Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Оздоровлення мови — один із найважливіших чинників оздоровлення нації”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Українська мова IV—VI століть», с. 7

Українська мова IV—VI століть

Слово Просвіти, №49 за 2019 рік

З ким поведешся, від того й наберешся. У безупинному вирі воєн усіх супроти всіх українські предки мусили давати здачу на всі сторони, око за око і зуб за зуб. Від неправедного й несправедливого народній поезії нікуди було подітися. Хіба що зуміла пом’якшувати кривдне. Подає його, як неминуче й звичайне при безугавних війнах: З Литвоньки йде, коника веде, З України йде, зброївку несе, З Волощини йде, волики жене. Ой кониками — в війську служити, А ясним мечом — врага рубати, А воликами — на хліб робити. Нехай не викликає недовіру “З України йде”. Знаємо, що назва Україна постала у VІІІ ст. н. е. Але ж рядки, які перед очима, добулися до сучасності крізь не одне століття. На тому трудному шляху первинне зазнавало втручань, оновлень. Це як джерельна вода пробивається з незвіданої глибини та збагачується чим ближче до витоку мікроелементами. І хіба ж не можна сказати з певністю, що основне таки збереглося. А воно ж — з реальності! Народнопоетичне відобразило жорстоку юдоль земну десь так або близько до того, якою вона показана в Біблії. Надлюдська відвага славою впивається. Вона й нагороджує певними здобутками винятково мужніх і хоробрих: Ой по городу все маки цвітуть, Приспів: Святий вечір! А по долинах все вода біжить. Ой був у батька їден синочок, Ой його батько в військо виряджає, В військо виряджає ще й научає: — Ой їдь, синочку, на ту війночку, Поперед війська не поспішайся, А ззаду війська не зоставайся, Їдь посередині при всій старшині. Син батька не слухав, вперед поїхав. А вдарив мечем перед паничем, А виграв конем перед королем. Король питає: — Чий син виграє? Ой якби я знав, чий то син гуляв, То я б за його свою дочку дав. Дав би я поля не згораного, Дав би я коня не з’їзджаного, Дав би я грошей незліченого, Дав би я війська незгляняного. При цьому само собою зринає запитання: чому виспіване досі не меркне, донині збережене, подолавши на крилах мелодій віки? Чи не тому, що воно наснажене вірою в торжество життя за будь-яких обставин, у незнищенність роду, який з VІІІ ст. н. е. — український. — Ой дайте мені коня воронця, Коня воронця й гострого меча!.. Поперед війська конем грає, Хвалиться конем перед королем, Перед панною — гострою шаблею. Про поданий вище масив народної поезії не сказати проникливіше, ніж мовлено Миколою Гоголем, глибоким знавцем прихованих порухів людської душі: “…пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила… Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, точної реляції; у цьому відношенні не багато пісень допоможе йому. Та коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкриється перед ним у ясній величі. Пісні малоросійські можуть цілком називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому моментові і тодішньому стану почуттів” (Микола Гоголь. Твори в 3-х томах. Переклад з російської. — Т. 3. — С. 393—394). Віки втручалися в тексти давніх народних пісень. Як на мою думку, мало що додавали. Хіба що дещо переінакшували. Вводили нові поняття, які застували зір фольклористам. Та за більшої прозірливості видно, як на долоні, що наведені вище поетичні рядки — таки ж із ІV—VІ століть. Переконливіше про це — в моїй книжці “Віч-на-віч з вічністю”. Щось ніхто не наважується дати об’єктивну оцінку солунському діалекту болгарської мови, з якого начебто староукраїнська, а далі — церковнослов’янська. Доле праведна! Це ж з боку Візантійської імперії те саме, що Валуєвський і Емський укази від царату. Та чи не слід погодитися, що, як за народною примовкою, лихе обернулося на самобутнє. Намертво відгороджений від писемності чужоземного наслання, корінний люд, тобто українські предки, жили своїм життям. Плекали рідну мову такою, якою колядки й щедрівки та пісні невмирущих календарно-обрядових відправ пронизували не віки, а тисячоліття, починаючи принаймні з розквіту Трипільської археологічної культури, яку пора вже визнати Трипільською цивілізацією. Збережена предками правічна українська мова врешті-решт заявила про себе в “перелицьованій” “Енеїді” і в п’єсі “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Те, що виявилося непосильним для мудрого Григорія Сковороди, озвалося і в творах Григорія Квітки-Основ’яненка, не кажучи вже про геніальні злети національної свідомості у поезіях і прозі Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… На заміну рідному з діда-прадіда нав’язувалося чортзна-що. Ось із “Сказания о Словене и Русе”. Із ХVІІ століття. А далеко не кожному зрозуміле навіть у полегшеному відтворенні російською мовою. Йдеться про повалення Перуна в Новгороді, “руским бо языком гром перун именуется”: “Яко зле разбиен бысть и удавлен от бесов в реце Волхове и мечтанеми бесовскими окаянное тело несено бысть вверх по оной реце Волхову и извержено на брег противу верховного его градка, и де же ныне зовется Перыня, и со многим плачем погребен бысть окаянный с великою тризною поганскою, и могилу сыпаша над ним велми высоку, яко же обычай есть поганым. И по трех убо днях окаянного того тризнища проседеся земля и пожреше мерзкое тело коркодилово, и могила его просыпася”. “Коркодилово” — в оригіналі. За чиїм же насланням українським народом крутять, як шахраї сонцем, “невегласи”? Таким приниженням не здивувати жорстоку юдоль земну. А підневільним сором очі виїдає. Допоки терпіти? Занадто тонкому прошаркові української еліти необхідні титанічні зусилля, щоб вирватися з “коркоділової” безпросвітності, яка, на лихо, досі дається взнаки. Вадим ПЕПА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин