Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Вітражна читальня · “Нав’язливі бар’єри поміж культурами є призвідниками внутрішніх драм”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЗАКЛАДИНКА, ПРОПАХЛА ЧЕРВНЕМ

Слово Просвіти, №49 за 2009 рік

Ітиметься справді не про “бруки і стерні”, хоч у новій книжці Павла Вольвача “Триб”, що вийшла друком у видавництві “Факт”, пейзажна перспектива пов’язана зі знайомими екстремами. Вона досі по-фламандському розмашиста, насичена відтінками і внутрішньою динамікою, тут не бракує вузлуватого рельєфу, правда, зануреність автора в сумлінні пленери ще відвертіше аполлоністська. Найпривільніший обшир для поетових спостережень, одначе, вже не лише безкінечна степова горизонталь, а й висота. Весь новий томик, здається, всуціль пройнятий відчуттями підйому і тонкого розриву площин. Тільки вони здатні невідпорно під’юджувати ліричного суб’єкта: “…А ти слідкуй — // Нині в небі все переплетено: // Невагомість чиясь фіолетова, // Пальці долі, смуги від куль…” (“Мегаполіс у дніпрах з летами…”). Розділи “Тривання подорожі” та “Оба береги”, на які поділяється книжка, значною мірою показові через навернутість письменника до київських краєвидів. Пошуку нової символічної мови, зрештою, не приховував і сам лірик. В одному з інтерв’ю він зізнався, що прагне не обмежуватися столичними реаліями, а поступово вибудовувати загальніший містичний простір. Успішним наслідком такої “примарної картографії” став “Триб”. Із першою частиною збірки читачі вже мали змогу ознайомитися в окремому виданні 2007 р. Здається, цим доведено, що триб ніде не засвідчується вичерпніше, ніж у руслі легкої trip. Хай оповідач у поезіях загалом чимало “мандрований”, “…Подорож” уособлює обережно-ощадливе знайомство з новим устроєм. Тим, де “потихеньку для поета // Затісним стає поет” (“Сірий дальній погляд батьків…”), а отже, маски “марґінесу” бувають менш розрізненими та більш фа- Сучасний європейський класик на початку відомого роману про “нестерпну легкість” обмовляється: слід пильно розрізняти співчуття і жаль. У багатьох мовах означники духовної наснаги слушно відмежовуються від етикетних висловів про підтримку. Загалом роздуму кілька абзаців підкреслює основну перипетію твору, а водночас — по-постмодерному холодно висуває дражливу письменницьку шараду. Так, адже саме котресь із двох недріб’язкових понять вирішальне у способі призвичаєння читача до книжки. Глянцевий полиск на обкладинці нового роману Тетяни Пишнюк, помітної поетеси й авторки кількох томиків прози, здається, мусив би злегка розбавити схожі підтексти. Утім, підозри про масовість, як і очікувані асоціації з нашумілою “Москалицею”, розвіються вже після перших розділів. Фабула про Надійку — уродженку Кубані, яка переїздить до чоловікової рідні в Україну, має чимале історичне підґрунтя. А, зрештою, і послідовну художню традицію, оскільки масштабне залучення стороннього погляду або постійна зосередженість на ще не знайомому побуті походять із романтизму. Те, що нав’язливі бар’єри поміж культурами є призвідниками внутрішніх драм, класично підтверджують, зокрема “Чернігівка” Миколи Костомарова та “Бояриня” Лесі Українки. На додачу, теперішня українська література до такого русла проблем залучає чимало перекладних творів. За доказ може правити відносно недавнє київське видання роману Ліляни Хаб’янович- Джурович “Анна-Марія мене не любила”, де стрімко чергується сербськой хорватськомовний виклад. Автор же “Кацапочки” навдивовижу вдало дослухається до усталених образних ходів, хоч не менш успішно розпросторює їх. Це помітно вже бодай у вжитку слова, винесетальними. Стислі вірші тут деколи нагадують низку епіграм у первісному, враженнєвому й нотатковому, сенсі. Суміщаючись, вони утворюють доладну “легенду до мапи”. Ліричному “я” П. Вольвача однаково близько попрощатися зі жмеринською дівчинкою, ніби із мрією про Америку (“Ну і що, що десь там є Америка…”) і зненацька замислитись: “А цікаво: в Цареграді // Видно Київ ізрання?..” (“В листопадовім окладі…”). Розчулений, але незмінно строгий виклад доречно підкреслює класичне підґрунтя “подорожніх” замальовок. Саме в коротшому зачиновому розділі виникає й образ, із яким суголоситиме ліричний суб’єкт усієї книжки. Це незримий лицар, який дбає про вбереженість мінливих міських вимірів. До речі, він вельми симптоматичний: згадаймо недавні “Армію світла” К. Москальця чи “Територію братства” молодшого П. Щириці. Щоправда, в поета із “Зони Овідія” присутність архангела ґрунтовніше виписана. З урахуванням символістських ного в назву видання. Воно не кидається всмак на видовищну поталу персонажам. Навпаки, від початку безобтяжливо “привласнюється” самим оповідачем і поволі просякає несподівано чесною сентиментальністю. Виникає думка, ніби наратор, майже як головна героїня, обертає іронічне наймення на податливу фігурку. Щоб у ній читацька громада “вловлювала маленькі детальки і як із пластиліну, виліплювала характери, додаючи новий штришок”. Безперечно, у книжці трапляється кілька легко змальованих понятійних збоїв, через які занепокоєна невістка розшукує на городі грядки з загадковою гичкою і мило вітається: “Доброє ранок!..” Додано й відповідальне словесне випробування, тривалий час нездійсненне для прийшлої, — повторити: “Телятко рябеньке, картопля дрібненька”. Виведений навіть насправді запаморочливий застільний диспут, коли вагітна бідолаха непритомніє чи то від забороненої кави, чи то від насмішок із “москалів”. Однак найточніше твір Т. Пишнюк можна було б назвати “романом порозуміння”. Письменниці, всупереч постійним подієвим розломам, важливо насамперед окреслити цілісність “кацапоччиного” світу. Незадовго до народження Надійчиної дитини участь у прикрій авантюрі запроторює майбутнього батька за ґрати… Упродовж розлуки вірність Василеві порушується… Новим обранцем виявляється дівер Микола… І в немовляті, яким усі в родині тішаться, молода мати безпомилково впізнає портрет зі світлини. Той, де зображено чоловікового діда, загиблого разом із “лісовими братами”. Сім’я стає у творі не просто допустимим ракурсом, що вловлює ухилів Вольвача, зокрема у верлібрах, можна з певністю перефразувати В. Соловйова й означити таку ідею як “Вічна Мужність”. Найголовніше — вона послідовно позбавляється впізнаваної конкретики, яку оглядачі так одностайно вбачали у “Південному Сході”. Де-не-де попередній анархічний запал ще, звісно, впізнається: “Пройти // кулемет за плечима // похрустуючи гравієм // перевалити через залізницю… // дорвався… до братів допався // а ви говорили…” (“Пройти…”). Одначе тепер і звідтіля, “де повітря покраяне висками фрез, // Там, де готика труб, де стоїть Дніпрогес”, навіюється здогад: …Тільки пан-Біг, Пам’ятаючи все, пам’ятаючи всіх, Визначає ходу твоїх злодійських ніг… (“Дбав про тебе Господь повітових небес…”) В “Обох берегах” рясні алюзії на Ю. Тютюнника або чоту- “оскарження тліну” перегукуватимуться із планом височіні. Очевидно, назва теж пов’язана з розімкнутим горішнім ракурсом вододілу. Певне відчуття пружності в польоті примножується увагою поета до складних строф. “Зраджуючи” найпоширенішим катренам, автор ніби віднаходить у додаткових п’ятих або восьмих рядках зайву підйомну приступку: Аж до дір, аж до самих зневір, Понад бані туманних конфесій, Крутять круки зимовий узір, Підсолоджує кроки ампір, І похрускують грані сецесій. (“Аж до дір…”). напружені довколишні зміни. Вона здатна вчасно відокремитися від своїх типових яристих Іванців і самодостатньо утримати низку прихованих драм, які чиняться та припасаються у споминах не про людське око. (До речі, не про ласе читацьке око також). Із вірогідної віддалі від заскорузлих колгоспів герої можуть надалі стиха збирати дикорослі квіти, у просвітчастому саду раз по раз подумки повертатися до вчорашніх негараздів сусідки, заломлювати вгадуваний час лише в духовному присуді… Чи закодовувати в достеменній мізансцені: “Кожен… мав за щастя поняньчитися з малим. З ним розмовляли, як з дорослим, кожен розповідав про свої проблеми: дідусь — про бджіл, які цього літа надумалися по черзі роями забиратися на сусідський білий налив; дядько — про маленького біло-рябого бичка, що перестрибує через височеньку загорожу; бабуся — про усілякі гризоти… Він спершу мовчки слухав, а на днях став озиватися своїм “агу”, підтримувати розмову”. Схоже, тільки відходу від подіккенсівськи спраглих прагнень до внутрішньої моці й посильно перекроювати характерологію. З неї, приміром, випадають Василь і Роман, але в ній же через перекази підкреслено затримується низка постатей зі старших поколінь. У прісних класицистичних пейзанів не переростає ніхто. Цьому чимало сприяє природна мова й добірна, напрочуд унаочнена прописаність діалогів. Ця риса робить романний простір відкритим і мінливим. Втручання значущих пауз у вирішальну розмову Надійки із Софією Іванівною про синів, наприклад, вивершується, щойно “двері розчахнулися. Зайшов свекор з Іванком на руках. Вони… сміялися. Мабуть, через попелястого кота, що прошмигнув перед ними в хату. І малий весело вигукував зрозумілі тільки самому слова. Тиша враз розсипалася від їхнього сміху, як порох”. Окрім уміло вибудуваних пуантів, книжка містить і чітку символічну структуру. Цілком романтичну, бо головна героїня знається на тлумаченні снів, ба навіть запам’ятовує їх, а трохи недорозгадано пропонує читачеві. Як-от образи з маревною розмовою до брата чи з боротьбою пташки та віконної заслінки, завдяки чому спрацьовує прийом епічного випередження. Правда, розв’язка чільної колізії стримує стильові вказівники. Якось зненацька для жіночої прози з її частим чепурним поспіхом і альбомністю почуття не виявляється неспростовним. Воно зобов’язує до розпачливого доростання. Усього-на-всього. Без самоцільних крилатих висловів. “Усе має свою ціну, — скупо зронює Микола. — Любов не виняток”. Особливий же лад у подієвій динаміці твору суголосить іще одному, уже натяково згадуваному, символу. Ідеться про зшиток, куди Софія Іванівна, а пізніше її невістка старанно замальовують із коментарями довкружні квіти. Зшиток, а не сплюснутий гербарій, бо “то історія рослин! Тепер не тільки держави, нації і люди мають свою історію, а й рослини!” Надто, що в розмовах зі свекрухою відверто людські сутички можуть розігруватись у природних обширах між загонистими бур’янами чи мовчазними пуп’янками. Останнім у заповітній книжці невипадково виявляється васи-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин