Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 49 (945), 7—13 грудня 2017 Там, за Волновахою… Шановні друзі! Шановні друзі! 8 грудня 2017 р. у Київському будинку вчителя відбудеться урочистий вечір з нагоди 149-ї річниці Товариства «Просвіта» за участю відомих мистецьких колективів і виконавців. Початок о 17 год.

Слово Просвіти, №49 за 2017 рік

На “передку”. Боєць-доброволець Ігор Совенко позує художниці-просвітянці Марині Соченко Уже не перший рік у військових частинах Збройних сил України активно й ефективно працюють високомобільні групи внутрішніх комунікацій. Вони покликані виконувати завдання з морально-психологічного забезпечення бойових підрозділів і частин насамперед на східному фронті. Ця робота така ж важлива, як і матеріально-технічне чи фінансове забезпечення наших захисників. Форми і методи роботи цих груп, які формує Центр МПЗ ЗСУ, різноманітні: від координації капеланської служби до культурно-мистецьких і просвітницьких заходів, розрахованих на обмежену аудиторію. Тож з огляду на специфічність завдання, цього разу в нашій групі “Браво” крім військових було лише двоє просвітян. Микола ЦИМБАЛЮК Фронт як фронт Наша команда була нечисленна — лише четверо, хоча мало бути на одного більше. Бандуристка, яка мала їхати з нами, в останній момент просто злякалась і відмовилася. За день перед цим вона допитувалася, в яких готелях ми зупинятимемося, чи заплатять їй добові і т. ін. Напевно, моя відповідь її розчарувала. Кажу це без осуду. Забезпечити належний “сервіс” на фронті — річ неможлива. Та й небезпека з ворожого боку лінії розмежування, попри так зване перемир’я — річ не віртуальна. У цьому пересвідчуєшся щоразу, коли прибуваєш до наших захисників. Так було і цього разу. Після майже дводенного марш-кидка із заїздом у Волноваху ми дісталися до наміченого пункту. Командно-спостережний пункт одного з батальйонів 28 ОМБР розмістився у покинутому будинку. Його власник, як розповіли бійці, втік до Москви. Нашвидку повечерявши, ми, я і Сергій, наш водій, попрямували на нічліг, а командир і Марина Соченко, художниця, залишилися в розташуванні КСП. До нашого прихистку йшли в густій темряві, петляючи якимись вуличкамипровулками покинутої, безлюдної околиці селища. Обабіч ледь проступали темні силуети покинутих хат. Нас одразу застерегли: на узбіччя не сходити — можна втрапити на розтяжку чи міну; ліхтариком не користуватися. Наше житло — вціліла серед руїн звичайна селянська хата на добротному фундаменті: три кімнати без внутрішніх дверей. В одній — старенька облуплена плита. У просторих сінях бійці поставили ванну і самотужки провели воду. При вході, на стіні, імпровізований стенд наочної агітації — роздруковані з Інтернету карикатури Путлєра, російських “іхтамнєт” з дотепними підписами. За звичкою піднявся о пів на шосту. Саме піднявся, а не прокинувся. Бо всю ніч провів у напівдрімоті: опівночі знялася стрілянина, у сусідній кімнаті чулися нестихаючі переговори по радіостанції опорних пунктів із КСП, заходили і виходили в наряд бійці, а під боком на мулькому дерев’яному тапчані до ранку не затихало богатирське хропіння вкрай стомленого Сергія. На безлюдній вулиці вже сіріло. Можна було розгледіти руїни будинків, по яких немилосердно ще недавно гатили з гармат і “градів” російські й проросійські “асвабадітєлі”. Неозброєним оком вдалині на донецькій трасі вже проглядався КПП, з обох боків якого вишикувалась вервечка автомашин. “Тримаймося, брате”! Наш перший ротний опорний пункт розкинувся на уступі гори. Дорога до нього розбита гусеничною технікою, з глибокою колією та баюрами, заповненими глиняною ропою, ґрунтовка. В. о. ротного з позивним “Хімік”, коли прибули на місце, провів мене по вогневих точках, неглибоких окопах, виритих у гірській породі. Показуючи на бовваніючі з протилежного боку чи то терикони, чи то природні високі горби, кинув: сепарські позиції від нас за 800-900 метрів. Мою необережну спробу вилізти з окопу тут же відсік, смикнувши за руку. Навкруги — розкидані старі стріляні гільзи, хвостовики, осколки гранат. Одна застрягла в осокорі — під час обстрілів дерева ще беззахисніші, ніж люди, їм не сховатись у бліндажі чи окопі. А тим часом, поки я оглядав позиції і спілкувався з бійцями, Марина почала працювати. Наш приїзд на передову був для хлопців повною несподіванкою. Вони не звикли бачити тут ні митців, ні журналістів, а тут — художниця! Хоча ні, журналісти зрідка бувають. — Ви, журналісти, правду не розповідаєте, — гарячкував роздратований заступник ротного по МПЗ, колишній міліціонер і банківський працівник з Одеси, — все вишукуєте якісь негаразди, замість того, щоб показувати наших героїв, справжнє солдатське життя, без прикрас, домислів і вигадок! Ось чому, подумав, нас сприйняли спочатку насторожено, як якусь чергову комісію чи інспекцію зі штабу. Але слово за словом, і ми вже — приятелі: триває невимушена, відверта і щира розмова з солдатами. Суворість і замкнутість заступає теплота споріднених душ. Хтось згадує Майдан, хтось — родину і рідне село чи місто, одружені — дітей і дружин. Земляк із Києва, головний сержант взводу Сергій Недосєка, терпеливо позуючи Марині, захоплено розповідає про доню-першокласницю, якій позавчора виповнилося сім рочків. Журиться, що не зміг особисто її привітати. Обіцяю, що зроблю це замість нього, коли повернуся у Київ… Закінчення на стор. 8 ВАСИЛЬ МАРОЧКО ПРО ЕНН ЕППЛБОМ УКРАЇНОЗНЕВАЖАННЯ ЯК МАСОВЕ ЯВИЩЕ ГІСТЬ “СП” — ГАННА ЧУБАЧ 14-15

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин