Доля на тлі історії · “Вболіває за долю України, нашу мову і культуру”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ПАВЛО ЮРАЧКІВСЬКИЙ І ЗЕНОВІЯ ФРАНКО
Слово Просвіти, №49 за 2009 рік
Леся СЕЛЕЦЬКА На долю цього чоловіка випало чимало випробувань, але він попри усі труднощі, ніби виконуючи головну життєву місію, завжди оберігав, як коштовну перлину, свою дружину. Можливо, то була не просто турбота, а щось значно більше. Адже дружиною була непересічна особистість, талановитий науковець та громадська діячка, онука Каменяра Зеновія Франко. Надзвичайна скромність та інтелігентність Павла Панасовича Юрачківського відразу “вписують” співрозмовника до його симпатиків. Хоч на розмову про сім’ю, дружину й особливо про себе він не погоджувався дуже довго. Навіть у книжці спогадів про Зеновію Тарасівну його розповідь виокремлюється лаконічністю. Родина, в якій виріс Павло Юрачківський, заслуговує на окрему розповідь, адже його батько, потомствений священик, випускник Київського комерційного інституту, працював секретарем Івана Огієнка. Правда, дізнався про це Павло лише п’ятдесятирічним — навчений бідою, батько остерігався, що син може обмовитися про це і накликати на сім’ю нові нещастя. Такого тоді не пробачали. Батько 1918 року залишив Київ разом з Огієнком і переїхав до Кам’янця-Подільського, хоч далі на Захід супроводжувати міністра уряду УНР не наважився. Після того, як більшовики захопили Кам’янець-Подільський, Панасові Юрачківському вдалося знайти місце священика в селі Вербівці (зараз Вінниччина). Коли ж совєти взялися нещадно викорінювати “опіум для народу”, батько, щоб урятувати сім’ю, пішов працювати вчителем у Клембівку. Він добре пам’ятав, як більшовицькі молодики на київському вокзалі кинули під потяг його батька лише тому, що літній уже чоловік був у рясі. Проте й у Клембівці родина не затрималась надовго. Розповідь учням про видатного громадського і державного діяча, вченого-літературознавця Сергія Єфремова стала для вчителя фатальною. Разом з ним заарештували також двох найздібніших старшокласників. Кілька років на Біломорканалі мало не стали для ще молодого чоловіка останніми. Він там дуже хворів, і коли закінчилося будівництво, Юрачківського відпустили як такого, що “довго не протягне”. Доки чоловік поневірявся на засланні, дружина переїхала до Києва і влаштувалася чорноробом на завод імені Артема. Жила з дітьми на Лук’янівці в напівпідвальному приміщенні, родина дуже бідувала. 1933-го, щоб урятувати дітей від голодної смерті, змушена була віддати двох молодших до дитбудинку. Їх відвезли в різні місця, донька Леся вижила дивом — із трьох сотень дітей з притулку врятувалося тільки троє. Як помер найменший, достеменно не відомо й досі. Батько, повернувшись із заслання на початку 1934 року, вирішив перебратися на Донбас, де можна було загубитися серед робочого люду. Оселилися в Красному Лучі, там Павло закінчив школу із “золотим” атестатом і вступив на фізичний факультет Дніпропетровського університету. Там його й застав 1941-й. Разом з усіма Павла відрядили на будівництво протитанкових окопів, а потім на навчання до танкового училища в П’ятигорську. Коли німці підійшли до Кавказу, з курсантів училища було сформовано й кинуто на фронт ударні батальйони.
Павло Панасович згадує випадок під час бойових дій на Кавказі. Його однополчанин повинен був передати пакет, а оскільки позиції обстрілювали, завдання було дуже небезпечним. Із благальним виразом обличчя він підійшов до Павла: “У мене сім’я, діти…” Той мовчки взяв пакунок. Тоді й знайшла його ворожа куля: вибивши зуби, вийшла під нижньою щелепою. Хлопця врятував колишній однокурсник — доправив до найближчого села. Через тяжке поранення, що спровокувало остеомієліт, кілька місяців довелося провести у шпиталі. По війні Павло вирішив завершувати університетську освіту у Львові, де жили сестри його матері. Із Зенею (так ласкаво називає Павло Панасович дружину) познайомився не зовсім випадково. Майже всі Франки великого значення надавали фізичній культурі. Батько Зеновії Тарас Іванович,
викладач латини та грецької, навіть видав кілька книжок про “руханку”. У Львові ж, у дворі власного будинку й водночас музею Івана Франка, обладнали спортивний майданчик, де всі охочі грали у відбиванку (волейбол). Павло Юрачківський теж ходив туди з друзями. “Та й доходився”, — жартує, хоч про подробиці знайомства говорити відмовляється.
Павло Юрачківський і Зеновія Франко
Зеновія Франко в робочому кабінеті
Як потім розповідала дружина, вони сміялися з “паталахів” (тих, хто грав погано), а Павло грав добре, бо ще до війни займався легкою атлетикою. “Вона була — щирою, довірливою, прямолінійною. Такою й залишилася”, — додає трохи сумно, але з неймовірною теплотою в голосі.
Ці риси успадкувала, напевне, від бабусі Ольги Хоружинської, яка виховувала онуків, і 1939 року не побоялася сказати одному з ідеологів боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” Мануїльському під час відвідання ним музею І. Франка: “У вашого Сталіна лоб завширшки два пальці, а ви всі з ним так носитеся…” А ось високе Франкове чоло, надзвичайну пам’ять, кипучу енергію й фантастичну працездатність Зеновія Тарасівна успадкувала від великого діда. Можливо, тому система хотіла саме її змусити обслуговувати свою ідеологію. Павло Панасович розповідає, що сім’я Тараса Івановича дуже не хотіла переїздити зі Львова. Проте часи були такі, що непокірні або зникали, як Петро Франко, або їх заарештовували. Одного разу до Франків постукав незнайомий чоловік — проходячи повз катівні НКВС (було це в післявоєнні часи), він помітив на тротуарі хлібну кульку, розламавши яку, знайшов записку. Того, хто знайде послання, просили повідомити родину Франків, що в цих стінах катують їхнього родича — чоловіка єдиної доньки Івана Франка Анни лікаря Ключка. На клопотання Франків його таки відпустили з конвоїром відвідати родичів. Правда, супровід не відходив від нього ні на крок, а сам лікар ледве пересувався і мав страхітливий вигляд. Лише пізно вночі, коли заснув конвоїр, він пошепки розповів, що його заарештували в Австрії, а дізнавшись, хто він, почали повільно вбивати. Катували так, аби не лишати слідів, — били мокрим валянком. На той час уже,
Павло і Зеновія із синами вочевидь, йому повідбивали внутрішні органи. Після тих відвідин про Ключка більше ніколи не чули, хоч уже тоді всі розуміли, що бачать його востаннє. Витримати тиск, якому піддавали родину, особливо молоду й перспективну Зеновію, було під силу далеко не кожному. Застосовували й “батіг”, і “пряник”. Спочатку сім’ї Тараса Івановича виділили велику шестикімнатну квартиру біля Оперного театру. Але постійна “обробка” не припинялася ні на мить. Стеження часто навіть не приховували — відверто давали зрозуміти, що “органам” відомо про кожен крок Зеновії Тарасівни. Не приховували невдоволення й “неправильним” чоловіком пані Зеновії — “і гдє Ви только взялі етого Павла Панасовіча?” Його навіть не намагалися завербувати. Хоча часто приходили додому — “поспілкуватися”. Та він завжди залишався для неї опорою, намагався застерегти й уберегти. Ні він, ні вона ніколи не мали одне від одного секретів. А зважаючи на величезну зайнятість дружини, Павло
Панасович узяв на себе левову частку домашніх клопотів. Коли почали переслідувати свідомих українців, Зеновію Тарасівну виключили з партії, звільнили з роботи, не дали захистити докторську дисертацію, хоч вона, талановитий філолог, знала кілька мов, мала низку ґрунтовних праць. Павло Панасович особливо не любить згадувати про арешт дружини, про це йому тяжко говорити й тепер. А було так: одного вечора Зеновія Тарасівна не повернулася додому. Павло Панасович уже не знав, що й думати. Пізно ввечері пролунав телефонний дзвінок, дружина коротко сказала: хвилюватися за неї не слід, вона переночує в знайомої. Це ще більше посилило хвилювання. Павло Панасович дізнався про справжню причину відсутності дружини лише наступного дня — із Західної Німеччини зателефонувала Люба Горбач, і запитавши спочатку, що із Зенею, сама повідомила, що ту тримають у КДБ. Зеновія Тарасівна розповідала потім чоловікові про безліч допитів, “очних ставок”. Особливо деморалізували жінку “витончені” моральні тортури: її возили на “процеси” над знайомими шістдесятниками й саджали у залі перед обвинуваченими. Звідти вона не могла ні піти, ні допомогти. Одне було зрозуміло: “органи” створювали враження, ніби Зеновія Франко разом із тими, хто “засуджує”. Але вона категорично відмовилася підписувати текст покаянного листа, доки звідти вилучили всі прізвища. Це були справді тяжкі випробування, до яких додалися вимушене тривале безробіття, заборона друкувати наукові праці, постійне намагання скомпрометувати її серед свідомого українства. Усе це не минуло безслідно для здоров’я Зеновії Тарасівни. Тяжка хвороба підкосила її в розквіті творчих сил. Уже невиліковно хворою вона брала участь у мітингах і демонстраціях кінця 80—початку 90-х, носила теплий одяг студентам, які голодували на Майдані. А до грудня 1991-го не дожила — у листопаді її не стало… Непростим було життя цієї незвичайної жінки, нелегкою була й смерть. Не заслужила вона в системи тотального дефіциту і блату навіть знеболювального, без якого життя онкохворих перетворюється на пекло. Павло Панасович із вдячністю згадує, що трохи морфію знайшов тоді для них академік Любомир Пиріг. Хоч сама Зеновія Тарасівна не раз виручала знайомих, а то й незнайомих людей: ризикуючи репутацією, витрачаючи дорогоцінний час, відшукувала дефіцитні ліки і в Україні, й за кордоном. Навіть не маючи сил піднятися з ліжка, потерпаючи від страшного болю, вона не відмовилася зустрітися із представниками хору “Гомін”, аби підписати лист до закордонних організацій із проханням про ліки для людини, яка втрачала зір. …Нині Павло Панасович живе разом із сестрою Лесею в невеликому затишному приватному будиночку на околиці Києва. Діти й онуки розлетілися, у кожного власне життя. Старший син Юрко працює в Америці, молодший Андрій — в Україні. Обидва математики, випускники Київського університету ім. Т. Шевченка. Сам Павло Панасович продовжує викладати в Політехнічному, цікавиться політикою, слідкує за подіями, багато читає, вболіває за те, за що й усе життя, — долю України, нашу мову, культуру. Вірить: пережите не було даремним.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
