Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Конкурс імені Петра Яцика став по-справжньому національним заходом, що надихає й об’єднує”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ДЕСЯТЬ КРОКІВ НАЗУСТРІЧ ЛЮДЯМ, або ЯКБИ ПРЕМ’ЄРИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА…

Слово Просвіти, №49 за 2009 рік

етичними словами Франка “мільйони чекають щасливої зміни”, лише громом без життєдайного дощу й закінчилися? На тлі нинішнього передвиборного ярмарку суєти запраглося згадати про реальні кроки назустріч людям — про десять конкурсів з української мови. Завдяки конкретним діям патріотів потяг історії вдалося зупинити й спрямувати в інший бік. Перший Міжнародний конкурс знавців української мови (тоді він так називався) провели в 2000— 2001 роках. Ось як про ті часи писала Людмила Микитюк: “Петро Яцик достатньо раціонально заявив, що спроби українізувати старих, зашкарублих людей радянської ментальності можуть виявитися втратою часу, енергії і грошей, бо більшості з них ми ніколи не змінимо. Краще дати мову України її дітям. Нині відомий меценат матеріалізував ту ідею у Міжнародному дитячому конкурсі знавців української мови…. Родзинка конкурсу полягає втому, що на маленьких переможців очікує неймовірно солідна (як для наших реалій) грошова винагорода. Остаточних цифр не називають. Кажуть, що проти них виступило Міносвіти, вочевидь, вбачаючи аморальність у тому, що якесь здібне дитя, добре написавши диктант, принесе додому батьківську зарплату за чотири роки”. І ось на цьому тлі Ліга українських меценатів виступила з гаслом “Економіка починається з патріотизму, який неможливий без знання рідної мови”. І розпочалася виснажлива боротьба з “моральними бюрократами”, які виступали проти такого природного (аморального — вважали!) бажання бізнесменів-патріотів, інтелігенції зробити нашу державу процвітаючою. Перший конкурс Міністерство освіти, формально погодившись на співпрацю, фактично проігнорувало — принаймні, чимало школярів у реґіонах так і не дізналися про можливість перевірити свої знання з української мови, а водночас і заробити гроші на подальше навчання. Ось лише деякі з назв публікацій тих часів: “Хто і навіщо замовчує важливу національну акцію?”, “Не даймо провалити важливу справу!”, “У столиці не чули нічого”, “Якщо саботується наказ міністра…” А далі була виснажлива боротьба проти оподаткування дитячих премій і листи, які писала інтелігенція на ім’я тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Писали, бо до кого ще мали звертатися, як не до очільника держави? За рік кількість учасників конкурсу збільшилася вп’ятеро й досягла мільйона. Однак саме напередодні підсумкового етапу Другого конкурсу помер натхненник його Петро Яцик, а родичі мецената заявили, що не перебиратимуть на себе те, чим має займатися Українська держава… Тільки де ж вона, держава? Ось як писав журналіст “Високого замку” Петро Козловський: “У Львові відбулося нагородження переможців обласного етапу Другого міжнародного дитячого конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Прискіпливий читач одразу ж може запитати: “А до чого ж тут згадка про прем’єр-міністрів, якщо конкурс був дитячим?” Паралель між учнями шкіл і високими чинами провів у своєму виступі на урочистості письменник Роман Лубківський. Він нагадав про прикрий глум над українською мовою, який вчинив днями перший віце-прем’єр Олег Дубина. Цей чинуша вигнав із наради свого підлеглого Миколу Поровського лише за те, що той попросив вести нараду українською мовою… За припущенням Романа Мар’яновича, багато хто з наших міністрів, урядовців конкурс чи іспит з української мови склав би на “двійку” за старою шкалою…” Сім років минуло від часу написання цього матеріалу. Дещо змінилося… Зокрема, в конкурсі знавців української мови торік брало участь понад п’ять мільйонів дітей. У рамках цієї акції, за ініціативою Українського радіо, проводили й диктант для дорослих, він теж мав чималий успіх серед українців. А якби диктант на знання державної мови провести серед наших високопосадовців різних рангів, чи не стало б нам усім соромно за те, що стільки років поспіль на одні й ті самі граблі наступаємо? Зрозуміло, й серед наших очільників є більш і менш здібні. 1997 року, перемігши на додаткових парламентських виборах, уперше з’явилася в Києві Юлія Тимошенко. Подейкують, що заради перемоги в мажоритарному окрузі на Кіровоградщині вона виплатила пенсіонерам усе, що їм заборгувала держава. Розмовляла тоді на першій столичній прес-конференції Юлія Володимирівна “язиком мєждунаціонального общєнія”, проте швидко опанувала українську мову. Я тоді здивувалася, як і пізніше, коли на одній із нарад щодо буряківництва чудувалася, наскільки поінформовано міська, далека від сільського господарства жінка відбивала спроби аграрного лобі ввести її в оману. Що не кажіть, а нинішньому нашому Прем’єрові в розумі й здібностях не відмовиш. Отож дивилась я, як Юлію Володимирівну на столичному Майдані в Президенти висували, милувалася її модним кожушком “а-ля україночка” і мріяла про те, щоб форма нарешті збіглася зі змістом, і ота, вигадана політтехнологами асоціативна багатоходівка, де “вона — це Україна”, не залишилася піаром. Бо народові не передвиборні пісні й танці, хай і “з Україною в серці” потрібні. Для нього насамперед треба регулярно проводити (і щоб держава осторонь не стояла!) такі заходи, як Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин