Пам’ять · “Старої бандури голос то плач вітру між синіх шабель на які зіперлося моє небо” Валерій Ілля · с. 9сторінка оригіналу ↗
ХХТТОО ДДЖ ЖЕЕРРЕЕЛЛАА ННААППУУВВААЄЄ
Слово Просвіти, №49 за 2011 рік
Співробітники “Музею шістдесятництва” підготували й провели вечір, творчості Валерія Іллі. Цей захід, який відбувся у музеї Михайла Грушевського, не був присвячений круглій даті з дня народження чи смерті, взагалі якійсь даті. Єдиний привід, як на мене, дуже важливий — згадати поета, наблизитись до його розуміння. Поезії Іллі читали актор Кирило Булкін, студенти та випускники ВНЗ Ольга Савинська, Наталя Єсипенко, Марина Сметана та інші його шанувальники. У гармонії з віршами прозвучали пісні у виконанні камерного хору “Преображення” Київського молодіжного православного Братства Бориса і Гліба. Ґрунтовний аналіз творчості Валерія Іллі зробив поет Нью-Йоркської групи, член НСПУ Богдан Бойчук, інші його колеги. Спогадами й роздумами поділилася поетеса, його дружина Валентина Отрощенко.
сати і що достеменний поет творить так, як народ міг би написати. Валерій Ілля в глибинній своїй народності ніколи народу не стилізував, він його продовжував. Тексти поета сучасні, надзвичайно трагедійні”. Олександр Хоменко також зазначає, що Валерій Ілля іде від Ганни Собачко- Шостак, українського народного малярства. Одна з його поезій — на смерть українського настінного живопису, в якій фіксує факт, що хати перестали розмальовувати. Водночас це поет, який опрацював величезний масив світової культури, увібрав у себе такі постаті, як Лорка, Сен-Жон Перс, Рене Шар… Хто читав його статті, той бачив, як багато фактичного і духового матеріалу Ілля пережив, яким потужним інструментарієм треба володіти людині, яка прагне осмислити його творчість. Він мав мрію про високий стиль української літератури, вибудовував такий стиль від Квітки-Основ’яненка, так вподобаної ним Марусі Чурай через Шевченка, Куліша і до сучасних авторів. Вишукував людей, які мали цю традицію продовжувати. Нині нерідко автори піарять себе через різноманітні скандали. Валерій Ілля цим ніколи не ної душі народу, який не має межі між мертвими й живими. Місце її становлення у стосунку до вічності, Бога, останній прихисток її на землі після смерті народної пісні, найвищого прояву поезії в світі. Поет у ритмі й мелодії окремої душі в нерозривній єдності з богорівними ритмами й мелодіями душі цілого народу. Поставити так питання творчості може тільки поет великої сили. Валерій Ілля народжений на Чорнім морі у Балаклаві, у бухті символів, у колишньому Воронцовському палаці, де 1939 року містилася лікарня, дитина молодого грека-рибалки Павла Іллюса Іллі, що ріс потім як трава, за його власними словами, у Трилісах на Київщині в баби й діда, у селах на Вінниччині, в Теремках і Чабанах під Києвом. Він був однак завжди свідомий свого призначення: я знав, що буду письменником. У житті його було багато незвичного. У душі його жили козацька шабля і сирота. Тарас Шевченко прихилив йому в душу велику сльозу. Ця сльоза — Шевченко, як дивовижне добро, якого жоден народ не мав, як космічний дух України, душа історії України. Заглиблення в праісторію, українська народна пісня витворили поета “Сварги”, збірки “Розширеними очима” й автора низки глибоких статей із праісторії питань мистецтва. Валерій Ілля на початку 1960-х років перший звертається до поетики вільного вірша. Ці вірші з дивовижною чистотою тону, прозорі, легкі й лаконічні згодом змінюються на метафоричне й симфоричне письмо такої щільності й густоти, переважно без проміжних неметафоричних структур, що аналогів йому не знайти. Вірш стає часто одним подиву гідним нерозривним реченням з ланцюгом підрядних, що переходять одне в одне і, будучи кожне метафорою, творять метафору загальну. Дуже показовий у цьому плані вірш “Автопортрет”. А тим часом існує заборона на друк, неприйняття такої поезії. Як сказав колись Григір Тютюнник, це справжня вільна поезія. На той час існувало переконання, що треба засвідчити, хто ви, тобто написати “паровози”, прийняти існуючий видавничий стандарт, який згубив не одного поета. Валерій Ілля такі писання розцінював як злочин проти народу, як поблазнення простих читацьких душ. Він, встоявши у правді, не написав жодного неправдивого лукавого рядка, жодного слова. І першу збірку “За туманами ковалі” побачив у 50
років. Це був початок 1990-го року. (До слова, хотів її назвати “Розширеними очима”, з чим не погодилося видавництво). Друга його збірка “Сварга” написана в післячорнобильські три літа над Сулою на Полтавщині, в селі Біловодка між Лохвицею та Ромнами, в білій хаті з червоною призьбою на високому березі, звідки відкривався прекрасний краєвид на плавні й далекий синій берег. Вона стала природним сплавом модерних засобів і глибокої народності. Валерій умів радіти. Він умів дивуватися й захоплюватися. А ще мав дар передбачення. Усі його передбачення, пророкування справдилися. У першій половині 1960-х років він говорив Євгенові Сверстюку: “Євгене, імперія впаде ще за нашого з тобою життя”. Сверстюк тоді йому казав: “Валерію, це неможливо. З такою репресивною машиною цього бути зараз не може”. Так сталося. Так само він передбачив появу різного рівня праць із праісторії: “Мине кілька років, і вони почнуть рости, як гриби після теплого дощику”. Тоді, у 1970-х роках, коли він написав “Скільки тисяч років слову “тато”, він практично нікого не знав із таких людей. Так само він передбачив грядущу пустку в поезії, коли все поглинув так званий “постмодернізм”, який, не маючи стрижня, оточує цю порожнечу завитками. Про подібне явище навіть Блок колись говорив. Він успадкував від батька глибокий розум, загальну стриману шляхетність, шляхетне ставлення до жінок, навіть уміння красиво пити чарку. Як грек, він був відкритий до спілкування. Як поет, він ніби встановлював якусь межу, яку багато хто відчував. Коли його не стало, мені зателефонував один чоловік і сказав: “Він був не такий, як усі”. Це правда. Він був токарем, бетонником, найкращим вожатим в Артеку. Відкривав і закривав у центрі Києва фонтани (була в нього така романтична робота). Був сторожем у садах Вінниччини й Молдавії, вихователем в інтернаті, працівником музею в Пирогові й перевозив першу хату з Волині, сторожував човни на Видубецькому озері… Був грачем (нелегальним таксистом) і його ловили міліціонери тощо. Але він був завжди поетом. Він казав, що прощає всім усі гріхи, прощає все, але не прощає гріха перед Україною. Він був поетом великого почуття й переживання — не думки і не осмислення. У “Щоденнику” Тараса Шевченка знаходимо прекрасну річ, дивовижне відкриття. Він каже, що чоловік має Божественний розум — почуття. Тобто Божественний розум — і є почуття. Його називали геніальним. Серед таких найкращий наш стиліст у прозі Віктор Міняйло, Микола Холодний, який, на жаль, не втримав себе на відповідній висоті, Микола Вінграновський… Але його супроводило все життя і супроводжує після смерті мовчання, замовчування, якась боротьба. З ним боролися за життя, борються й досі. Мав мрію видати двотомник, який сам уклав. Перший том — поезія. Другий — праці з філософії поезії, історії, мистецтвознавства тощо”, — розповіла пані Валентина. До речі, на цьому вечорі вірші звучали як пісня.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
