями, колчаковцями, з власовцями. Не бачать, як російська Церква канонізує самодержців і керівників білого руху… Ось така вона, логіка лібералів: націоналізм — це погано, а шовінізм — це добре… І те, що очолювана депутатом Держдуми Росії Н. Нарожницькою комісія з питань “правильної російської історії” при Президентові Дм. Медведєву почала видавати серію історичних праць із фальсифікації історії за аналогом комісії часів Катерини II та совдепії, не засуджується російськими ліберал-демократами… Ось кілька витягів з наукових праць членів цієї комісії С. Баранова та Д. Конова “Русская нация” (Современный портрет. — М., 2009 р.): “Нельзя согласиться с мнением, что на Украине нет своей культуры, но вся она российского происхождения. Однако культура Украины несколько отдельна от общерусской — это культура народности в процессе становления, но отнюдь не нации” (стор. 112). Правда, “глибока наукова думка” доби Дм. Медведєва?! Не менш “глибокими” постулюваннями є наступне: “Українці не асимілюють в масовому порядку представників інших етносів, хоча поокремішні випадки асиміляції, без сумніву, є. Це свідчить про те (вслухайтесь!), що український етногенез не є домінантним вектором етногенезу на Україні, а українська держава (ці слова я переадресовую окремо до В. Литвина) фактично не є національною державою, так само як і український етнос не є самодостатньою нацією, до якої можна було б приєднатися” (стор. 113). Після такого “глибокого і модерного” аналізу не менш “модерна” прагматична рекомендація керівництву Росії (цитую з оригіналу): “Необходимо объединение основных территорий русского этноса в единое на начальном этапе конфедеративное пространство в составе России, Белоруссии и Украины. Уже до юридического закрепления такой конфедерации сама работа по созданию такого геополитического пространства значительно укрепит и оформит русский этнос”. Я не можу не звернути увагу всього свідомого українства на ті загрози, які йдуть для нас із Півночі у зв’язку з тим, що наступного року ми будемо робити вибір, підтримуючи тих, хто хоче офіційно впровадити в Україні другу державну мову, посівши президентське крісло. Ці “глобалізаційні технології” помосковському продукують щоденно в Росії кілька наукових центрів, які безперешкодно розповсюджуються, тиражуються в Україні… Чому я звертаю на ці явища вашу увагу, шановні учасники парламентських слухань? А тому, що свого часу українські політеліти дослухались до подібних рекомендацій, які мали місце майже сто років тому. Саме тому я змушений вдаватися до цитат “великих прагматиків” початку ХХ сторіччя з Росії. Ось, наприклад, візьмемо професора О. Будиловича, який у своєму слові на урочистостях у Санкт-Петербурзькому Слов’янському благодійному товаристві виголосив наступне: “Русское племя уже издревле раскололось по типу, быту и культуре на два самостоятельных народа: северорусский и южнорусский, или как теперь чаще выражаются, великорусский и украинский”. Це — констатуюча частина тодішніх інтеграторів. Головний висновок: “Мы должны дать дружный отпор тем “украинцам”, которые — по святой ли простоте или по интригам врагов, или, наконец, по корыстному желанию стать из вторых в городе первыми в деревне — упражняются теперь в раскалывании-то “немецким топором”, то “польскою пилою” самого ядра нашей земли ” (стр. 37. “Украинская болезнь русской науки” М., 2004. Изд-во “Имперская традиция”). Цю цитату взято мною в одній із багатьох праць, присвячених “украинской болезни русской нации”, в передмові до якої упорядник перевершує відвертістю і самого Геббельса: “По своей сути “украинство” является серьезнейшей болезнью Православной цивилизации в целом. Именно эта болезнь явила миру и хорватов, и косоваров — сербов, предавших Православие. Наши южнорусские сепаратисты — “украинцы” (цей бере в лапки нашу самоназву) — такие же предатели Православной цивилизации, как и русского единства”. Порятунок один — розчиняйтесь, братове, і якомога скоріше в глобалізаційному світі по-московському. Потрібно нагадувати історикові Литвину В. М., чим закінчилися в 20-х роках ХХ сторіччя заг- Фото Ксенії Гладишевої равання з подібними теоретиками, як теперішні М. Смолін, та К. Затулін, які складають реальні рекомендації для Путіна. Маю на увазі і Скрипника, і Коцюбинського, і Шумського, й усі мільйони українців, замордованих згодом Голодомором. Чи нас нічого не вчить історія? Адже глобалізаційні процеси почалися саме на початку ХХ сторіччя. Згадаю принагідно і висловлювання відомого дисидента Олександра Зінов’єва, який у праці “Глобальный человейник”, написаній у Мюнхені 1996 року, зазначав, що наш ХХ вік був, можливо, найдраматичнішим в історії людства з точки зору людських доль, ідей, соціальних систем і цивілізацій. “Але попри все це, він був віком людських пристрастей і почувань, — віком надій і відчаю, ілюзій та прозрінь, спокус і розчарувань, радощів і горя, любові та зненависті. Це був, можливо, останній людський вік. На зміну йому насувається лава віків нелюдської або постлюдської історії, історії без надій і без відчаю, без ілюзій і без прозрінь, без спокус і без розчарувань, без радощів і без горя, без любові і без зненависті”. Проте задовго до О. Зінов’єва великий наш земляк Микола Бердяєв (1922 р.(!)) у своїй розвідці “Воля до життя і воля до культури” застерігав європейців від того, що їх очікує, наголошуючи, що між культурою і цивілізацією — велика прірва. Цивілізація намагається здійснити “життя”. Цивілізація створює могутні держави, такі як США, могутній капіталізм і пов’язаний з ним соціалізм, вона здійснює волю до світової могутності та організації. “Але в могутній Німеччині, — писав він, — ніколи не буде вже Ґете, не буде німецьких ідеалістів, не буде великих романтиків, не буде великої філософії і великого мистецтва, — “все стане в ній технічним, технічною буде і філософська думка…”, “метод завоювання візьме гору над інтуїтивно-цілісним проникненням в буття. Неможливий уже Шекспір і Байрон в могутній цивілізації Британської імперії. Це ж стосується й Італії”. Висновок М. Бердяєва простий: в цих поборюваннях цивілізацією культури — трагедія і культури, і цивілізації, і трагедія європейців. На початку ХХ сторіччя ще не існувало термінів “глобалізація” та “самоідентифікація”, тому філософ вживає поширені у філософії терміни “культура” і “цивілізація”. Отже, ця опозиційна пара існує спередвіків, але такого фатального виміру вона набула лише в ХХ сторіччі, сторіччі прискореної технізації, індустріалізації, а тепер уже й інформатизації… Не треба викреслювати з цього ряду і процесу колективізації, що супроводжувався нечуваною деформацією особистості та суспільства в цілому, яке відривалось від морально-духовних джерел, деформацією, пов’язаною з насильницьким обезбожнюванням, дехристиянізацією та атеїзмом. Отже, глобалізація — це відповідні й революційні злами, демографічна алхімія, завданням якої було витворення нової спільноти — радянської. І все це освячувалося новою релігією, релігією прогресу, батьком якої, як ми знаємо, був філософ Коген… Культура тому і винищувалась, винародовлювались її носії на всьому просторі нової імперії — СРСР. А культура, як відомо, пов’язана з культом пращурів, з традиціями і переказами, вона виповнена священною символікою, яку необхідно десакралізувати, — в ній, культурі, нам дані “знаки і натяки на іншу духовну реальність” (М. Бердяєв). Тому кожна культура є культурою духу, в підґрунті якої — творча робота, в ній присутня жива доля нації, її історія, тому вона безкорислива і безцінна в найвищих її виявах. А цивілізація — завжди “зацікавлена”, бо покликана задовольняти життєві потреби, потурати насолодам, задоволенням. Тому цивілізація прагне до могутності, до субординації, до організації самого життя, самої культури, культури на замовлення, культури, в якій дедалі помітнішою стає цивілізаторська складова. В культурі — сучасній — великі релігійні символи десакралізуються. З поразкою високої культури стає підноситися фактор “економізму”, тобто комерціоналізації культури, що породжує всеохопний маскульт, покликаний знеособити кожну етнічну одиницю, розмити етноси, які були стійкими завдяки кристалізації високих духовних змістів кожної національної культури. На зламі ХХ і ХХI сторіч всі футурологічні суперечки точилися навколо двох прогнозів: Фукуями та Семюеля Хантінгтона. Перший у відомій праці “Кінець історії” 1989 року стверджував, що із завершенням глобального конфлікту двох систем і зникненням комунізму весь світ стане світом демократії, лібералізму та вільного ринку, і цивілізація всього світу уподібниться до американської. Цей своєрідний науковий міф з перебігом часу був спростований Хантінгтоном, який сповіщав, що замість міждержавних воєн нас очікують великі міжцивілізаційні конфлікти, вкладаючи в поняття цивілізація ще й культурно-релігійний зміст. Через 20 років за цими прогнозами ми можемо впевнено стверджувати, що світ ніколи не стане американським, оскільки він, на відміну від “коктейлю США”, сполучений зі своїми давніми культурами, мовами та власною історією, отже, з належним рівнем само-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин