“Небезпечно жити мріями І ганебно жити в борг”. Першодрук 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗
«Реліктові дерева»
Слово Просвіти, №49 за 2017 рік
І як молитися іконі В безлюдній церкві — на стіні, Якщо зима (уже в законі) Приватизує наші дні?..
До ровесників
Ровесники, народжені давно, Хоча б тепер Признаймося відверто: Нам долею нікому не дано Щасливо жити І спокійно вмерти.
Бо як звільнити серце від жури, Коли твій вік міняє прапори, А ти зневірено й пропащо Вже не надієшся на краще?..
І я стояла на Майдані
І я стояла на Майдані — Хотіла кращого життя. І світлі мрії на світанні Будили щирі почуття.
Не відректись і не забути: Єднання, музика і сніг… Важка думками, легко взута — Я так надіялась на всіх.
Народ ішов на запах волі, Нових обожнював героїв. Але ходу звели по колу Взамін надійної прямої.
І чесну відповідь по суті Ніхто не каже — кожен знає: Усіх, хто був погано взутий, Тепер “нахабники” взувають.
Але забути вже не вдасться Того, що душі наші гріє: Єднає нас не стільки щастя, Як марно втрачена надія.
Казали люди…
Колись ой недаремно Казали добрі люди: “Відріжеш палець хоч який — Усе боліти буде”.
Ой, різали — одрізали! Загоїться коли ж? Мій Кримчику-мізинчику, Болиш мені, болиш…
Хто знає: чи загоїться, Чи буде вік боліть? Таж різаний-відрізаний Нелегко доточить.
У військовому шпиталі
Медсестрі Ірі Василенко Мені сьогодні у шпиталі Каштани смутку нашептали: “В Дніпрі вода уже холодна. До власних бід – біда народна…”
А ще: сьогодні у шпиталі Мене медсестри привітали — Відкрили пляшечку “Боржому” І мовили: “Ідіть додому!”
А по дорозі, Боже милий, Я стільки молоді зустріла: В усіх пов’язки і бинти… Занило серце — важко йти…
Всиновлені небом
Пам’яті Небесної Сотні Всиновленим небом Нічого не треба: Їм сонце — хлібина, А хмара — вода.
Хіба що дізнатись, Що вже в Україні Навіки пощезла Московська орда.
Всиновленим небом Нічого не треба. І ти не жалійся На долю гірку: Щоб цвинтарні свічі Не плакали в вічність, А ясно світили У пам’ять людську.
У холодному морі життя
Я вже пройшла свою дорогу Крізь біль, і втрати, й застороги, Й жорстокі зради без жалю. Тепер надіятись на кого, Якщо давно уже нікого Так, як раніше, не люблю?
Я умудрилась в плині літ Так затуманити свій світ, Як пізня осінь у негоду. І, не спитавши в річки броду, Ввійшла в життя холодну воду, Й сказала іншим: “Так ідіть!”
Ідуть… Не можна зупинити… Хтось навіть хвалить: “Вміє жити!” Якби ж то так воно було! А то: кружляє сніг холодний, Який спинити вже не годна Ані рукою, ні крилом…
Світ — великий
І нового нам не зупинити, І старе вже вік свій віджило. Та куди? Куди мені подіти На вітрах пошарпане крило? Може, добрим людям показати? Пожалітись — стануть лікувать. Чи змиритись: “Не усім літати! Ним і сіни можна підмітать”. А воно, на горе, ще й тендітне, Вдень ще якось, а вночі — болить. Ну, куди? Куди його подіти? Як із ним життя своє дожить? У новому — пустота і вітер, А старе — не варто повертать. Світ — великий. Болю не помітить, Не збагне, як хочеться літать.
Почута
Шепотіла у палаті: “Я не хочу помирати…” Добрі ангели почули — Душу з неба повернули.
От живу тепер, співаю, Добрих ангелів питаю: “За що мені така милість — Я ж шептала, не молилась?”
Чую голос із блакиті: “Щира просьба — теж молитва”.
Дощі
Ідуть дощі на наші душі, На наші голови ідуть… Такі холодні та бездушні, Такі важкі, неначе ртуть.
Їх неможливо припинити, Від них не можна утекти — Вони і завтра будуть лити І по душі моїй текти.
Стежки — усі уже розмиті, Вода — вихлюпується з рік. А нам потрібно якось жити Не день, не два, а цілий вік.
Куди ви, жінко, спішите?
Куди ви, жінко, спішите? В обох руках важкі валізи. Після дощу повітря свіже І сонце в небі — золоте.
Куди ви, жінко, спішите? Звільніть хоч трохи свої руки. Погляньте — голуб йде по бруку І квітка в скверику — цвіте.
Куди ви, жінко, спішите? Кого ви хочете догнати? Та вам би мріяти, кохати І Богу дякувать за те.
Куди ви, жінко, спішите? Таж зупиніться на хвилинку! Життя — така мала зупинка. І ту снігами замете…
А ви завжди так спішите!
Родинна балада
Вийшли бабця мої з хати, Постояли і пішли… Мама вийшли їх шукати, Але сліду — не знайшли.
Вийшла мати моя з хати, Постояла і пішла… Вслід я кинулась — шукати, Але сліду не знайшла.
Доня журиться, сумує, В хату квіти принесла… День і ніч мене пантрує, Щоб я з хати не пішла.
Небезпечно і ганебно
Небезпечно жити мріями І ганебно жити в борг. І тому ми жито сіємо, Урожай везем на торг.
Торгувати не уміємо, Кажем: “Жито — не горох!” Небезпечно довго мріємо І укотре лізем в борг.
Поети
О, ми буваємо зухвалі Рядком відвертим і слізьми! Тому не хочем, щоб всі знали, Що відчуваєм тільки ми.
І живемо не так, як інші, І біжимо, де варто йти, І романтичні пишем вірші Серед людської суєти.
Самі себе за все караєм, Троянди сієм на воді. Коли й хоронять — не вмираєм, Коли й старієм — молоді.
Даремно голови зривати, Вести в кайданах до тюрми — Ми будем завжди виживати Лиш тим, що знаєм тільки ми.
Останнє прохання
Помирать не хочу Не тому, що рано, А тому, що вишня В білу сукню вбрана.
Т. Мельник
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
