Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
6 “...Усе, як у часи середньовіччя: руками ніби інтелектуалів мову заганяють у наймички”. Погляд · с. 6сторінка оригіналу ↗

ІІ. Москвофільство Львова: сучасність

Слово Просвіти, №49 за 2017 рік

Ірина ФАРІОН Закінчення. Початок у ч. 47 за 2017 р. Коли агресорові навдогоди Панове львівські (кажуть, навіть мер!) Одну добу до рідного народу Звертатись по-російськи, — я помер! Помер з ганьби, збудився від розпуки — Це що, Франка у Львові вже нема?! Дмитро Павличко Створення в 20—30-ті роки потужної націоналістичної УВО та ОУН на чолі з Е. Коновальцем та С. Бандерою убило будь-які шанси на відродження москвофільства. Проте воно несподівано від гаслом “Єдина країна — єдіная страна” і “скасування мовного закону Ківалова-Колесніченка НЕ НА ЧАСІ” (ось вони, гасла “модерного москвофільства”, за Д. Донцовим) у гібридній формі повернулося до Львова під час анексії Криму та початку російсько-української війни 2014 року в середовищі львівської мерії і, зокрема, партії “Самопоміч”. За І. Франком, таке явище слушно названо “національним парадоксом” [Франко 2006, с. 565], що протинає всю нашу історію, знекровлюючи та підриваючи національні сили на самому пікові боротьби: через світоглядову, ідейну неготовність самостійно БУТИ нація відступає з поля битви. Саме звідси, зі львівської ратуші, розганялися медійні хвилі про несвоєчасність скасування путінського мовного закону Ківалова-Колесніченка 23 лютого 2014 року. Нагадаю цікаву паралель: В. Дудикевич, очільник новітнього москвофільського руху напередодні Першої світової війни, був головою “Кредитного общества самопомощи в Коломии”… Пропоную кілька основних кроків новітнього гібридного москвофільства (за І. Франком, “національного гібридизму”) чи типового ментального пораженства, закамуфльованого під европейські ліберальні стандарти та український недопатріотизм у вишиванках і з бандерівським гаслом “Слава Україні”: 1. Мер Львова напередодні анексії Криму 26 лютого 2014 року разом зі своєю ставленицею, начальницею управління культури м. Львова І. Подоляк (це та, що була проти відкриття архівів КДБ, проти відкриття музею С. Бандери у Львові і та, що тепер у Верховній Раді як народний депутат головний просувач ідеї викладання мовами нацменшин) звернувся до львів’ян із закликом спілкуватися російською мовою на знак солідарности з Донецькою, Луганською областями та Кримом із мотивацією: скасовувати мовний закон Ківалова-Колесніченка “не на часі”, бо “на часі — лише боротьба з корупцією”. Ініціятива начебто належить журналістові В. Бєглову. Звернення львів’ян до мешканців Сходу і Півдня України. Автори ідеї говорити у Львові помосковському — це винятковий різновид постмодерних льокаїв (за О. Телігою, людей з “льокайською психікою”): вони приневолені обставинами визнати закон КК як українофобський, але через комплекс малороса не здатні підтримати його скасування. Такі собі виплоди малоросійства, що через свою зіпсуту угодовську природу ніколи не розвинуться в незалежних українців (серед них львівська писательниця М. Савка, що на знак протесту до скасування мовного закону КК взялася видавати росмовою книжки у видавництві “Старого лева”). Це про них, своїх нащадків земляківльвів’ян, писав І. Франко: “Будьмо певні, що коли в Росії центр тяжкости від реакційного бюрократизму пересунеться до лібералізму, серед наших галицьких москвофілів народиться стільки лібералів, як грибів по дощі. Вони будуть так само служити чужим богам, так само в ім’я “всемірної любови” обкидати болотом усяку культурну працю на нашім ріднім ґрунті…” [Франко 2006, с. 573]. Нагадаю, що горезвісний путінський мовний закон від 2 липня 2012 року скасовано ВР 23 лютого 2014 року 232 голосами депутатів VII скликання, але в. о. Президента О. Турчинов не підписав цього закону, а Конституційний Суд, що з ініціятиви Ірини Фаріон та подання ВО “Свободи” розглядав це питання, і досі не оголосив рішення про його невідповідність Конституції. 2. Показовою є психологічна мотивація перейти на спілкування російською мовою у післямайданні дні та на початку російсько-української війни в лютому 2014 року в тодішньої начальниці управління культури у Львівській міській раді, а тепер депутатки від “Самопомочі” Ірини Подоляк. За цю оголеність власного переступу їй таки треба подякувати, бо соціяльні психологи мають перед собою тяжкого й задавненого пацієнта: “Я серьезно подумываю, не перейти лина русский язык в публичном пространстве. Из принципа. Никто не говорил, что будет легко, но что будет так гадко — не ожидала. Присутствие штрихпунктирного интеллекта и хорошей памяти некоторых особей из ВОС, не может оправдывать тот вред, который они наносят своей “деятельностью” моей стране. Мое соборничество крепнет. Можете начинать”. Про таких І. Франко казав, що, відступаючи від рідної мови, вони робляться “духово в часі спаралізовані”, забиваючись у мертве ренегатство [Франко 2006, с. 546—547]. 3. Депутатка-мажоритарниця зі Львова І. Подоляк є основною лобісткою закону “Про державну мову” 5670д, що насправді списаний зі свободівського закону 5669, проте з концепційними змінами у понад 20-ти статтях із 59- ти, де виписано право застосовувати поряд із державною мовою інші мови (зрозуміло, що тепер за займенником “інші”, на противагу до терміна “регіональна мова”, сховано мову окупанта — російську): ст. 6, п. 1; ст. 9, п. 2; ст. 10, п. 6; ст. 11, п. 2; ст. 13, п. 2; ст. 14, п. 2; ст. 16, п. 2; ст. 17, п. 3, 4, 6; ст. 18, п. 2, 3, 4; ст. 19, п. 2, 5, 6, 7; ст. 20, п. 3, 6; ст. 21, п. 2; ст. 22, п. 2, 5; ст. 23, п. 3, 6; ст. 24, п. 1; ст. 26, п. 2, 6; ст. 29, п. 2; ст. 30, п. 1, 2, 3; ст. 32, п. 3, 4; ст. 34, п. 2... Про право використовувати мови національних меншин ідеться щонайменше у шістьох статтях: ст. 1, п. 2; ст. 10, п. 8; ст. 17, п. 3, 4; ст. 19, п. 2; ст. 20, п. 6; ст. 22, п. 3; ст. 36, п. 2... То це закон про державну мову чи також і про порядок застосування інших мов? Проте визначальною в цьому законі від львів’янки Подоляк та ін. є таки стаття 1, п. 2, що просто переписана зі статті 6-ї закону Ківалова-Колесніченка: “Статус української мови як єдиної державної не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, що належать до національних меншин”. Після цієї статті далі цей антимовний закон можна не читати. Проте, панове, він отримав неабияку підтримку в так званому інтелектуальному середовищі, яке опублічилося на блозі “Української правди” А. Юсова від 19 червня 2017 року. Словом, усе, як у часи середньовіччя: руками ніби інтелектуалів мову заганяють у наймички. Ось ці люди: мовознавець О. Авраменко, директор Інституту мовознавства Б. Ажнюк, журналістка А. Акуленко, письменник І. Андрусяк, активіст Геннадій Афанасьєв, телеведуча М. Барчук, політолог М. Басараб, журналіст О. Борисенко, музикант В. Бронюк, юрист В. Василенко, письменник Ю. Винничук, артистка І. Вітовська, історик В. В’ятрович, активіст В. Генералюк, політик Ю. Гнаткевич, директор Інституту української мови П. Гриценко, правник Роман Головенко, письменники А. Дністровий та І. Драч, журналіст О. Довженко, директор Інституту літератури М. Жулинський, засновниця та командир батальйону “Госпітальєри” Я. Зінкевич, історик А. Зінченко, активіст О. Іванов, професорка О. Івановська, письменник О. Ірванець, екс-міністр С. Квіт, видавець В. Кириченко, активісти О. Кляшторний, І. Кобєлєва, М. Кобєлєв, І. Козуб, С. Кузан, С. Літинський, І. Лозовий, Р. Лужецький, Т. Марусик, І. Коліушко, О. Матвійчук, Р. Матис, Д. Матіяс, С. Оснач, А. Михайлова, музикант І. Леньо, видавець і поет І. Малкович, журналіст Ю. Макаров, мовознавець Л. Масенко, поет Павло Мовчан, мовознавець М. Мозер, журналістка С. Остапа, письменник С. Пантюк, поет Д. Павличко, письменниця С. Пиркало, кінокритик Я. Підгора-Гвяздовський, письменниця С. Поваляєва, активіст П. Подобєд, журналіст В. Портников, активісти М. Потапчук, Є. Репетько, редактор В. Рог, активістка А. Розлуцька, співачка А. Рудницька, письменниця М. Савка, активістка О. Сало, активісти Д. Сінченко, О. Сінченко, О. Слабоспицький, І. Спринський, В. Суботін, політолог В. Таран, мовознавець Н. Трач, співак С. Фоменко, активісти К. Чепура, Я. Чорногуз, Т. Шамайда, викладач Ю. Шевчук, активістка Н. Шелестак, письменник В. Шкляр, активісти А. Щекун, Я. Юрчишин, А. Юсов. Більшість із перерахованих — це невідома сірість, служаки режиму (чи “льокаї”, за О. Телігою), що розчинені відомими авторитетами, які або не читали закону, або, направду, як ті “благонамєрєнниє малороси”, що в ХIХ столітті благали начальника жандармів Долгорукова зупинити розвиток УКРАЇНСЬКОЇ МО- ВИ, бо це “пахнет революцией и обособлением Малороссии”, і собі влипли у вічну українську зраду, знайшовши виняткового львівського лобіста із Самопомочі І. Подоляк, що закликала Львів говорити мовою ворога в час убивства українців саме через українську мову! Ото послухайте витвір із закону 5670д: “На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін”, себто утвердження абсолютної необов’язковости державної мови у сфері сервісу, що є щоденним мовним буттям. Про освіту вже і не йдеться (ст. 17): там торжество мов нацменшин, які невідомо звідки взялися, бо в нас нема графи “національність”. А “благонамєрєнниє малороси” знають, хто якої національности, а щодо своєї, то якось Бог дасть… 4. Очільник фракції “Самопоміч” Садового Березюк не публічно на раді керівників фракцій вимагав від голови ВР Гройсмана оголосити керівникові апарату ВР п. Зайчуку догану за те, що питання захисту державного статусу української мови опинилося в порядку денному... Йдеться про внесення правок до мого з Ю. Михальчишиним проєкту закону “Про внесення змін до Закону України “Про державну службу” (щодо обов’язкового володіння українською мовою посадовими та службовими особами органів державної влади (від 23.02.2014 р.) з вимогою до держслужбовців спілкуватися державною мовою та складати іспит з української мови. Цей законопроєкт перереєстрував нардеп-свободівець Михайло Головко під № 1201 і за нього проголосувало 20.05.2015 року лише 152 депутати. Згодом, під тиском суспільства і вже іншого авторства закон “Про державну службу” саме із цим формулюванням таки було проголосовано… Словом, проблема “Свободи” лише в одному: вона випереджає час!!! Гібридам це дуже не до вподоби. 5. Подальша битва за обмеження української мови розгорнулася в 7-й мовній статті закону Про освіту (N3491-д). Тут львів’яни-депутати показали себе абсолютними ідеологами гібридного шляху України: всупереч Конституції, рішенню Конституційного Суду від 1999 року та Закону України “Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Европи про захист національних меншин” (ст. 14. “Сторони зобов’язуються визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини”) запропонували не вивчати, а навчати мовами нацменшин і вивчати мови національних меншин державним коштом. Таку правку до освітнього закону внесли А. В. Парубій, О. В. Юринець, О. І. Сироїд, І. І. Подоляк, О. Р. Березюк, О. О. Скрипник, Г. Гопко. Натхненником цієї правки є міністр освіти і науки львів’янка Л. Гриневич, яка пішла ще далі: запропонувала вивчати у вишах мову нацменшин із метою подальшої професійної діяльности випускника… На щастя, ця пропозиція не увійшла до мовної статті. У висліді отримано мовну статтю з навчанням мовами нацменшин у дошкільній та початковій шкільній освіті; відсутність формулювань у подальшій освітній вертикалі, а також викладання англійською та мовами Евросоюзу однієї чи декількох дисциплін… Себто і війна, і ганьба, про що яскраво засвідчили протести наших історичних окупантів, передусім угорців і румунів та теперішніх окупантів — московитів, долучилися до цього болгари, греки, молдавани і написали листа міністрові закордонних справ Клімкіну. Поляки відмовилися підписуватися під таким неадекватним листом, проте свої застереження також висловили, але натомість просто оскаженіли у своїх шовіністичних вимогах трактувати нашу історію, зокрема ОУН-УПА… “Евродрузья” не оцінили цього подарунка від новітніх малоросійських гібридів, закамуфльованих під захисників прав нацменшин. Як казав великий Іван Пулюй, “хиляннєм українці нічого не здобудуть, звісно бо, що на похилену вербу кози скачуть” [Фаріон 2017, с. 167]. Депутати-львів’яни всі беззастережно підтримали цю гібридну і принизливу для українців мовну статтю освітнього закону, а міністр освіти вже запопадливо пояснила, що в подальших освітніх законах, зокрема про середню освіту, внесуть виправлення на користь навчання мовами нацменшин. Себто двері до угорського, польського, румунського сепаратизму відкрито, бо московський сепаратизм уже забрав тисячі життів наших воїнів винятково там, де повсюдно панувала російська мова. За цей закон проголосували такі львів’яни (чи зі Львівщини) з президентської фракції Блоку Петра Порошенка: І. Гринів, Я. Дубневич., Б. Дубневич, А. Лопушанський, О. Юринець; з Народного фронту: І. Васюник, М. Величкович, М. Кадикало, М. Хміль; Самопомочі: І. Подоляк (ЄДИНА утрималася в голосуванні за навчання українською мовою в так званому перехідному рейтинговому голосуванні), О. Скрипник; з Радикальної партії Ю. Шухевич. Серед позафракційних за особливі преференції для мов нацменшин проголосували А. Парубій, О. Сироїд, В. Парасюк. Констатуємо: винятково завдяки львівським депутатам винайдено новий спосіб утиску української мови через піднесення статусу мов нацменшин. 6. По-особливому дбає про мову нацменшин міністр освіти та науки львів’янка Л. Гриневич. Саме вона була автором внесення правки до закону “Про вищу освіту” про право складати вступне випробування мовами нацменшин: ст. 45, п. 11, 12:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин