13 Про-читання “В гонитві за своїм ми вже не смішні, як герої повісті, а скоріш жорстокі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Зведення храму осяяним пером Мирослава Дочинця
Слово Просвіти, №49 за 2017 рік
Дочинець М. Зряче перо: Роман із аркушем / Мирослав Дочинець. — Мукачеве: Карпатська вежа, 2017. — 289 с.
Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький
Внутрішня спонука сказати вдячне слово про художній світ “Зрячого пера” Мирослава Дочинця таїть у собі засторогу: означити словом тонкі енергії, які творять неповторність зустрічі з високохудожнім явищем у сучасній літературі, — справа не з легких. Та й чи треба намагатися розітнути парадоксальну цілісність того, що складається, ніби печворк, зі шматин буденного і святкового, звичайного і високого, серйозного і смішного, людського чину і Божого надиху? Усе поєднує любов… Денникова проза Шевченківського лауреата фіксує психологічні порухи на перехрестях зустрічей слова зі світом і читачем, із типажами, цікавими для спостережень, і, безумовно, із власним “Я”, самореалізація якого — в образотворенні на рівні метафори часу. Якби йшлося про номінування книг за життєдайною енергетикою, переконана, що Дочинців “роман із аркушем” (таке авторське визначення жанру твору) мусив би принести своєму творцеві найвищу відзнаку. Як символічний знак читацької вдячності за емоційну наснаженість тексту, за можливість бути залученим до спілкування деміурга зі світом і винести з цього оптимістичні уроки. Серед особливостей поетики Дочинцевого стилю варто наголосити на триєдності сплаву дитячо-свіжого погляду на світ, юнацької закоханості в усі прояви світової гармонії та іронічної мудрості періоду зрілості. Цей феномен виявляється у сплесках одивленого романтизму і роздумах над перлинами світової культури. Майстерний вибір мовних засобів у процесі шліфування
Олексій НЕЖИВИЙ, м. Полтава
Не забувається перше прочитання цієї книжки. Вражав величезний потенціал любові, що здатний жити довго, навіть продовжитися у Вічності, що дарована Богом. Тоді, пам’ятається, вже пізно увечері зателефонував авторові, однак ще довго не міг заснути, вражений великою Любов’ю до Краси маленької дівчинки Саші Путрі, яка жила в земному вимірі 11 років, 1 місяць і 21 день… Тепер із упевненістю можу сказати: книжку письменниці з Полтави Лідії Віцені “Прости за все… Одинадцять сходинок у вічність” мають читати насамперед наші діти — малі й дорослі, для того, щоб замислитися над духовними цінностями, їх значенням у житті людини, особливо милосердям, співпереживанням, благородством людської душі, яке неможливо виміряти нічим. Навіть час і простір підвладні душевному багатству. Духовність домінувала в житті Саші Путрі з самого народження, адже її тато Євген Васильович — відомий художник, мама Вікторія Леонідівна — викладач музичного училища, старша сестричка Валерія теж обрала фах музиканта. Коли Сашеньці виповнився рік, і 2 грудня 1978 року зібралися гості, тоді, за народним звичаєм, дитину посадили на кожушок, а довкола розклали різні речі. Сашенька відразу схопила олівці… Життя юної художниці обірвалося дуже рано, але душа і мрії залишилися в 2276 малюнках, у віршах, листах, записках.
