14 Першодрук · “Нам долею нікому не дано Щасливо жити І спокійно вмерти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Ганна ЧУБАЧ. Із книжки
Слово Просвіти, №49 за 2017 рік
Ганна Чубач — автор близько 60 книжок для дорослих і дітей, понад 300 ліричних пісень. Її вірші вже понад 15 років використовують як навчальний матеріал у шкільних підручниках. Вона — лауреат всеукраїнських літературних премій та міжнародної премії “Дружба”. Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами. Замість передмови до віршів — коротке інтерв’ю з поетесою.
Реліктові дерева
Реліктові дерева, де ви!?
Рубали на будівлі, На щогли тонкостанні. Рубали — не питали: “А може, ви останні?”
У здогадах лукавих Тривожуся думками: Хіба не так це сталось З реліктовими нами?
І війнами вбивали, І голодом морили. Жінки не тих кохали І не від тих родили.
Сильніші — умирали. А виживали — кволі. Реліктових — так мало. А виродків — доволі.
О бідний мій народе, Важка твоя дорога: Реліктові дерева Рубали дуже довго!
Білі лебеді летіли (Балада)
Білі лебеді летіли — Чорне пір’я розгубили. І спиталося село: “Де вам чорно так було?”
Відказали білі птиці: “На Майдані у столиці!”
Чорні вoрони летіли — Сиве пір’я розгубили. І спиталося село: “Де вам сиво так було?”
І сказали сиві птиці: “На Майдані дим куриться!”
Стрепенулося село — Стало птахом на крило: Полетіла кожна хата Дим смолистий розганяти.
Бо від ранку аж до ночі — Дим повсюди лізе в очі.
Дим на горах і в долинах, Дим у небі на хмаринах. І в усі усюди димні Плачуть душі безневинні.
Білі лебеді летіли…
Ніч лукава
В зіницях — Звузились світи. Сльоза в очу- — Тремтить солона: Який екран не засвіти, На всіх — Хоронять.
І так невтішено болить Ця ніч тривожна і лукава. І так оглушено звучить: “Героям слава!”, “Вічна слава!”
Я піду і впаду…
Я піду і впаду У шовкову траву І заплачу, заплачу, Заплачу… І шовкова трава, І журба світова Мої сльози мені Не пробачить.
Буде вітер шуміть, Буде небо — гриміть, Будуть хлюпати ріки Водою: “Годі в трави ридать, Треба край рятувать — Стогне рідна земля Під ордою!”
Підведусь із колін І, вдихнувши полин, У світи заволаю Собою: “Не умію стрілять — Буду вбивць проклинать. А прокльони мої — Як набої!”
Двоголові лихварі
Дві хижацькі голови В один герб з’єдналися. І немов обі живі Й тільки що кусалися.
Зиркають тепер вони Хижо в різні сторони — Так, неначе не орли, А могильні ворони.
Очі хижі. Пазурі — Будь-кого подряпають. Двоголові лихварі Цілий світ залякують.
Світ не може зрозуміть, Що воно за птиця: Не співає, не летить І небес — боїться.
Не Русь!
Серед імперських подвигів-понять І це поняття — як душа злодійська: Колись “Полтаву” Пушкін написав, Для шовіністів ця земля — російська.
До волі шлях і довгий, і важкий Крізь грізні битви і віки буремні. І дотепер полтавські галушки Комусь лише нагадують пельмені.
І мудрий Гоголь ще “хохол” комусь, Що душу віддавав російській мові. Прости, Росіє, ти таки не Русь, А тільки назва вкрадена чудова!
Совість
Совість — моя релігія. Совість — моє свято. Сама того не відає, Як її багато.
Є при вірі, й при правді, І при душі відкритій. Ніхто тільки не підкаже, Як мені з нею жити.
Передчуття
Така зима в моєму краї — Померзли яблуні в саду. Тривога груди розриває, Передчуваючи біду.
Жива вода візьметься льодом, В снігах потонуть береги. Тоді від заходу до сходу Втече дорога з-під ноги.
“Хоч над обривом виснуть крила, А я надіюсь: Бог спасе, Бо я життя не розлюбила І не зробила ще усе”. — Ваші дитячі пісні побили всі рекорди. Одна “Черепаха Аха” має до трьох мільйонів скачувань у мережах, її охоче співають діти. Пісню “Не забудь!” виконують 1 вересня на святковій лінійці. А хто створює музику? — Я в цих піснях і поет, і композитор. Створила їх колись для своїх дітей. А нині їх люблять у різних куточках України. Це велике щастя — чути, як дитячими голосами звучать мелодії твого серця. Мабуть, всю дитячу літературу треба творити так, як для своїх дітей. — І ліричні пісні Ваші теж популярні… — Пісні “Хустка тернова”, “Поле, поле…” співають у селах і називають народними. Я не проти — нехай народні, я ж то
Кор.: Пані Ганно, почнімо з Ваших літературних нагород. Цього року Ви отримали Державну премію імені Лесі Українки, прийміть мої щирі вітання. Ганна ЧУБАЧ: Дякую. У мене цікава історія з преміями. 1994 року я номінувалась на Шевченківську премію з дитячою книжкою “Алфавітні усмішки”. То була перша музична абетка (музика Олександра Білаша). Книжка витримала всі три тури голосувань. Я, звичайно, тішилась. Але щось підказувало — не радіти наперед. І коли Олесь Гончар привітав нас із Оксаною (моя донька Оксана Чубачівна ілюструвала книжку), я сказала: “Дякую! Але без вручення — це ще не премія”. Олесь Терентійович запевняв, що не може бути такого, щоб хтось заперечив рішення журі. Однак чи через нестачу коштів, чи через сваволю начальства номінацію “Дитяча література” в останню мить скасували. Про це багато говорили в пресі. Мене втішали, заспокоювали – мовляв, ти ж лірик, а не дитяча поетеса. Відтоді я виходила на суд журі книжками лірики “Дзвінка ріка”, “Хустка тернова”, “Серед зневір і сподівань”, “Радість висоти”. Але то одного голосу не доставало, то відсіювалась у попередніх турах… — А премія імені Лесі Українки? — Тут теж я “пролітала”, як фанера над Парижем. Але, дякуючи Богу, публікації на підтримку у Вашій газеті та голосуванню журі, отримала її за книжку поезій для молодших класів “Українчики ідуть” (видавництво “Богдан” — серія “Українські письменники — дітям”) та за книжку “Малюємо, читаємо, пишемо” (видавництво “Букрек”). — Але ж із премією “Київ” імені Євгена Плужника Ви теж “пролітали” кілька разів — і все-таки отримали її. — О! Я дуже горджуся цією премією, бо поділяю і часто цитую Плужникове: “Дурень той, хто ще досі поет”. У мене свого часу вийшли дві книжки про Київ: “Етюди рідного міста” та “Київ ліричний”. На жаль, їх не зауважили. Аж 2015 року помітили мою збірку “Радість висоти”, яка принесла мені радість і біду… — Невже книжка з такою назвою може принести біду? — Після сімдесяти навіть надмірна радість може викликати стрес. Якщо по суті, то я сама винна: дуже багато працювала. Кілька проектних книжечок для малят, виступи на радіо й телебаченні, концерти, на яких звучали мої пісні, та записування нових пісень у студіях. А ще — тяжко хворів мій чоловік Георгій Володимирович, потребували допомоги діти… Одне слово: не розрахувала сили і 1 січня 2013 року впала з ішемічним інсультом. Родина, добрі люди й досвідчені лікарі з військового шпиталю врятували, а любов до життя дала сили вижити. Під час реабілітаційного періоду у видавництві “Книжкова хата” вийшло кілька книжечок для малят, у видавництві “Сім кольорів” у серії “Київський підручник” — три навчальні книжечки. Це додало бажання творити далі. — Та Ви й нині надмірно працюєте, пані Ганно! — Мені хочеться всю себе доспівати:
знаю, що вони мої. Теперішні пісні гарно аранжують, голосно співають, гонорово рекламують — але маю сумнів, що колись назвуть їх народними. — Яких книжок чекати з друку? — Скажу про головне: у наш час важко розраховувати на державну підтримку, але я підготувала збірки: “Совість” (видавництво “Пульсари”) , “Реліктові дерева” (видавництво “Букрек”) та видання для дітей: “Золоте курчатко” (видавництво “Країна мрій”), “Веселий дощ і я” (“Букрек”), кілька книжечок для малят (“Книжкова хата”). Бо знаю: тільки не написана книжка не зможе вийти… — Нині вірші пишуться? — Так. Мрію видати їх наступного року. Назву збірки не скажу, бо можуть вкрасти. — Це ж не гроші… — Це більше. У мене крали не лише назви, а й вірші друкували у своїх книжках. — Поганого не крадуть. — Цим і втішаю себе. Згадую рядки Андрія М’ястківського: “Хотіло моє щастя бути вкраденим, Але його за гроші продали”.
Не спалося, а ніч, як море. Тарас Шевченко Якби як море, То б пливла Думками тихими Під зорі… А то, мов камінь, Ніч лягла На ніжну душу Людським горем.
Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” поезії Ганни Чубач із нової книжки “Реліктові дерева”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
