Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Наше самовиживання потребує єдності й згуртованих зусиль для виходу з кризи”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Театральна картина не однією фарбою

Слово Просвіти, №49 за 2012 рік

— …І не треба. Але почнімо з найголовнішої причини жалюгід& ного стану національної культури, зокрема, як Ви сказали, “драми українського театрального пос& тупу доби Незалежності”… — Не секрет, що вже були майже готові до виконання пропозиції фінансистів про ліквідацію всіх статусів театрів — національних, академічних, муніципальних та інших. Економлячи на культурі, наші владоможці обурювалися, що в театрах високі ставки. При цьому за середню цифру заробітку акторів чомусь бралися показники по національних театрах! Гасло “Треба економити на культурі й освіті, щоб зекономлені гроші кинути на здешевлення ліків в аптеках” засіло тоді в деяких мудрих, але фарисейських головах. Адже відомо, що фармацевтичні фірми мають сьогодні — тільки уявіть — прибуток у 2600 %! Але, слава Богу, об’єднання всіх національних спілок відбило цей наступ. — Які ще “удосконалення” під& готувала для вас влада? — Щодо фестивального руху. Якщо за ностальгійної для когось радянської влади ми проводили 6—10 фестивалів на рік, то сьогодні Національна спілка театральних діячів щороку проводить понад 80 фестивалів, оглядів, конкурсів, близько 100 круглих столів і дискусій. Сьогодні мало не кожен театр чи місто мають фестивалі, якими можуть похвалитися перед сусідами. У нашому активі “Київська пектораль”, “Булгаківський фестиваль”, “Різдвяний вертеп” у Луцьку (Данило Поштарук), “Січеславна” у Дніпропетровську, “Театральний Донбас”, фестиваль Вадима Писарева “Зірки світового балету” (Луганськ, Донецьк), “Золотий лев”, “Золотий Телесик”, “Тернопільські театральні вечори” (смерть Михайла Форгеля поставила їх під удар, але Федір Стригун і тернопільці вкотре виправили ситуацію), “Інтерлялька” в Ужгороді, фестиваль оперного мистецтва “Корона”, традиційні вже “Встречи в Одессе” і “Русские театры в Украине” (Копайгора і Мардань), “Лесина осінь” у Ялті і там же “Кримський ковчег” (Білял Білялов), “Мельпомена Таврії” у Херсоні (Олександр Книга), театральні акції в Севастополі, Сумах, Івано-Франківську, Вінниці, Черкасах, Запоріжжі (“Курбас-Фест” на Хортиці під орудою Віктора Попова), “Лісова пісня” у Луцьку, театральні проекти Білої Церкви, драматургічні, режисерські, акторські (В’ячеслав Усков), “Слов’янські театральні зустрічі”. І це не повний перелік… При всьому цьому Україні катастрофічно не вистачає одного мегафестивалю — всесвітнього, на кшталт того, яким був “Березіль—1993” у Харкові, організований нами спільно з Академією наук України та Харківською ОДА. Ми порушили про це клопотання, і Мінкультури ніби ввело цю ідею у свої плани. На жаль, чиновники з Міністерства заговорили про те, що місцевих фестивалів забагато і їх треба скоротити. Така позиція для нас неприйнятна — одне не можна робити за рахунок іншого. До речі, міжнародний Чехівський фестиваль у Москві, який мав би стати нам за аналог, фінансується з багатьох міжнародних фондів, із держбюджету Російської Федерації і не менш вагомого бюджету Москви. За нашим розрахунком, це кілька мільйонів доларів щороку. Наш всесвітній фестиваль міг би відбуватися раз на 2 роки, а за нашої бідності — і на три. — Яку роль у театральному житті відіграє Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса? — Центр здобув міжнародне визнання, співпрацює з 25 країнами світу. Далеко за межами України відомі його експериментальні вистави, майстер-класи, літні школи, діяльність у царині драматургії, а головне — роботи в галузі нетрадиційного театрознавства та високої мистецької теорії, відкриття в площині синергетики художньої культури, унікальні збірники Центру “Курбасівські читання”, за якими полюють провідні мистецтвознавці України і Росії, Польщі і Франції, Італії й Америки. Останні великі мегапроекти Центру — міжнародна конференція у Києві “Курбас у світовому контексті”, театральний фестиваль молодої режисури (Біла Церква), мультимедійний проект “Курбас у Києві”, трирічний огляд молодої драматургії, режисури, сценографії, критики — із завершенням у Молдові на Міжнародному фестивалі країн СНД, Грузії та Балтії. Це спричинило новий виток зацікавленості Україною у світі як театральною державою. — Отже, це свідчення того, що національний театр здатен ге& нерувати нові творчі ідеї і втілю& вати їх у життя. Так? — Трохи історії. На першому етапі, здавалося б, катастрофічному для культури, ми в Україні не закрили жодного театру (для порівняння: в Росії закрили понад триста!). Навпаки — розпочався процес народження театральних студій, і на початку 1992 року їх було вже понад 120. Зазвучали імена Андрія Жолдака, Валерія Більченка, Віталія Малахова, Олега Ліпцина, Володимира Кучинського. Народжувалася нова мова театру. На жаль, більшість із цих молодих митців, не маючи підтримки в Україні, змушені були емігрувати. Високою оцінкою діяльності спілок стало надання їм статусу національних, що підтримало їх і матеріально. На жаль, попри суттєве збільшення фронту мистецьких робіт, держава упродовж останніх років щорічно зменшує фінансову підтримку культури, зокрема театрів, навіть ігноруючи їхні статуси (національних, академічних, обласного підпорядкування чи муніципальних). Закони “Про театральну справу”, “Про гастрольну діяльність”, “Про захист прав членів творчих спілок” не виконуються, що посилює ентропію студійного руху, змушує театри вдаватися до заробітчанства (звісно, за рахунок зниження якості вистав і смаку). Залишковий принцип фінансування культури й мистецтва в Україні загрожує підміною культури на низькопробний релакс. У багатьох із нас складається враження, що хтось зацікавлений у загибелі української національної культури і планомірно винищує найкреативніші її прояви. Наприклад, новосформоване Міністерство культури зі своєю “молодою командою” вирішило увігнати Центр Леся Курбаса у прокрустове ложе чиновницьких вигадок і утисків — фінансових, ідеологічних, рекетирських. Приміщення Центру нам вдалося відстояти (є відповідне рішення Київміськради), захистили і напрям його діяльності. Після міністерського “бєспрєдєла” Центрові загрожував повний розгром. Але громадськість домоглася призначення на посаду директора співробітниці Центру доктора мистецтвознавства Ганни Веселовської. — Якщо бути об’єктивним і чесним перед собою, то чи варто шукати причини власних проблем тільки на стороні? — Безумовно, винен і сам театр — ми рідко бачимо на його сценах вистави стратегічного звучання, як-от “УБН” у заньківчан у постановці Федора Стригуна чи “Солодка Даруся” або “Нація” за Марією Матіос у постановці Ростислава Держипільського… — Попри всі негаразди слава українського театру не тьмяніє, бо освітлюють її своєю творчіс& тю талановиті актори, режисе& ри, драматурги… — Упродовж доби української незалежності смолоскип високої культури високо тримали, не дозволяючи припалювати від нього цигарок, покійні Богдан Ступка, Марко Бровун і Михайло Форгель — вічна їм пам’ять! Підтвердили свої творчі висоти Федір Стригун, Михайло Резнікович, Едуард Митницький, Володимир Магар та Ігор Равицький, Микола Берсон, Данило Поштарук і Білял Білялов, Юрій Чайка, Сергій Бичко та Олександр Книга, драматург Олександр Мардань. Упевнено пішла далі нова генерація — Богдан Струтинський, Юрій Одинокий, Дмитро Лазорко, Дмитро Богомазов, Андрій Білоус, Степан Пасічник та інші. Спілка не стоїть осторонь життя творчих колективів. Наприклад, на те, щоб усунути з Чернігівського драматичного театру непрофесійного директора Івана Семененка, нам довелося витратити чотири роки. Але нині театр у гарному стані, з новим талановитим керівництвом, адміністративним і творчим. Ми втручалися, і не безрезультатно, у драматичні колізії навколо Одеського театру, Севастопольського, Кіровоградського, і активна позиція нашої театральної громади дозволила розрубати ці гордієві вузли. — Попри всі фінансові трудно& Національна спілка театральних діячів України — одна з наймасовіших творчих спілок. Нині вона, як і вся національна культура, переживає не кращі часи. Напередодні відкриття VI з’їзду НСТД України, що розпочне свою роботу 10 грудня, ми попросили Леся ТАНЮКА, який її очолює, відповісти на кілька запитань “СП”. “Однією фарбою сьогоднішньої театральної картини не намалюєш”, — почав він…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин