Читацьке віче · “Дух у них залишився той же — до глибини український”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Славню України — півтора століття
Слово Просвіти, №49 за 2012 рік
150 років тому поет Павло Чубинський написав поезію “Ще не вмерла Україна”, яка стала славнем незалежної держави.
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Написати вірш, який би надихав народ, — мрія кожного поета. Утім, така місія випадає лише обраним. Серед них Павло Чубинський, котрому справді усміхнулася доля. Спонукала до написання вірша непроста суспільна ситуація, що склалася у другій половині ХІХ ст. Тож зрозуміло, чому поезію “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський не включив у свою першу друковану збірку. Але це не означає, що поет, громадський діяч приховував свої патріотичні почуття. Навпаки, він був активним учасником “Громади”, національно-культурного осередку української інтелігенції, і саме за участь у київській “Громаді” та складання “обурливих” пісень Чубинського звинуватили, арештували і покарали засланням. Тим часом поезія “Ще не вмерла Україна” поширювалася серед небайдужих, і вже жодна цензура й царське покарання її не зупинили. Щодо історії написання вірша. Чубинський із цього приводу широкого розголосу не робив. Наголошував лише на тому, що цей вірш — експромт. Як відомо, у найманій квартирі Павла Чубинського у київському домі купця Лазарєва часто збиралися “громадівці”. Серед них були й студенти-серби. Одного разу на вечірці вони заспівали сербську пісню, де були такі слова: “Серце біє і кров ліє за свою свободу”. Господаря вразив цей мотив. І на почуту мелодію він склав “український” приспів, де був рядок — “Ще не вмерла Україна”.
Світлана МУШТЕНКО, старший науковий співробітник Музею театрального, музичного та кіномистецтва України
Цього року культурна громадськість України відзначає 130-річчя створення першого українського професійного театру корифеїв (1882 р.), який відіграв значну роль у загальному процесі розвитку нашої культури та формуванні нації. Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький. Це був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи. В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка (померла у 36 років) Марія Садовська-Барілотті. Усі вони продовжували розвивати славну спра-
Нородний дім у Києві
Гурт швидко вивчив написане і під диригуванням Чубинського заспівав українською. Це було перше пісенне виконання твору. Потім вірш опубліковали у часописі “Мета” 1863 року, публікація потрапила до Михайла Вербицького, українського композитора, хорового диригента, священика, пароха церкви у селі Млини, що неподалік Перемишля. Ось що згадує його нащадок Володимир Сиротенко (Вербицький): “Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о. Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, Млинівському священику Михайлу Вербицькому. Отець Вербицький фанатично любив Шевченка, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отже, отримавши журнал, він вже через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні на зібранні громади Перемишльської семінарії вперше пролунала “Ще не вмерла Україна”. Ректору настільки сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а о. Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І вже на свято Івана Хрестителя перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунав могутній хорал у виконанні зведеного хору. Присутньому на святі єпископу Полянському, засновнику першого українського театру, так сподобався хорал, що під час відкриття українського театру у Львові постановкою оперети Карла Гайнца “Запорожці” він нака-
Дарма, що актори, як і раніше, називалися малоросійськими або просто російськими, дарма, що з великими труднощами орендоване приміщення Троїцького народного дому (нині це приміщення Театру оперети) було далеко від центру. Тут, у цьому великому і не дуже затишному будинку, де раніше виступала російська драматична трупа “Товариства грамотності”, все перебудував і переробив М. К. Садовський. Як керівник, він надавав однаково великого значення і зовнішньому, і внутрішньому вигляду театру. І в цьому він був схожий на великого К. С. Станіславського. М. Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, ай у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри, навіть по десять копійок за місце, тоді як в Оперному і Соловцовському (Російський театр, тепер — Театр імені І. Франка) найнижчі ціни — по 32 коп. за місце. Місць у театрі Садовського було лише близько 600, а в зав режисеру вставити в дію виконання “Ще не вмерло Запоріжжя”. В програмках же була “Ще не вмерла Україна”. Ранком, на другий день після вистави, “Ще не вмерла Україна” співав весь Львів. Галичани вважали, що слова пісні написав Т. Шевченко. Тому і стала ця пісня Гімном, спочатку Західної України, а потім УНР. А “Марсельєзу Громади”, яку написали студенти, незабаром забули…” 1939 року саме вірш “Ще не вмерла Україна” затвердили славнем Карпатської України. А ось за радянських часів ця пісня була під забороною. 15 січня 1992 р. музичну редакцію Державного гімну затвердила Верховна Рада України, про це записано у Конституції України. Проте лише 6 березня 2003 року ВР України ухвалила Закон “Про Державний гімн України”. Законопроектом пропонували затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”. Водночас перша строфа гімну пропонувалася у такому вигляді — “Ще не вмерла України і слава, і воля”. Цей закон підтримали 334 народні депутати з 433. Відтак із ухваленням цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику Михайла Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом. І хоч вони дещо різняться від первісних, написаних півтора століття тому, дух у них залишився той же — до глибини український.
Оперному — вдвічі, у Соловцовському в півтора раза більше. Дешеві ціни на місця сприяли тому, що в цей Український народний театр йшли люди з усіх передмість — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки… Театр Садовського успішно пропрацював у Києві сім років: із 1907 до початку Першої світової війни 1914 р. Тоді царський уряд припинив не тільки існування цього театру, а й узагалі всіх українських газет, журналів, книгарень. Сила й роль корифеїв були у тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, впливаючи цим на свідомість людей. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності і, працюючи в умовах заборон із боку царського уряду, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму, зробили його впливовим і визначальним чинником національної культури. Завдяки їхній діяльності ІІ пол. ХІХ ст. увійшла в історію української культури як “золотий вік” театру.
Трупа театру кирифеїв. 1886 р. Перший ряд зліва направо: М. Садовський, Г. Затиркевич+Карпинська, М. Кропивницький, М. Заньковецька
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
