СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Леонід ЛИМАН (1922—2003) Біля немолодого вогню
Слово Просвіти, №49 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ми горимо немолодим вогнем… Л. Лиман
Загадковий поет. Написав мало. Публікувався рідко. Не
Перед прологом
Не минути кривавого свята: Впав набій у будинок Растреллі І вже бачили в місті солдата У зверх плану пошитій шинелі.
Задимилась дорога на Крути, В Козельці спорожніли квартали. Із Чернігова мають прибути Батальйони, яких не чекали.
Тут колись комнезам із маєтків Розтягав килими й гардероби, Бо рішили сільські осередки Не залежати більш від Европи.
Все за хліб довелося віднести, Провалилося щастя в безодню, І немає ні Бога, ні чести, Щоб утишити волю голодну.
Зустрічайте ж, як ворога, сина, Не жахайтесь, щербаті оселі, Тільки жаль, що як дивна картина Повалився будинок Растреллі. 1946
Біографія демона
Схилявся над сном королів У пітьмі серпневої ночі І жаром отрутливих слів Утрату корони пророчив.
його перші публікації звернули увагу авторитети. Є. Маланюк назвав дебютанта чистокровним поетом, не зіпсованим літературою. В. Державин знаходив у його віршах ознаки геніальності. Для Ю. Лавріненка Лиман “духовий аристократ”. Захоплено відгукувалися й інші, менш знані. За новобранцем закріпилося реноме найвидатнішого лірика свого покоління. Синдром колективного затемнення? Чи були підстави для таких високих характеристик?
Були. Ось тільки поет підтверджував їх мовби з примусу: публікувався вряди-годи, а потім і зовсім замовк. Став жертвою захвалювання? Душевно зламався, внаслідок чого кастальське джерело замулилося й передчасно пересохло? Повірити у це непросто передусім тому, що вірші Лимана видають його як натуру глибоку і самозосереджену, певну своєї сили. Сила ця благородно стримана: за текстами завжди вчувається більше, ніж у них є. Тому
Хвилюйся, серце, і не знай спокою, Дзвеніть, бокали, в голубій тіні.
І на плече лягають тихо руки, І ніжний погляд опадає вниз. Пливтимуть вальсу неповторні звуки, У котрих повно радости і сліз.
Життя іде і розсипає дати, Ми горимо немолодим вогнем І, всіх красот не встигши розпізнати, У день скорботи помремо, помрем… 1944
Мгарський монастир
Здіймається над берегом Сули, Хотять воскреснути іржаві стіни, Та губляться дороги, що лягли Через усі століття України.
І виростає із отих століть І землю четвертує непокора, Жахаючись приречення зотліть Безумним днем Содому і Гоморри.
Гіркий полин далекої весни, І холод б’є у монастирські входи, І ждуть червоно-білої війни Саперами прибиті загороди.
Бо не у стайні, не в ярах степів І в захист візьмуть не зорю червону — Вони за тінню еллінських богів Останню розташують оборону. 1946
xxx
Т. О.
Біля вікна не стійте. Відійдіть І обережно зачиняйте двері, Щоби покритий порохом століть, Не оглядаючись, пройшов “Сальєрі”.
До ваших слів він ревно припаде Всіма кінцівками липкого тіла, І половину слави прогуде Йому услід епоха захиріла.
Він поведе у далечінь алей, Заморить чадом довгої розмови,
до них кортить повертатися — непомильна ознака таланту. Власне, справжній Лиман, якщо судити за київським виданням, це якихось 20—25 віршів. Але всі вони, без натяжок, законна власність української поезії. Лиман, хоч і видається простим, надто тонка субстанція, щоб його розчленовувати у поверхневий спосіб. Це простота шляхетної небалакучості: ні різких жестів, ні зайвих слів. Зрідка хіба що натикаєшся
І у сонети знов замість людей Повернуться собаки і корови. 1946
xxx
Як білі квіти, виростають дні І відпливають, кинуті на воду. Знов пригадати випало мені Твою далеку нелукаву вроду.
Багато ще зустрінеться зневір, І це життя поволі стане мітом. І тільки скрізь, всьому наперекір, Жіночість осени стоїть над світом.
Ти знов живеш у Харкові тепер І мусиш знову гірко полюбити Палац Труда і прапор есесер І мертвого Держпрому сірі плити.
Затихли вже усі материки, А ти готова стрінути негоду. Та подивись: нам суджені вінки Пливуть безладно, кинуті на воду. 1946
Казка
Ми поїдем на острів зелений, Там не чутимем вальсів Шопена, Але щастя нема взагалі На руїнах цієї землі.
Даленітиме фата моргана, І нам стане тоді, як омана, Вітер степу, вінки золоті І усе, що було в цім житті.
І тубільців оберне у жах Шкіра звіра в жіночих руках, Бо коли ти малою була, Біля вовчої хати жила. 1946
xxx
“Колумбія”, і голуби, і хмари. І ти виходиш на шумний перон, Де ждуть свого не шельми, не корсари, А сірі бюргери, утиснені в закон.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
