Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Ми часом не бачимо, що щось неймовірно цікаве може бути зовсім поруч”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ІСТОРІЯ ЩАСЛИВОГО БОЖЕВІЛЛЯ — МІЖ КРИКОМ І МОВЧАННЯМ

Слово Просвіти, №49 за 2009 рік

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Києво-Могилянська академія, “Всесвіт” Життя, відтворене на сцені протягом трьох годин, — це світлотінь, воно реальне, предметне, а водночас сягає фольклорного, ірраціонального, трансцендентного первня. Велич постановки в тому, що в пережитому (це навіть не гра, а співжиття) світі є Бог. Попри всі пересуди, страждання, муки, існує надія: Бог бачить, до чого дійшло людство, яке тоне в заздрощах, жорстокості. Правда, існує інша проблема: так, Христос прийняв муки й помер заради порятунку людства. Але звичайна людина не здатна витримати мук, які були під силу Синові Божому. Тому людина і божеволіє, втрачає здатність до мови, до слова, до виявлення себе у світі речей. Натомість не знаємо, який духовний простір людини, що пережила смерть рідних, існувала в системі двовимірного комуністичного лицедійства, де мала ховатися від іншої людини, де влада була оком тотального контролю й машиною смерті. Людина не витримує цієї шаленої напруги жорстокості, й Бог дарує їй божевілля. Як кажуть, такі люди милі Богові. Під час вистави на кону згори звисав малюсінький червоний ліхтарик, маленька червона свічечка-символ: це і є те інше око — Око Боже, яке, попри свою позірну малість, залишається останнім порятунком для людини, яке дарує вічне життя. Якби вогник згас, тоді згасла б і свічка душі. А так вистава “Солодка Даруся” залишила перед нами втрачену надію. Важко сказати, яка основна ідея вистави. Передовсім у сценічному втіленні чітко постало питання самотності. І це той вимір, що наближає світ Буковини тодішньої до сьогодення. Дика, нестерпна, холодна самотність — це те, що спопеляє Дарусю. Вона відчуває за спиною перешіптування сільських жінок, які люблять поплескати язиком; дівчина чужа в соціальному світі, вона не потрібна часом і собі… Й водночас ці язики “гуманні”, вони розуміють Дарусю й насправді не можуть без неї. Що може каліка, яка колись підвередилась розумом? Кому цікава історія одного божевілля? Та саме це ми і переживаємо протягом трьох годин: щастя і біль, кохання, насильство, радість народження, материнство, пересуди й лихе око, патологічна жорстокість і самогубство як неможливість виходу з кола. Але перша дія у виставі ставить ще одне питання: а хто з нас каліка? Хто божевільний? Хто мовчить, бо має витерпіти прокляття? Хто не хоче більше мовити жодного слова в цьому брехливому світі подвійної ідеології: віри в Бога і нищення людського, етичного в людині. “Пєрєдєлка чєловєка” вдалася: нову ідеологію підтримали з азартом психічно неврівноважені молодики, які прагнули в такий спосіб ствердитися. У таких барвах змальовано більшовицьку совіцьку владу. Совєти, які прийшли в українське село, — це червона чума жорстокого блюзнірського лицемірства. У першій частині ця тема з’являється лише наприкінці, ніби прокладаючи стежку в другу історію. Але режисерський хід знайдено блискуче: совєти з’являються у формі сільських дівчат, які напівросійською, напівукраїнською мовою прагнуть вершити (Божий) суд (самосуд від імені верховної совіцької влади) над Іваном Цвичком. Усе це відбувається на тлі грандіозного гімну, що став символом СРСР: “Широка страна моя родная”. Людина, яка хоче бути собою, не прагне йти до колгоспу, щоб стати ґвинтиком, а хоче жити на власному полі й вирощувати хліб для власної родини, стає ворогом системи. Колективізацію в постановці показано як рушійну стихійну силу людського несвідомого, що випускає з людини на поверхню ті низькі, демонічні сутності, які знищують світ, де був Бог. Невже Бог таки помер? Епізод із совєтами в особі молодих жінок, які втратили жіночність, індивідуальність, перетворилися на кіборгів радянської влади, мутантів, готових убивати й нищити задля… А задля чого? Вони діють не в інтересах влади? Вбивство як насолода — ось ідеологія совєтів. І все відбувається в стані карнавального абсурду: рухи персонажів, міміка, музика — все це створює ситуацію жорстокого сюрреального нонсенсу, екзистенційної безвиході. Це абсурд і цинізм історії, коли Бог помер. Принаймні так здається… У другій частині мотивації нових апологетів радянської влади відображено рельєфніше й гостріше: офіцери смерті за допомогою нової сили випустили з себе демонів руйнації. Тепер вони не люди: людське лишилося тільки у формі тіла. Душі цих рабів системи Зла жорстокі й цинічні. Саме образ цього сонцесяйного моторошного Хама і втілюють ті, хто став на бік совєтів. У виставі є натяк, що апологети жорстокості не є породженням власного світу села: центральний орган виконання Зла, умовно назвімо це так, відрядив найгідніших учнів у всі куточки України, щоб ті сповна могли реалізувати приховані потяги й бажання (ці апологети не розмовляють українською, а якщо й розмовляють, то відчутно, що для них мова села — маска, яку цілеспрямовані цинічно-розумні вбивці готові одягти). Але що поробиш, така вже людська природа: вона може стати ґрунтом для нової інфекції. Людина — не янгол і не демон. Вона живе у світі гріха, а водночас це гріховне може мати вияв зовні. Світ села — це світ Божественного й гріховного. Виявом цього є сільські пересуди. Зрештою, часом видається, що цю історію про Дарусю переповідають самі сільські жінки, готові добряче перемити кісточки сусідам (бо ж самі весь час тільки й нишпорять і грішать). Але між жінками (Марія, Варвара), які часом з’являлися на сцені, та Одаркою встановлено невидиму ниточку розуміння: попри часом занадто сильний цинізм, жорстокість у судженнях, гротесковість, блюзнірство, вони все одно розуміють, що Даруся така, якою її створив Бог. І вони приймають її. Так, ця божевільна — ласий шматочок для їхніх пліток, але в такому разі вони часто виказують лише власну ницість і глупоту. Світ “Солодкої Дарусі” — це трагічний світ сильної особистості, але ж це не божественний простір. Солодка — навіть ця назва-додаток містить неоднозначність: любов до солодкого й водночас постійне нагадування про момент гріхопадіння (і смерті). Даруся більш не має чого сказати: її мовчання — це навіть не хвороба, а спосіб існування у світі замкненої особистості, коли етичні закони не працюють. В якийсь момент першої дії Даруся намагається щось сказати, але з неї виходить лише крик, потуги цього крику змінюють стан постійної порожнечі мовчання. Ось у цьому міжсвітті й існує головна героїня. Але вона, мешканка сільського простору, може дозволити собі юродивість, бо село, кепкуючи з такої поведінки, на глибинних рівнях розуміє природу такого стану. Ми часом змушені замикатися в самотності, бо цінність слова девальвована, кожне слово, неправдиве, штучне, немов ерзац, тільки помножує химерні й глевкі сутності. Цю проблему чудово показала Марія Матіос. Проблема долання сільських стереотипів — також одна з тем, які порушує вистава. Світ села архаїчний, але й патріархальний. Неймовірно жорстокий епізод у Як відомо, в театральній грі феномени болю, страждання, яке водночас завершується внутрішньою ейфорією неподіленого щастя, неможливо адекватно передати: потрібна інак/ ша мова — і таку мову знайдено. Це синестезія: поєднання тілесного (мелосу, руху, кольору) з тінню (простором знеособленим, онтологічним, а тому жахливим водночас). Те, що немож/ ливо омовити, перебуває або в площині крику, або мовчання. В Молодому театрі 1—2 грудня саме на цій межі було представлено інсценізацію роману “Солодка Даруся” Марії Матіос у постановці Івано/Франківського академічного обласного українського музично/драматично/ го театру ім. І. Франка (автор інсценізації та режисер — заслужений артист України Рости/ слав Держипільський; пісенна режисура — лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Наталки Половинки). Ця вистава, номінована цього року на здобуття Шевченківської премії, має дві дії й два плани: історія Солодкої Дарусі, божевільної юнки, яка не має дару мовити (простір мовчан/ ня), явити себе людям, та історія батьків Дарини, які мали можливість сповна відчути жах від комунізму на Буковині. Скидається, що навколо цього роду існує якесь прокляття (людська зависть). Можливо, що ця “зависть” — і справді одна з причин апокаліптичної історії про ви/ падіння людини з людського світу. Те, що в прозовому тексті лишається на підтекстових мо/ дуляціях, у виставі знаходить особливу форму доторку до глядацького серця: через синес/ тезію емоцій, інтелектуального психологізму й міфологічного символізму, через поєднання реального плану та плану тіней, що прозирає з/за лаштунків, випромінюючи відлуння люд/ ського болю, страждання та божевілля.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин