Культура без провінції · “Місія митця — будити національну пам’ять, гідність, звертатися до совісті, пам’яті народу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
На все майно колишнього гендиректора Хортицького заповідника накладено арешт
Слово Просвіти, №49 за 2012 рік
Костянтин Сушко, відомий запорізький публіцист і письменник, автор низки книг про славетну Хортицю, лауреат премії імені Івана Франка, очолив Хортицький заповідник у квітні 2005 року. За його директорства було обладнано промовисті меморіально-туристичні об’єкти “Тарасова Стежка” і “Протовче”, саме Костянтин Іванович домігся оформлення й отримав Державний акт на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих до заповідника островів. Згодом узявся за масове відновлення курганів, створення меморіально-туристичного комплексу “Скіфський стан” — саме так К. І. Сушкові уявлялося природно-історичне середовище заповідного острова. Згодом, у січні 2007 року, проігнорувавши “прохання” декого із запорізьких владоможців, Сушко відмовився сприяти можливій прихватизації будівлі Інституту механізації та електрифікації тваринництва (розміщена на Хортиці, і, згідно з рішенням Кабміну, мала бути передана Заповідникові). Водночас, через об’єктивні причини, виступив проти розгортання підводних дослідницьких робіт біля Хортиці, чим значно послабив свої позиції. Стверджує, що “доброзичливці” об’єдналися, і в жовтні 2007 року брутально усунули його з посади гендиректора. Згодом було відкрито кілька судових справ. Ми попросили Костянтина Івановича Сушка прокоментувати ситуацію, в якій він опинився.
гривень. Ось суть справи. Для того, щоб автомобілі не заїжджали у зелену зону, я видав розпорядження на певному відрізку шляху у бік Старого Дніпра вкопати великі гранітні брили — естетично, екологічно, надійно й доволі дешево. Але природоохоронний прокурор мав із цього приводу дещо іншу думку. Уже після мого звільнення з посади він організував перевірку, з’ясувалося, буцімто вартість робіт значно завищена, отож мене змушували “повернути державі” 70548 гривень. — Хіба Ви ту суму привласнили?
— Про це і я запитував у позивачів. Адже не генеральний директор заповідника вів об’єкт, не я визначав розцінки, до того ж, невдовзі після мого звільнення мій спадкоємець і представник підрядника підписали спеціальну угоду про те, що весь обсяг робіт на спорудженні огорожі повністю відповідає сплаченій підрядникові сумі. Навіть коли б перевитрата коштів і була, то хіба я привласнив ті кошти, хіба вони не працюють на збереження заповідника й тепер?! Одне слово, повний абсурд, тож не випадково
2010 року я виграв справу в Жовтневому районному суді міста Запоріжжя. Прокуратура направила скаргу в обласний Апеляційний, я й там її виграв. Потім скарга пішла у Верховний Суд, і ось із Києва несподівано мою справу повернули… на повторний розгляд. — Спершу у районний? — Звісно. Слухання справи відбулося в тому ж Жовтневому районному 25 липня цього року. Без мене, оскільки я перебував за межами області, до того ж хворів, про що надіслав до суду довідку та
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
