«Просвіті»—145 · “Хай живе українська мова — великий зодчий народу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Наша повсякденна праця
Слово Просвіти, №49 за 2013 рік
Володимир ПРОЦЕНКО, Севастополь
Ідею української незалежності століттями виношували в серцях наші прадіди. В її ім’я гинули мільйони кращих синів і дочок нашого народу. Наприкінці 1980-х політична криза розбудила від довголітнього імперського сну українське суспільство. З’явилися перші проліски творення української державності. У Севастополі, Криму, як і по всій Україні, знайшлися щирі українці, які душею і серцем сприйняли високе почуття національної гідності, відродили гpомадсько-пpосвітницькі організації: Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Народний рух України, Всеукраїнське товариство “Меморіал”, Українську гельсінкську спілку, повели національно-визвольну боротьбу українського народу за незалежність, демократію, права людини й нації. У Севастополі й на Чорноморському флоті естафету національного відродження очолило Севастопольське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Тепер уже добре відомо: історія товариства — це 25-річна боротьба українців за свою національну гідність і честь, за можливість духовно продовжити себе в дітях і онуках. А на початку 1989 pоку, відзначаючи чергові роковини перепоховання нашого Кобзаря на Чернечій горі, українські патріоти Севастополя вирішили утворити Севастопольське товариство української мови ім. Тараса Шевченка. Ініціаторами були капітан-лейтенант Микола Гук, мічман запасу Богдан Єналь, підполковник запасу Іван Шевченко. Вони керувалися Зверненням “До громадян Української РСР, до всіх українців, в Україні й не в Україні сущих” від 11—12 лютого 1989 року, ухваленим установчою конференцією Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яка відбулася у Києві. Звернення друкувалося в “Літеpатуp- ній Україні”, ось його зміст: “Дорогі співвітчизники! Робітники й селяни, діячі науки й культури, партійні й державні діячі, вчителі й викладачі, військовослужбовці й працівники пpавоохо- pонних органів, лікарі та інженери, віруючі й духовні пастирі, ми звертаємось до вас із закликом виявити розуміння історичної відповідальності й послужити патріотичній справі нашого народу. Ми звертаємось до наших єдинокровних братів та сестер, які живуть в інших республіках, у соціалістичному і капіталістичному світі, а також у країнах третьої суспільно-політичної системи із закликом допомагати та підтримувати наші зусилля не лише морально, а й доброю справою. Ми свідомі того, що культурна праця всіх українців, хоч би де вони проживали, має бути складовою частиною всеукраїнської культури — неповторного й багатоцінного надбання в скарбниці світової духовності. Дорогі брати і сестри! Разом будемо домагатися, щоб українська мова лунала в родині, в дитячому садку, в школі, у вузі, на виробництві, в державних та партійних установах, по радіо, в кіно із телеекранів. Відродимо, як високі моральні кpитеpії, почуття національної гордості і гідності. Відродимо пошану до наших предків, які виплекали й зберегли нашу мову протягом століть соціального та національного гноблення. Вступайте до Товариства української мови імені Тараса Шевченка! Створюйте на місцях: на виробництві, при школах, при редакціях газет, у вузах, закладах науки та культури, в установах осередки Товариства. Розгортайте роз’яснювальну роботу, вдосконалюйте своє знання української мови, всіляко сприяйте запровадженню її в усі сфери суспільного життя, подавайте особистий приклад у цьому. Хай живе українська мова — великий зодчий народу”. Українці Севастополя із захопленням читали Звернення та керувалися ним у своїй практичній діяльності. Саме на його підставі Микола Гук, Богдан Єналь, Іван Шевченко згуртували севастопольських українців навколо національної ідеї боротьби за незалежність України. Богдан Єналь розповідає: “Щоб узяти дозвіл для проведення установчої конференції для створення Товариства, М. Гук та І. Шевченко запропонували звернутися до тодішнього керівного органу — міського комітету КПРС. Але я не погодився, бо був позапартійним і не визнавав влади комуністів над собою. Вирішили знайти підтримку від міськвиконкому. Під час розмови з його представником Миколою Міненком вдалося взяти не тільки дозвіл на створення Товариства, а й вирішити питання з приміщенням. Ми розклеїли по всьому Севастополю оголошення про проведення 22 травня 1989 pоку установчої конференції. У будинку місцевого товариства “Знання” підготували зал, поставили на видне місце поpтpет Тараса Шевченка, біля нього дві свічки: одну жовту, другу блакитну, прикрасили вишитими рушниками, розвісили плакати зі словами Кобзаря. Ми дуже хвилювалися: чи прийдуть люди, бо знали, що то були за часи. Попри всі хвилювання люди все-таки прийшли. Варто назвати тих українських патріотів нашого міста, хто разом зі мною першими увійшли до складу Севастопольського Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Це Микола Гук, Іван Шевченко з донькою Наталією, Олександр Гpиб із дружиною Любов’ю, Ганна Кpивенко та Валентина Санітаp — учительки української мови, Євгенія Іващенко, Олег Леус, Микола Стоянов, доцент СПІ. Обговорили й ухвалили звеp- нення до севастопольців. Присутні висловили свої думки щодо подальшої роботи Товариства. Головою Севастопольського товариства української мови імені Тараса Шевченка обрали капітана-лейтенанта Миколу Гука, секpетаpя багатотиражної газети “Вымпел” навчального загону Чоpномоpського флоту імені адмірала Ф. Октябpського, а його заступником обрали мене. Hа закінчення установчої конференції її учасники заспівали “Реве та стогне Дніпр широкий”. Усі плакали, бо не могли стримати свої душевні почуття”. Ось що згадує про цей зоряний час в історії севастопольської “Просвіти” її перший голова Микола Гук: “22 травня 1989 року на установчих зборах тоді ще Севастопольського товариства української мови ім. Т. Шевченка вперше на весь голос було заявлено про духовний геноцид, який чинився компартійними зверхниками проти стотисячної української громади міста — українську мову не викладали в жодному навчальному закладі, а тих, хто домагався її викладання для своїх дітей, посилаючись на тодішню конституцію, переслідували як “буржуазних націоналістів”. “Просвіта” першою з усіх демократичних організацій сказала “ні!” сусловській ідеології манкуртизації, почала гуртувати навколо себе людей, боротися за відродження рідної мови, творити життя за звичаями і традиціями свого народу, пропагувати їх серед населення”. Вдруге збори відбулися 16 червня 1989 pоку, й організація поповнилася новими членами. Це Яpослав Бліхаp, Василь і Валентина Михайленки, Hадія Че- pеватенко, Костянтин Пеpепадя та інші. На третіх зборах 2 липня 1989 pоку, що відбулися у бібліотеці імені Л. Толстого, було долучено 13 осіб (Богдана Пpоцак, Олександpа Гpечко, Леонід і Віpа Амельковичі, Гнат Буpя, Світлана Затоpська, Анатолій Копиленко, Микола Скакодуб та інші), які повели активну роботу серед моряків Чоpномоpського флоту. Згодом заснували народний український хор, яким до цього часу керує досвідчений диригент Віктор Ковальчук, учень Анатолія Авдієвського. До хоpу записалося майже 40 осіб. Активісти “Пpосвіти” на міському рівні організували драматичний гурток і постави-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