думки до афористичної форми створює настільки неймовірну текстову щільність, що викрешуються спалахи світла нових знань про людину у світі, рівень поінформованості якої жодним чином не рятує від піраміди залежностей, суспільного стереотипу успішності, хоч би які надзусилля докладалися для того, аби філософськи споглядати пута матеріальних потреб, що приземлюють духовні поривання. Тож життєрадісність сповита тихим смутком усвідомленої неможливості повноти розчинення в Іншому, а отже, приреченості на самотність. Дочинець немов пише книгу, що може стати єдиною для осягнення духовного поступу людської цивілізації. Так, безмежжя простору і плинність часу охопити неможливо, але ж океан можна побачити і в крапелині води, як і відбиття в ній сонця чи райдуги. У кожній миттєвості земного буття письменник розкодовує енергію добротворення, вивільняє її, надаючи додаткового імпульсу еманації. Це, якщо хочете, книга осяянь. Вислід філігранної роботи зі словом. Роботи, освяченої любов’ю, і тому на позір легкої. Успішної. Захопливої. Саме такої, якою має бути справжня праця, — святом для душі і користю для оточення (пишу саме оточення, маючи на увазі не лише суспільство, а й гармонізацію стосунків людини з довкіллям). Згадалася притча: мандрівник запитує по черзі кількох робітників, чим вони займаються, і отримує відповіді: “Цеглу вожу”, “Заробляю на хліб для родини”, “Будую храм”. Мирослав Дочинець будує храм, піднявшись до вершини піраміди Маслоу. Храм душі своєї і кожного з нас, хто з благоговінням чи цікавістю прямує до його храму в пошуках вічних істин і надією на спасіння. Справжнього митця вирізняє вроджене, мабуть, відчуття гармонії і висока працелюбність задля гармонізації всього, до чого він може докласти зусиль. Його місія — вічний пошук золотого перетину у швидкоплинній мінливості. Тому золоті розсипи цитувань світових класиків сусідять у “зрячому”, тобто просвітленому, пері майстра з народним гумором. Носієм гумору в романі є дід Федорцьо. Оця дідівська лукавинка впереміш із наївною простотою — здавалося б, випробований спосіб творення стереоскопічного світосприйняття, який завоював вдячного читача не тільки Довженкової “Зачарованої Десни” і новітніх щоденникових постів Бориса Гуменюка (новели з “Блокпосту”), а й став надійним прийомом емоційного перезавантаження інформаційного пресингу. Насамкінець хотілося б повернутися до першого враження від зустрічі з книгою. Вишуканий дизайн. Цікаві знахідки в царині палімпсестової текстури. Високоякісний папір, очевидно, із соломи. Не втомлює зір глянцевий блиск — його нема. Ця книга лишає неповторний післясмак і дотик, який запам’ятається вам як роман із текстом. Епіграфи презентують мету і сенс письменницької праці та обіцяють зустріч із листами самому собі, твореними без котурнів і внутрішньоцензорних умовностей. Це ліплення плиткого часу, його “оживлення у слові”. Образ оживленого внутрішнього часу настільки переконливий, що рецептивно відчувається ефект присутності в ньому. Це схоже на сценічне лицедійство майстра, який не грає роль на сцені, а живе на виду. І читач мимоволі стає учасником цього дійства, оскільки щоразу відбувається зміна фокусу подачі світла, мовна картинка дійових осіб постійно доповнюється. У передньому слові митець ділиться власними секретами роботи зі словом, зі “словенятамисирітками”, відчутими як Божа довіра і сповідальна ідея, які потребують найчеснішої книжки — записної. Цей роман можна читати з будь-якої сторінки, оскільки він мозаїчний, рухливий, як плинне саме життя. Власне, це історія про те, як “письменник починається з чужих книг і власної самотності”, як “писати заважають слова”, що “народ скаже — як зав’яже”, що в літературу йдуть “голодні любов’ю до людини”, котрі головне мають розповісти не собі, не читачеві, а Богові... Це роман про те, що Мирослав Дочинець знає напевно: “Творчість — це постійний опір. Опір матеріалові і часові. І, можливо, долі”.
у численних сновидіннях тільки стверджує мою впевненість: коли дитина відшукує саме красу, то і Вас вона віднайшла по цій щасливій прикметі. І ось дожили до другого видання, доповненого і духовно розширеного, — сходинки у часі від коротенького нарису до повновісної повісті. Двадцять років осмислення, роздумів і, зрештою, — окрилення. Своєю поетичною душею Ви сягнули аж у безмежжя позаземних світів, супроводжуючи зі здивованою зацікавленістю ще незбагнений феномен Сашеньки. Десь звідти приходять до нас на Землю душі дітей світла, на котрих покладена місія змінити нас і наше занедбане життя. Тільки Краса врятує світ. Краса душі, краса стосунків, краса Любові. Спаси, Боже, людей Твоїх. Спасибі Вам, Лідочко”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
