Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Оздоровлення мови — один із найважливіших чинників оздоровлення нації”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Кумедні правописні рекомендації

Слово Просвіти, №49 за 2019 рік

Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, заслужений професор Київського національного університету імени Тараса Шевченка У “Слові Просвіти” (ч. 48, 28 листопада—4 грудня 2019) зі статтею “Ще раз про правопис: що треба врахувати при його зміні” виступила пані Анна-Віталія Палій. У статті є два раціональні зерна: писати й вимовляти надхнення, а не натхнення (бо надхнення від надихати, а натхнення від тхнути). В українській мові справді закономірне слово гусак, а не гусь, яке можна почути в пресі. Решта пропозицій авторки статті — яскрава демонстрація жартівливого визначення людини, як дробу, де знаменник — те, що людина думає про себе, а чисельник — те, чим вона є насправді; що більший знаменник — то менший чисельник. У пані Палій знаменник дуже великий… Беручись давати рекомендації щодо повернення мови “до її здорового стану”, щодо “збереження коренів”, авторка статті не має жодного уявлення про принципи правопису, про першу й другу палаталізацію, про фонетичні зміни на стику морфем. Закінчення. Початок на стор.7 Видана накладом у двісті примірників, фундаментальна праця видатного поляка мені не те що доступна, а близька. Переклав з неабиякими зусиллями із старопольської українською поетичні розділи визначної “Хроніки”, як указано в оригіналі автором. Загарбницька вдача кочового породження досі дається взнаки. Певно, М. Стрийковський розумів: необхідно пояснити, що ж вони за одні — ті пришельці: “…Угри названі так від ріки Угри, або Югри, що є в Московській державі. І переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів… Потім… прибули до Панонії (римської провінції. — В. П.)… і вдруге вигнавши готів з Панонії та кілька разів розгромивши дощенту римські й німецькі війська… силою захопили і заселили всю Панонію, яку від своєї батьківщини Югарії, з якої вийшли, або ріки Угри й від свого імени назвали Югарійським й Угорським краєм. І сьогодні Москва і русичі звуть їх уграми, поляки — венграми, латиняни — гунгарами, а турки ж іменують їх мадзерами і т. д.” (Там само. — С. 73). За дослідженнями сучасних істориків, чисельне об’єднання кочовиків утворилося в ІІ—ІV ст. н. е в Приураллі з тюркомовних хунну й тамтешніх угрів і сарматів. Масовий рух того збору із 70-х років ІV ст. на кращу пашу чимдалі на захід спричинив так зване Велике переселення народів. А по суті — Велике винищення народів. Так розпоряджався Творець чи то вищі космічні сили. З того чорторию подають голос — не сумніваймося — і українські предки: Михайло коника сідлає, Його батенько хороше питає. — Синочку! Нащо коня сідлаєш? Куди з двору з’їжджаєш, синочку? — Таточку! Осідлаю я коня, Сам поїду до царя Добувати царства, Я хоч царства не доб’юсь, Так хоч ума наберусь, таточку! Михайло коника сідлає, Його матінка хороше питає: — Синочку, нащо коня сідлаєш, Куди ж з двору з’їжджаєш, синочку? — Мамочко! Осідлаю я коня, Сам поїду до царя Добувати царства. Я хоч царства не доб’юсь, Так хоч ума наберусь, мамочко! Основним принципом українського правопису є фонематичний (фонетичний), який сформувався на основі правописних традицій давньокиївського періоду, за яким написання має відбивати вимову. Пізніше цей принцип сформулювали М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький в альманасі “Русалка Дністрова” в 1837 році: “пиши, як чуєш, а читай, як видиш”. Цей принцип переважає й у сучасному “Українському правописі”. Саме за ним ми пишемо: пристрасть — але пристрасний, виїзд — але виїзний, область — але обласний, четвер — але четверга, чернець — але ченця й под. І ніхто цієї давньої традиції скасовувати не буде навіть на вимогу пані Палій. Відомо, що внаслідок першої палаталізації задньоязикові звуки г, к, х перейшли в ж, ч, ш (могти — можу, рука — ручний, тихо — тиша); а внаслідок другої ці задньоязикові перейшли в з, ц, с (нога — нозі, рука — руці, муха — мусі). Якщо йти за логікою пані Палій і “зберігати корені”, то мусимо писати могти — могу, рука — рукний, тихо — тиха; нога — ногі, рука — рукі, муха — мухі). Замість Прага — празький, Рига — ризький, узбек — узбецький потрібно писати прагський, ригський, узбекський (як пишуть деякі безграмотні люди), замість рушник — рукник тощо. Далі в статті йдуть невдалі вправи з етимології. Слова сами, самі — множина від сам, а пані Палій переконана, начебто сами складається з са “спільнота” і займенника ми. Невідомо, де взято са; насправді спільнота утворена від спільний, пов’язаного з праслов’янським с полу “споловини, разом”. Авторці не подобається слово ліпше (хоч воно є навіть у прислів’ї “Риба шука — де глибше, а людина — де ліпше”; його вживають авторитетні українські письменники, зокрема Леся Українка: “Тепер мені ліпше, і я знову можу ходити сама”). Натомість пані Палій хоче повернути до активного вжитку лучче, яке нібито пов’язане з лучити, “єднати”. Проте луччий, лучче споріднені з лучити “цілитися в когось, у щось”. Стілець і стільчик жодною мірою не є русизмами (до речі, потрібно казати росіянізмами, бо руський — це український), вони походять від слова стіл, а це слово загальнослов’янське. Замінювати стілець і стільчик на крісло не можна, оскільки це різні види меблів. Лексема мати пов’язана не з якимсь “старовинним матара”. Воно наявне в усіх індоевропейських мовах і зводиться до індоевропейського кореня ma (з дитячої мови) та суфікса ter. У сучасній українській літературній мові мати — це називний відмінок, а матір — знахідний. На думку авторки, правильно не осучаснити, а усучаснити (бо у сучасності), не ототожнити, а утотожнити (бо у тотожності) та ин. Насправді такі слова утворено за допомогою приростка о-, який надає позначуваним поняттям певної якости: одержавити, оздоровити, означити, оприлюднити, оприявнити. “Якщо кумедний, то кумедія, а не комедія”, — пише авторка статті. Важко зрозуміти, що потрібно зробити. Може, викинути слово комедія? В українській мові є обидві лексеми, але комедія — це драматичний жанр, а кумедія — забавний випадок, щось смішне. Пані Палій пропонує повикидати слова на кшталт навіщо, нещодавно, бо є нащо, недавно. Тобто збіднити лексичний склад української мови, яка полюбляє нанизувати префікси й суфікси: невинний — безвинний — безневинний; наче, начебто, неначе, неначебто; хай, нехай. Від слова хрін у непрямих відмінках авторка визнає тільки форму хрону. Сучасні словники подають її на другому місці після хріну. І правильно, бо і там на місці колишнього ятя (як у слові ліс — лісу, а не лосу). У словнику Бориса Грінченка лише хрін — хріну, так само в словнику за редакцією Григорія Голоскевича. В одинадцятитомному Словнику української мови є ілюстрація з поезії Тараса Шевченка: “Купили хріну, треба з’їсти”. Львів, але Львова — правильно пише авторка і тут же чомусь “і, звичайно, Київ — Київа, а не Києва, розбір, але розборки, а не розбірки”. Обидва в непрямих відмінках у літературній мові має форми обох, обом, обома, а не діялектні обидвох, обидвом. “Оздоровлення мови — один із найважливіших чинників оздоровлення нації”, — цілком справедливо завважує пані Палій. Але якщо вона справді хоче оздоровлювати мову, то ліпше писала б ортографія, а не орфографія. Бо своїми рекомендаціями вона тільки спантеличує читачів нашого славного тижневика.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин